Creepshow

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Версія від 16:43, 12 листопада 2020, створена Kavinsky (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цуцу2.png

Ця стаття наче дім з вибитими вікнами
Відновіть ілюстрації або додайте нові. Це сумно читати без пікч.

Creepshow — культова стрічка 1982 року, антологія жахів. У той час як вона по сенсу і формі є даниною поваги коміксам жахів 50-х років, вона сама породила купу наслідувань і по суті відродила інтерес до жанру в кіно.

Вічна класика[ред.]

У 40-х роках в США утворилося видавництво EC (Educational Comix), яке пробувало видавати наукові та біблійні історії в доступному коміксовому форматі для дітей. На той час мода на серйозну науку ще не була така вирощена фантастичними жанрами і діти радше читали про чергового супергероя, вкушеного твоєю мамкою, ніж про якихось там науковців (уже через 20 років Доктору Хто в розпал космічних гонів клоуни в масках не заважали).

І от стається легендарна подія: у 1949-50 роках до керма видавництва приходить син засновника — Біл Ґейнс, змінює назву видавництва без зміни бренду на Entertaining Comix і починає випускати історії жахів та вбивств. Вони відразу захоплюють увагу діточок, вони просять ще. Так народжуються кілька коміксових серій: «Історії зі склепу», «Притулок страху» чи «Сховок жаху» — пафосні назви, але суть усіх була та сама.

У кожному з коміксів якийсь персонаж (в «Історіях зі склепу» це був охоронець склепу) розповідає історії про жахливі пригоди за участю якогось потойбіччя чи фантастичної розробки самих людей.

Перспетиви не намальовуються[ред.]

Скінчилося все традиційно. Зі зростанням популярності коміксів серед дітей зростала їх «популярність» серед дорослих, а особливо прокурорів і суддів, які належно оцінили чтиво і почали звинувачувати видавництво у сприянні підлітковій злочинності. Їх процензурували, утворили якусь асоціацію (куди не пустили ЕС).

Врешті останньою краплею стала історія «Судний день» в одному з коміксів. У ній космонавт Галактичної Республіки прибуває на планету, аби вирішити, чи можна їй дозволити приєднатися до республіки. Він виявляють, що на планеті мешкають роботи синього і жовтого кольору, які нічим не відрізняються всередині, але при цьому одні пани, а інші раби. Космонавт-представник вирішує, що вони ще не можуть стати частиною республіки, а коли він сідає в зореліт і знімає шолом, виявляється, що він чорний... у 1955 році в США.

Як пізніше сказав один із режисерів фільмів у подібному жанрі, «Історії з Крипти не зробили з мене злочинця чи вбивцю, вони зробити з мене режисера.» Єдиним, що лишилося тоді від EC, був журнал «Мед» з його маскотом Альфредом І. Ньюманом (якого ти РАПТОВО добре знаєш і бачив), який проіснував аж до кінця 2010х.

Британський підхід[ред.]

Оскільки у США подібні історії тоді вважалися невартим уваги лайном (принаймні, лобіювалося таке ставлення), то першими прокинулися британці, і в 1970-х студія Amicus Production (з лат Amicus — друг) склепала пару фільмів по історіям з коміксів, які так і звуться: «Історії зі склепу» та «Сховок жаху».

Фільми доволі картонні, але дивитися можна. Щонайменше непогані. Але жанру явно не вистачало чогось цікавого, якоїсь родзинки, оживлення.

Кріпшоу![ред.]

У 1980-х роках підросли колись юні читатчі EC-коміксів режисер Джордж Ромеро (засновник жанру зомбі) і Стівен Кінг (ну, ти зрозумів), і вони вирішили об'єднатися та створити щось схоже, але своє.

Перші особливості фільму, які кидаються в очі:

  • Початкова сцена, яка є прямим покликанням на сприйняття коміксів у 50-х роках. У ній батько сімейства рішуче викидає такий комікс як сміття. Звідти ж і одна з крилатих фраз фільму: «Для того Бог і створив татків, крихітко».
  • Загальні коміксові ефекти 50-х інтегровані у фільм, що виглядає дивакувато, але по-своєму круто і елітарно.

Самі ж історії у фільмі (яких п'ять) написані самим Кінгом і, як і все його чтиво, мають подвійне дно в жаханні. З одного боку, це власне трупи, зомбі й інша моторошна зараза. А з іншого, з них так і випинаються соціально-психологічні архетипи, від яких лячність набуває глибини.

Фільм не був касово вибуховим через специфічність жанру, але став культовим. Навіть реальний комікс намалювали аналогічний до того, який фігурував у фільмі.

Муха-повторюха, я все мамі рокажу[ред.]

Як і все хороше, Кріпшоу захотілося повторювати багатьом і в різних формах.

Продовження Кріпшоу[ред.]

У 1987 рцоі зняли другу частину, яка значно слабша за оригінал як по бюджету, так і по постановці, так і по сюжету. Переглянути можна, рівень десь такий як у фільмів Амікуса. Третю частину Кіпшоу ми не рахуємо, це вже зовсім пізня фанатська доробка.

Також у 2019 році вийшов серіал з такою ж назвою, який ліпший за другу частину фільму, але теж нічого особливого.

Відродження Історій зі Склепу[ред.]

Новий подих після успіху Кріпшоу відчули екранізації історій із комксів EC. У 1989-96 роках знімався серіал, який нібито показували і в Україні, після нього франшизу закріпили і мультсеріалом та кількома фільмами. Останній вийшов у 2001 році, тобто дуже давно.

Інші приклади[ред.]

Звісно, не могло були і без незалежних наступників. Але і з них не особливо багато гідних робіт. Вирізняються хіба що «Історії з темного боку» (фільм і серіал), вони хоч якось стильні і навіть лякають. Доволі посередніми є «Нічні жахи» та «Трилогія жаху»" 1,2.

Також за під натхненням від перегляду Кріпшоу були написані вітчизняні анімешні Лютневі історії.