Перець

Перець – легендарний український сатирико-гумористичний журнал.

Був досить популярним джерелом гумору та лузлів у всі роки совєтської влади та й кілька років після здобуття незалежності. До поки не з’явився ось цей ваш доступний Інтернет, який погубив багато друкованих видань.

Кілька разів видавництво припинялося. Проте незважаючи на різні негараздо-причини наш Перчик оживав як птах Фенікс і продовжував радувати українців (та й не тільки) гуморесками, карикатурами та іншим розважальним контентом.

Можливо тобі школяре, що випадково забрів на цю сторінку, зовсім не відомий цей журнал, але якщо ти, запитаєш свого тата чи дідуся про нього, то з 90% ймовірністю він розкаже тобі що таки колись читав Перець, а можливо навіть і передплачували його по пошті. Не повіриш, але колись поштарі приносили не тільки пенсію твоїй бабусі, але й різні періодичні видання. В дуже, дуже великій кількості. Ось так!

Трохи історії

Бере свій початок аж з далекого 1922 року. Так як йому «пощастило» з’явитись в Україні, яка в той час була під владою перемігших більшовиків, то з початку він називався «Червоний Перець» і починав виходити в тодішній столиці УРСР – Харкові.

В перший рік заснування було випущено всього лиш 2 випуски. Подальший випуск було відновлено лиш через 5 років, в голодній країні було не до видавництва. Але й тоді не довго музика грала – вже з початку 30-х років, в стрьомний період Сталінських самодурств і репресій критикувати хоч щось в радянській реальності було досить небезпечно. От і догрались. 1933 року криваві руки чекістів добралися до редакції журналу, почались арешти, розстріли та інші нехороші речі. Зрозуміло, що журнал було закрито. Випуск відновився лише 1941 року.

Парадоксально, але початок Великої Вітчизняної війни пішов Перцю на користь, бо з’явився гідний об’єкт критики – фашисти і їх пришиблений фюрер. З тих пір журнал виходив постійно і майже без перешкод. І називатися він почав так, як і досі його знають мільйони читачів – «Перець». В другій половині ХХ століття Перець стає одним з найпопулярніших видань не тільки на Україні але у деяких інших радянських республіках. Свого піку видавництво журналу досягло 1986 року, коли тираж журналу сягав 3,3 мільйони номерів! А ти нещасний блогер продовжуй далі хизуватися своїми нікчемними 2 тисячами підписників.

Після розвалу Імперії Зла в незалежній Україні (та й у інших бувших радянських республіках) щось пішло не так, і замість очікуваного раю і блаженства настали лихі 90-ті. Зо всіма витікаючими наслідками для економіки країни і для сабжу теж.

Ні редакцію не закрили, редколегію не розстріляли і Перець продовжував виходити, але на відстійному газетному папері, в чорно-білому варіанті, з гівняною якістю і НАБАГАТО меншим тиражом. Згодом ситуація в країні і у видавництві покращилась і журнал продовжив видаватися в кольорі з непоганою якістю. Щомісячно радуючи читача злободенним гумором і дотепними жартами.

Так тривало до 2013 року, коли в результаті ще одного пАкращення видавництво журналу виявилось нерентабельним і його довелось закрити. Редактори до останнього намагались врятувати журнал, але на голому ентузіазмі і без фінансування далеко не виїдеш. Тому шалений 2013 рік став останнім роком видання журналу в тому форматі, з тією назвою, з якими його пам’ятали тисячі читачів. RIP.

Та не був би то наш Перець, як би просто так здався – з січня 2017 журнал ожив, оновився і знову радує українського читача, щоправда переважно по підписці. І називається він нині: «Перець. Весела республіка». Ніяких веб-сторінок, ніяких електронних версій. Все як у старі, добрі часи. До речі передплатний індекс 97835 на місяць, або 60734 – на пів року. Підтримай українське, читай Перець, не жлобись…