Ігор Вінський

Колективна безвідповідальність 03 СЕРПНЯ 2018

Хто винен у провалі ‒ Президент, парламент чи прем’єр?Чи ‒ всі разом взяті, бо є насправді одним цілим ‒ владою?

У лютому 2014 року, після втечі Януковича, парламент проголосував за відновлення дії Конституції 2004 року, яка фактично мала перерозподілити владні важелі від Президента на користь Верховної Ради та уряду. Потім була перемога Порошенка на виборах Президента, восени Петро Олексійович вводить у парламент найбільшу фракцію й разом з “Народним фронтом”, “Самопоміччю”, “Радикальною партією” та “Батьківщиною” формують коаліцію, яка вперше в українській історії налічує конституційну більшість ‒ понад 300 голосів, прем’єром обирають Яценюка. Постмайданні політики отримують абсолютну владу, всі важелі для здійснення обіцяних реформ і реалізації як президентської програми, так і коаліційної угоди.

МИНАЄ КІЛЬКА РОКІВ, і країна поринає в глибоку економічну й політичну кризу, за яку ані Президент, ані прем’єр, ані парламент не хочуть брати на себе відповідальність, перекладаючи провину за невдачі одне на одного.

Очевидно, що принаймні політичної кризи можна було б уникнути, якби Президент і партнери дотримувались чинної Конституції, а не намагалися узурпувати владу й задовольнити свої бізнесові й політичні інтереси. Порошенко мусів оголосити дострокові парламентські вибори ще 2016 року, коли 18 лютого де-факто розпалася коаліція “Європейська Україна” ‒ менш, ніж через півтора року після виборів. Тоді про вихід з коаліції заявила фракція “Самопоміч”, а за день до того вийшла “Батьківщина”. Ще раніше, у вересні 2015-го, коаліцію нібито покинули “радикали” Ляшка (хоч відомо, що вони й досі частенько голосують дружно з владою).

Так, це був цілковитий крах парламентарів, які прийшли у владу на хвилі Революції Гідності, проте владоможці не знайшли в собі мужності визнати поразку й дозволити народу обрати новий склад ВР. Влада, уже тоді маючи доволі низький рівень підтримки, на вибори вирішила не йти. Навесні почалося масове переманювання депутатів-мажоритарників і перебіжчиків з інших фракцій до коаліції БПП + “Народний фронт”, але в підсумку назбирати достатню кількість депутатів не вдалося, й поіменний список коаліції, попри численні звернення ЗМІ і вимоги опозиційних депутатів, не публікували. Фактично парламент перестав бути легітимним, а коаліція існувала лише на папері.

Водночас прем’єр Яценюк через бездарну економічну та соціальну політику уряду став лідером народної недовіри, а рейтинг його “Народного фронту” коливався межах 1-3 %. А щоб Яценюк не тягнув на дно Президента і псевдокоаліцію двох фракцій, його замінили Володимиром Гройсманом ‒ найближчим соратником Порошенка.

Узурпація влади, яка всіх влаштовувала

Президент отримав інструментарій цілковито узурпувати владу. Показово, що відсутність реальної коаліції в парламенті була йому навіть вигідна, адже не треба було узгоджувати свої дії й рішення зі своїми потенційними конкурентами на виборах ‒ амбітними лідерами інших політичних фракцій.

Коли проштовхували в парламенті законопроект, який вигідний персонально Президентові, влада не соромилась домовлятися з мажоритарниками і так званими опозиційними фракціями, в тому числі й з екс-регіоналами “Опозиційного блоку”. Фракції коаліції “Народний фронт” і БПП заради своїх цілей регулярно порушувати закон, стаючи лідерами парламенту за кількістю неперсональних голосувань. Фактично ВР перетворили на ручний інструмент в руках гаранта. Коли ж коаліція не могла знайти голосів для суспільно важливих законопроектів, то “порохоботи” невтомно картали безвідповідальних нардепів. Мовляв, до чого тут Президент ‒ у нас же парламентсько-президентська республіка.

Нардепи цим абсолютно не переймалися. Як це не парадоксально, але така колективна безвідповідальність була вигідна і парламенту. “Самопомочі” й “радикалам” Ляшка комфортно перебувати в опозиції, адже так вони мають майданчик словесно критикувати владу і здобувати політичні бали на популістичній риториці, водночас зняли з себе відповідальність за безлад, що відбувається в країні. Наголосимо, що згідно зі статистикою, “Самопоміч” і “Радикальна партія” опонують владі лише на словах, натомість голосують здебільшого синхронно з фракціями коаліції.

Екс-регіонали з “Опозиційного блоку” за підтримку вигідних владі законів найпевніше отримали гарантію безкарності за злочини періоду правління Януковича. Дуже добре можна простежити, як влада прикормлювала “Опозиційний блок”. Якщо в листопаді 2014 року рівень сумісності під час голосувань у ВР становив 9 %, то з травня 2015 року все почало зростати і вималювалося у 27 % на травень 2018 року.

Очевидно, що предметом домовленостей стало також збереження присутності “попередників” в економічній, фінансовій, інформаційній та інших сферах, а сьогоднішні фінансові успіхи олігархів, що спонсорували режим Януковича, ‒ яскравий доказ цього.

Тільки 12 % зареєстрованих законопроектів в парламенті стали законами, водночас депутати цинічно прогулюють роботу. Лише за червень 70 нардепів пропустили 90 % голосувань у Верховній Раді. Це не завадило обранцям за час роботи цієї каденції парламенту три рази підняти собі зарплату. Паралельно держава встановлює мільйонні зарплати для держчиновників різних рівнів.

Президентові доволі добре вдавалося домовлятися з нардепами про потрібні голосування, він вибудував керовану систему влади, натомість депутати не перетруджувались на роботі, не брали на себе відповідальність за ситуацію в країні і паралельно користувались парламентською трибуною для піару. Представники влади різних рівнів й олігархату домовились поміж собою про спільне ведення бізнесу й поділ грошових потоків, створили для себе надзвичайно комфортні умови для владарювання і збагачення.

Від Президента відвертаються соратники

Але Україна ‒ все ж не Московія, а тому доведеться платити за політичну безвідповідальність і зажерливість. Перебувати в такій системі влади приємно і комфортно, однак відповідальності за наслідки діяльності такої системи ніхто нести не хоче. На носі президентські і парламентські вибори, і саме цей факт навис великою загрозою над ідилією колективної безвідповідальності усіх гілок нинішньої влади.

Згідно з останніми опитуваннями, нинішній Президент не потрапляє навіть у п’ятірку фаворитів передвиборчих перегонів. Очевидно, що головне його завдання нині ‒ виграти наступні президентські вибори будь-якими методами. Президент хоче, щоб усі керівники й представники влади різних рівнів, які так солодко збагачувались за час його каденції, працювали на його перемогу. Біда Порошенка в тому, що рівень його підтримки серед українців впав настільки, що навіть найближчі соратники перестають вірити в його тріумф, а тому поспіхом шукають відступних шляхів, нових політичних партій і господарів-олігархів.

5 липня парламент уперше відкрито збунтувався проти Порошенка, звинувативши Гаранта в намаганні створити контрольовану ЦВК для майбутніх фальсифікацій на виборах. Тому під час рейтингового голосування на готовність підтримати новий склад ЦВК, за поданий Президентом законопроект проголосувало лише 189 народних депутатів. ЦВК треба було змінити ще чотири роки тому, адже це передбачено Конституцією, але через прагнення Порошенка в ручному режимі керувати ЦВК норма Конституції досі не виконана.

Очевидно, що всередині “Народного фронту” нема остаточного рішення про підтримку на наступних виборах Порошенка ‒ через низькі рейтинги Гаранта. Конфлікт між Президентом і прем’єром на тлі наближення нових виборів також починає виходити у публічну площину. Президент хоче, щоб Гройсман його публічно підтримав перед виборами, однак той цього досі не зробив. Натомість Гройсман говорить про необхідність збільшити повноваження прем’єр-міністра, намагається дистанціюватися від непопулярного Президента і навіть заявив, що деякі правоохоронці готують проти нього та уряду провокації. І справді, проти віце-прем’єра України Володимира Кістіона та мера Вінниці Сергія Моргунова, які належать до оточення глави уряду, у травні цього року відкрили кримінальне провадження. В липні відбулися обшуки в квартирі голови вінницького ГУ ДФС Руслана Осмоловського, який є людиною Гройсмана.

Політологи також говорять про зближення Гройсмана з “Народним фронтом”. Прем’єр ходив на з’їзд цієї партії, має домовленості з певними олігархами, чиї ЗМІ активно критикують Президента і водночас у позитивному ключі висвітлюють діяльність глави уряду. Прогнозують також масовий відтік нардепів з БПП восени. Ймовірно, що частина перейде саме в новостворену команду Гройсмана.

Втрата морального права на владу

Представники “владного олімпу”, втративши підтримку серед народу, звісно ж, використовуватимуть найбрудніші методи, аби тільки зберегти владу. Президент, вочевидь, домовлятиметься з ключовими олігархами про медійну підтримку, запускатиме потужний адміністративний ресурс і добиватиметься голосування за потрібний йому складу ЦВК. Парламент не голосуватиме за новий Виборчий кодекс, адже нинішня пропорційна система влаштовує як мажоритарників, які засівають округи гречкою, так і великі партії, які й далі зможуть продавати місця в прохідній частині списку.

Нинішня влада, отримавши після Революції Гідності від народу всі інструментарії для управління державою, не спромоглася реалізувати жодну з анонсованих реформ; зубожіння українців зростає, процес звільнення Донбасу і Криму остаточно загальмувався, програна інформаційна війна з РФ, відбулись численні поразки української дипломатії, не покарано жодного злочинця режиму Януковича, олігархічна модель остаточно закріпилася й навіть зміцнилася.

Сьогодні вже не зрозуміло, хто відповідає за ситуацію в країні ‒ коаліція, уряд чи Президент. Вся владна верхівка поринула в брудну політичну боротьбу. Перед виборами кожна гілка влади вперто перетягує ковдру повноважень на себе, паралельно уникаючи політичної відповідальності за провали. Провали, в яких однаково винний Президент, що порушував Конституцію й узурповував владу, винен парламент, який не спромігся вберегти коаліцію, не виконав коаліційну угоду й злякався походу на дострокові вибори, винен прем’єр, який передчасно почав гратися в політичні ігри, не здійснив обіцяних реформ і став головним винуватцем економічної кризи в державі.

Всі ці люди втратили моральне право перебувати при владі. Вони намагатимуться її вберегти за допомогою підкупів, фальсифікацій, передвиборчих технологій та маніпуляцій. І тут уже питання до українців ‒ чи стануть вони та ті самі граблі, проголосувавши за тих самих людей, які напередодні волевиявлення змінять політичний табір та риторику, але точно не змінять своєї суті.

Святослав Костюк, часопис “Свобода”