Енциклопедія Драматика:Інкубатор/Міські дослідження

«	Є Північний міст, на який ще більш страшно лізти, тому що ти лізеш буквально по вантам. Ти лізеш, і під тобою тільки металеві конструкції, а по бокам від тебе просто прірва. Це було прикольно...	»
	— А тобі не начхати, звідки?

Міські дослідження (від англ. Urban Exploration, скорочено Urbex,) — це вид екстремального дозвілля, суть якого полягає у проникненні та дослідженні покинутих, закритих, індустріальних або важкодоступних інфраструктурних об'єктів. Простіше кажучи - залаз у закинутки, дахи та каналізації.

Для Заходу це часто напівпрофесійне хобі з дорогим екіпіруванням, респіраторами та екшн-камерами. Проте в українських реаліях, враховуючи кількість закинутих і небезпечних конструкцій так люб'язно розставлених не тільки в кожному місті, але і поза ним - то цей вид занять знайомий доволі великій кількості українців, більшість з яких була залучена ще в дитячому віці. Зокрема в київському молодіжному андеграунді середини 2010-х років, міські дослідження мали зовсім інший характер. Це був трушний панк, невіддільна частина життя студентів, які жили на межі легальності, мали нуль гривень у кишені, але володіли невичерпним запасом енергії, ентузіазму та бажанням постійних пригод. Для такої молоді весь мегаполіс перетворювався на величезний, безкоштовний і дуже небезпечний парк атракціонів.

Щоб зрозуміти, чому студенти масово лізли на мости чи в підземелля, треба поглянути на їхній загальний лайфстайл. Якщо ти — людина, яка хронічно живе як доведеться, харчується чим Бог пошле і не має особливо заробітку чи фамільного статку, аби поїхати відпочивати в Італію чи навіть прости господи Болгарію, твій поріг прийняття життя і страху кардинально знижується.

Міські дослідження стали логічним продовженням такого життя. Коли ти не маєш грошей на клуби, кіно чи бари, але маєш шило в сраці та потребу в адреналіні, ти починаєш шукати альтернативи. Урбан-експлорейшн дарував ті самі вайби — відчуття свободи, порушення правил і приналежності до таємного клубу тих, хто бачить місто з таких ракурсів, про які звичайні містяни (норміси) навіть не підозрюють. Це був протест проти нудьги та рутини. Шоу must go on, - як казали самі учасники тих подій, і це шоу вимагало нових декорацій.

Міські дослідження в цій екосистемі виконували надзвичайно важливу соціальну функцію. Вони не були самоціллю, вони були інструментом соціалізації. Організація пікніків на закинутках працювала як добре налагоджений механізм.

Лідери тусовки виступали своєрідними провідниками-сталкерами. Їхня соціальна активність постійно притягувала нових людей — студентів, випадкових людей, які приїхали в місто потусити та випадкових знайомих після посиденьок в якомусь тайм-кафе.

Маючи перевірені, дуже класні місця, вони регулярно водили туди експедиції. Спочатку на об'єкт проводили одну групу людей, перевіряли їх на міцність, потім брали іншу групу, де вже були нові обличчя. Спільне подолання страху на карнизах мосту або блукання в темряві підземель руйнувало будь-які соціальні бар'єри. Після того, як ви разом ледь не впали в прірву, ви ставали кращими друзями. Це був найшвидший спосіб створити довірливе, згуртоване ядро компанії, яке згодом могло організувати масовий виїзд автостопом на Новий рік в Одесу чи ще кудись.

Прип'ять

Це закинуте місто на теренах Київської області є само по собі одним великим Urban Exploration-ом. І відносно невелика віддаленість від великого міста - Києва, з великою кількістю неформалів всіх сортів і соків, звичайно, приваблює багато уваги. Для багатьох воно є одним з мрій для відвідування. Але є і інша сторона медалі - через загальновідомість Прип'яті, місце може ввижатись прісним і попсовим, особливо враховуючи наявність (принаймні в мирний час) великої кількості легальних турів, які проводили екскурсії. Та і в цілому загальна популярність цього місця приводить до того, що нетронуті місця знайти неможливо - більшість локацій розмародерена, або знищена гуляючими, що трушним поціновувачам Прип'яті кардинально неодобрюється. А втім, способи відвідування цього міста присутні в асортименті - від відверто нелегальних, до дитячих екскурсій. Детальніше можна почитати у Відповідній статті

Культові локації Києва

Як згадує дехто безос, активний учасник подій 2010х років? можна скласти класичну мапу київського урбан-експлорейшну.

Висота: мости над Дніпром

Київські мости були Меккою для неформалів. Їх масштаби вражали, а відсутність належної охорони у ті роки робила їх ідеальними мішенями для нічних та денних вилазок.

• Подільсько-Воскресенський міст: Цей знаменитий київський довгобуд роками стояв пусткою, пропустивши через себе не одну сотню підкорювачей. Головним челенджем там було підкорення масивної арки, яка йде величезною дугою над водою. Ця арка була обшита листами хромованого металу, був надслизьким при будь-якому метеорологчному явищі, що відрізнялось від ясної погоди (що нетипово для Києва більшу частину року), а в ясну погоду був нагрітий настільки що міг оплавити підошву дешевих кросівок. Трагічного фаталізму додавала і відсутність огорож на мості. Тому підйом потребував підготовки, обладнання і планування. Однак, порівняно з іншими об'єктами, Подільський міст був скоріше розминкою.

• Московський міст (нині Північний): Це був справжній хардкор та випробування для психіки. Якщо на Подільському мосту можна було йти відносно широкими конструкціями, то підйом на Московський був дещо цікавішим. По пілонах на вершечок ніяк не залізеш, але наших шукачів пригод цим не зупинеш. Тому забиратись доводиться прямо по вантам. Якщо ви коли небудь бачили, то може знаєте що робітники у випадку потреби теж залізають по вантам - але промисловий альпінізм це вам не цейво, тому залазити доводилось прямо про вантам переважно без професійного страхувального обладнання (а то і без обладнання взагалі!). А через характерну конструкцію моста, де ванти сходяться до середини - під час залазу високий шанс шльопнутись не об відносну м'яку воду а на асфальт і прямо під колеса. Тим не менш, для тусовки це було не стільки страшно, скільки прикольно — максимальна доза адреналіну гарантувалася.

Дигерство та підземелля

Екскурсія в ютуб-форматі

Якщо висота вимагала рівноваги, то підземелля вимагали психологічної стійкості до клаустрофобії. Київ пронизаний сотнями кілометрів дренажних систем, історичних тунелів та підземних річок.

Однією з популярних локацій були підземелля в районі станції метро Арсенальна - штучні колектори для дощової каналізації, та заховані під землею ріки Клов та Хрещатик. Взагалі, Київ через свої кручі від природи був наділений великою кількістю річок, які розрізали місто, а до якогось моменту протікали прямо про вулицям. Коли вони вже заважали розвитку - їх заганяли під землю, але їхніми сусідами завжди були дощова, водна та каналізаційна зливні системи. А тому, нерідко підземні тунелі не тільки ведуть далеко вглиб Києва, але і розходяться під землею на декілька гілок різного ступеня досліджуваності.

Вишка в Пущі-Водиці

Урбан-експлорейшн не завжди означав балансування на межі життя і смерті. Іноді молодь шукала місця для масштабних, але спокійних посиденьок подалі від чужих очей.

Для цього ідеально підходила Пуща-Водиця з її величезними лісовими масивами. Там знаходилася стара оглядова вишка (колись пожежна), яка стала культовим місцем збору. Її головна перевага полягала в габаритах: на відміну від вузьких карнизів чи вант, верхній майданчик вишки міг спокійно вмістити велику компанію. На висоту піднімалося до 10 людей одночасно. Звідти відкривався неймовірно красивий вигляд на зелене море лісу. Це була ідеальна локація, щоб прийти туди великою компанією, сісти, звісити ноги, розмовляти про життя, науку, клітини та планувати майбутні автостопні подорожі.

П.С.

Епоха масового київського урбан-експлорейшну нульових та десятих років була унікальним часом безтурботності. Тоді місто ще не було настільки завішане камерами спостереження, мости були відкритими для сміливців, а закинуті будівлі не встигли знести заради нових ЖК.

Для багатьох молодих людей міські дослідження стали першим кроком у великий світ подорожей. Автостоп, який згодом розблокував для них всю Україну, логічно виріс із цих київських вилазок. Спочатку ти вчишся долати страх перед міською прірвою, перевіряєш своїх друзів у підземеллях Арсенальної, а потім вже не боїшся вийти на трасу з піднятим пальцем і поїхати світ за очі. Урбан-експлорейшн навчив це покоління головному: найцікавіші речі в житті знаходяться за межами зони комфорту, там, де закінчується асфальт і починаються іржаві металеві конструкції.

Одеса

Величезна мережа рукотворних печер є майже під усією Одесою, і давно стала місцем паломництва безосів в темі. На відміну від інших локацій в цьому переліку, катакомби не є ні результатом закидання підприємств, ні початим і незакінченим проектом. Катакомби Одеси - явище стихійне. І настільки ж невідоме, вони буквально не картографовані повністю. На то є дві причини:

Перша - це воїстину її розміри. Катакомби тягнуться від центра і ведуть далеко за його межі - в Куяльник та Нерубайське, що вже далеко за межами Одеси.

Друга - це те, що вони досі постійно міняються. Вони руйнуються, їх руйнують, засипають, а десь знаходять рукави які раніше не були доступні взагалі.

Через це, катакомби є дещо загадковим, містичним місцем які манять до себе багато людей. Та і самі Одесити непроти розповісти декілька містичних історій про ті катакомби.

Поза зоною

Не всі об'єкти знаходяться в центрі мегаполіса - до деяких з них треба збиратись і їхати. В маленьких містечках, або взагалі посеред нічого, на контрасті з якими навіть Прип'ять буде здаватись цілком собі величезним містом. Але і вони заслуговують уваги. Ось деякі з них:

Березівка

Закинуті гіганти

Десь посеред страшних жоп нікому невідомої частини Кіровоградської області знаходиться село Березівка. Колись величезний кар'єр добував вугілля, тепер стоїть затоплений - а гігантські машини так і залишились стояти по коліна в воді. Для фанатів індустріального туризму кар'єрні екскаватори самі по собі є видовищем, а поготів і закинуті з можливістю залізти та гарно помацати. Добиратись, правда, доведеться вплав - або на човнику.

Орбіта

Можливо ви щось про це чули - колись СРСР планувало наліпити атомних станцій майже в кожній області України. Черкащина не стала виключенням - десь в районі декілької кілометрів від міста Чигирин планувалось побудувати Атомну АЕС. Ядро в кожен дім - так казали радянські можновладці. Але вийшло що вийшло - після великого ай-яй-яй на Чорнобилській АЕС будівництво припинили, а місто Орбіта... Яка така Орбіта? В сенсі, вже заселено два будинки???

Так і сталось - місто атомників без атома... та і без міста. До кінця робіт було закінчено десь десяток під'їздів, універмаг, з них заселено біля половини, навіть побудували теплотрасу для опалення. Коли АЕС будувати передумали, в будівлі заселяли зубожілих. Втім, з розвалом СРСР місто без міста опинилось в запустінні - після кінця опалення більшість жителів виїхала, а деякі будинки ще більше закинули. Але і зараз там продовжують жити люди - під'їзди без вікон сусідствують з квітами на клумбах.

В цілому, Орбіта має скоріш історичну цінність ніж діггерську - хрущі посеред лісу несуть мало інтересу, до цього додається ще і той факт що там в кінці 10-х таки посилили охорону.

Кримська АЕС

Місто Щолкіне - брат по нещастю Орбіти - ще одне місто атомщиків без атома, на цей раз в Криму. За виключенням того, що там реактор вже майже добудували, та і місто являє собою більш цілісний проєкт - встигнули добудувати декілька мікрорайонів, а також більш економічне вигідне місцеположення - не посеред лісу десь в жопі світу, а на берегу Азовського моря, що робило його слабопопулярним, але все-ж курортом. Ну і скелет недобудованої АЕС всеж таки приманив увагу неформалів - можливо набагато більше ніж всі разом взяті до того.

Кримська АЕС в перші роки проведення фестивалю Казантип був місцем безпосереднього проведення. Так, саме всередині реактора. Пізніше реактор став затісним, і фестиваль проводили на декілька кілометрів північніше, але через це він став загальновідомим і дуже довго займав місце одного з найвідвідуваніших закинутих об'єктів після, хіба що, самої Прип'яті.

Але Крим, як ми всі знаємо - а тому і Казантип окупаційна влада заборонила як наркоманську-сатанинську організацію, а саму Кримську АЕС наказала знести. На цьому її історія, схоже, закінчується.