Архів:УБК-оповіді: відмінності між версіями

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку
м (Відкинуто редагування Привет ублюдки (обговорення) до зробленого Admin2)
Мітка: Відкіт
(Нааааааахуууууууй)
Мітки: Замінено Скасування
Рядок 1: Рядок 1:
Оповіді, написані аноном (чи анонами) Кропивача на основі сетингу української безосібної культури та на основі [https://drama.kropyva.ch/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Karta_ukr_anonimus1.0.jpg карти УБК].
Слева Молот, справа Серп, это наш Советский Герб, хочешь сей, а хочешь куй, все равно получишь xуй
 
== Турист ==
{{Основна|Архів:Турист (УБК-оповідь)}}
Незакінчений роман УБК про Пепе, який загубив паспорт. Має мати епічний сюжет і розв'язку, але автор десь проїбався.
 
== Сходження ==
''Перша історія створена в сетінгу. Невідомо чи пов'язана вона з основним сюжетом "Туриста"'' [http://h.ua/story/437893/]
[[Файл:437893 1.jpg|thumb|Місце дії копіпасти. [https://drama.kropyva.ch/images/8/8b/Karta_ukr_anonimus1.0.jpg Карта загалом.]]]
Останній раз ми напувалися водою з чистої притоки річки-смердючки. Притока та витікає зі скелястої ущелини між піком Курки та однією з порівняно невеличких гір Дупобільного або Бугуртівського хребта - найвищого ландшафтного об'єкта земель УБК. Навіть гори москалосрачу з їхніми віковими давно закам'янілими покладами лайна не так спарюють у небеса. Подумати лише, ми вирушили в похід на гору Ясона, найвищу з усіх. Особисто я давно про це мріяв, хоч і читав відомості про небезпеки тих далеких та малорозвіданих країв. Набравши води у баклаги і закінчивши переїдати, ми попрощалися з "няўчиною" як цю притоку в народі звуть, і пішли в напрямку густого лісу, яким не ходили ще десь з часів панування на цих землях раннього Учану. Цей ліс відділяв полонину при річці від початку гірського хребта.
 
На щастя, в річці також було багато пов'язаних пічкурів (Gobio Tenetur). Цей вид виявили ще під час 3-4 періоду Учанівської історії. Його важко ловити, адже рибу на дні тримає кайданка з гирею - звідси і така назва. Тим не менш, місцеві нічанівські анони свого часу винайшли як це робити. Справа то не хитра, треба взяти гарну гілку, та вчепити рибу за ланцюжок її кайданки, так і вудка не потрібна. Як тільки підчепили - тянути за течією і по радіальній траекторії риба невдовзі опиниться на березі. Найбільша складність тут у вазі гирі. Британські вчені давно намагаються з'ясувати, як же пічкурі пов'язані з ними плавають. Достаменно це зробити не вдалося, та за найбільш авторитетною теорією, вони ковзають гирами по місцевому дуже гладкому імлистому дну. Тож, наловивши пічкурів, і добре попоївши, ми попрямували до лісу.
 
Місцеві ліси, дорогий безосе, це ще та краса. Біля берега вони не такі. Там їх давно порозріджували для вибудови січей, які ти так любиш. Один лише Учан - це ж уявіть скільки дошок треба було, аби зберігати всі треди аж до занепаду борди! Так, тут вони дикіші. Проходячи крізь ліс, ми іноді чули няўкання. Це няўки - давні істори, які були символом ще учанівського /a/, і зваблювали багатох анонів своєю екзотичністю. Кажуть їхня кров текла у самій Ксені, але то мабуть небилиці. Самі подумайте: няўки дуже потайливі, і останні 6 сторіч, від самих початків Учану, нікому не показуються. І щоб оце якийсь анон із Великої Січі забрідав у ті ліси, їбав дівку без спини… маячня якась, легше на фап сходити на дошці поряд. Прославлених йобаних шакалів ми так і не побачили, може тому, що пройшли весь ліс вдень. Мабуть вони сплять і виходять лише вночі, коли роздільна здатність світу УБК знижується. За лісом уже не було видно туристичних вогнів руїн Нічану. Кляті каваїсти, постійно приїжджають з фотиками, палять оселю Малювальника та туалет Мас-кіта, переклацують це все за кілька хвилин, та їдуть назад. Йолопи, як на мене, втрачають головне. Безцінну природу, сповнену атмосфери давніх мемів та нічні сяйва порнозірок у небі. На бордах через неонові вивіски у фап-районах зірок вже нормально й не видно, а тут - дивись скільки хочеш.
 
- "Ньюфаже", кличу я одного з компаньйонів, "поглянь онтуди", вказуючи пальцем продовжую, "ото вже починає виднітися найяскравіша зірка Саша Грей сузір'я Бразерс, бачиш"
- "Зрозуміло, не знав. А то туманність "Псковське порно", я вже встиг дечому навчитися)))"
Клятий смайлойоб… але то нічого, перевчимо. Зараз не до того, бо якщо дотемна з лісу не вийдемо на лисуваті гірські стежки, то ще можемо зустрітися з зайшлими йобаними шакалами. Маршрут наш не з легких і пролягає через огин гори Віденського Університету між двома піками творців УБК, а потім повільного під'йому на пригір'я Гори Ясона через бурякові полонини. А там вже й сніги починаються - води, де хочеш, то й бери. Нарешті нормально відійшли від лісу, тут хіба жук-олень в палатку залізе. Але жука-оленя чіпати гріх, краще вже здичавілу курву по пиці загамселити. Добре, що обрали цей маршрут нагору, бо з боку Податкового схилу можна і на гіршу фауну натикнутися. Західні інтернет-тролі нікого не щадять, а ось їбати тамтешніх ельфійок саме задоволення. В кожному разі, чекати на візу від "Фейсбук-сіті, аби зійти небезпечнішим шляхом, коли є наша рідна сторона" - не комільфо. Ось і прийшли, час розбивати табір і спати.
 
Вийшли пораніше, аби до темряви дістатися зворотнього боку бобулівського пригір'я, адже вітер вночі крізь нього проходить просто крижаний, окрім того ще й наспівує пісні Іво Бобула. Дорогою, з підвищенням, клімат почав змінюватися і перед нами відкрилися добре відоми з минувшини бурякові плантації, точніше те, що від них лишилося. Нікому вже культивувати цю рослину і рештки давньої учанівської цивілізації з її гірськими терасами пішли в небуття разом зі здичавінням Beta Vulgaris до рівня простого дикого буряка, який навіть в рота брати гидко. За день дійшли до іншого боку, наслухавшись пісень Іво, і розбили базовий табір. Завтра підіймаємося на вершину.
 
Підйом не з легких. Це звісно не Податковий схил, але морозець теж пробирає. Вдалину відкривається вид на Фейсбучний перевал, де традиційно відбуваються Чорні Ради серед небидла з приводу того, як краще срати і сцяти - як більш по-українському: поносом чи закрепом. Вони звичайно не дорівняються з чорними радами вк-бидла в пустелі диванних народів, але і то видовище грандіозне. Я про них лише чув, хочу якось відвідати. В цих горах необхідно бути обережними - тут проходить український інтернет-кордон за яким вже вештаються тамтешні прикорднонники. Нашим завжди було похуй, тому хоч вони не діймають. Нарешті ми зійшли на вершину. З неї просто чудовий вид на Фейсбук-сіті, вдалині видніється замок Файначівець та аномалія "Файно-меморійське нічого". Сяйво від гузноболю Однокласників можна побачити з будь-якої точки УБК, це не дивина. Дивлюся на пік Курки й думаю наступного разу спробувати підкорити його, адже хоч він на кількадесят метрів і нижчий, але набагато складніший: масивні, можливо рукотворні, а можливо витесані давніми цивілізаціями елементи голови курки забезпечать чудову практику в альпінізмі, а не такий легенький гірський похід як цей. На горі Ясона стоїть шпиль, де традиційно висить прапор найбільшої борди УБК, аби в закордонних інтернетах знали, хто панує на цих землях. Величі давного Учану ми ще не досягнули - хрін його зна, як вони зводили ці плантації і міста, які зберігали всі треди. Але я думаю, що у нашого молодого міста-держави все ще попереду. Це одна з причин, чому я подався сюди - подумати про великих діячів минулого і взяти щось для себе.
 
== Спізнілий ==
"Якого хуя я це роблю?" - понуро подумав анон, повільно плентаючись шляхом. Сам-один. Ні, він, звісно, не раз зустрічав інших анонів, вони досить часто тут мандрували. Деколи він спілкувався з ними, коли розумів, що це мігранти з пабліків Вконтакті; та здебільшого він ховався у покинутих плантаціях буряку, бо хотів залишити минуле в минулому. Втім, більшість вконтачерів прямували на той бік Смердючки та за кордон, до Фейсбук-Сіті, а він тримався іншого курсу. Щоправда, він уже майже забув, куди, власне, йому слід іти, та якась вперта рішучість сама гнала його вперед.
 
Раптом щось привернуло його увагу. Ліворуч від дороги блимнуло світлом – то виявилося маленьке срібне кружальце. Анон підійшов і підняв його. «Скарбниця Війська Безосібного» - такий був напис на монеті. І ще один: «Півтора рублі».
 
Анон посміхнувся, поклав монету до кишені і прискорив крок. Так, тепер він знав, куди і задля чого прямує.
 
*
 
Він сидів на березі Смердючки, обхопивши голову руками. По той бік повзали різнокольорові слоупоки, та анон ігнорував їх. Не те, щоб взагалі ігнорував, просто йому гидко було думати, що й сам він певним чином до них належить.
 
Мало не завив з розпачу. Ну чому, чому якраз тоді, коли він майже вирвався з того розплідника раку, з того кубла москалоти, перед ним гепнули дверима?!! За що, вайп його візьми, можна так карати? Адже він уже звик, що вороття не буде, що блокування не скасують, відганяв докучливу думку про проксі і Тор; і що тепер, невже повертатися на Сосач?!!
 
Він важко задихав, ледве стримувався, щоб не заплакати. Може, це і було б доречно – Ясонова могила, завалена вінками, височіла зовсім недалеко – та не личило справжньому безосібному.
 
Безосібному…
 
Анон раптом випростався. Може Учану вже й немає, але ж він ніколи і не був єдиною українською бордою. Колись Хатач та Січ навіть перевершили його. А раптом…
 
«Мрій, мрій, – глузливо мовив внутрішній голос. – Чи ти не бачив тієї дрібноборди?»
 
Анон скривився. «Краще б не бачив.» Замок Файначівець, в принципі, зовні виглядав досить непогано, але забачивши купку файначерів у недоладних паверарморах, навколо яких бігав табунець рожевих поні, причому і ті й інші балакали диким суржиком, анон не без полегшення швиденько звідтіля пішов.
 
«То заради цього я отак мучився?..»
 
Раптово щось почувся гучний звук – щось важке гепнуло об землю, і хтось почав надривно кашляти. Анон обернувся в той бік: то завалилася ще одна частина руїн старої Драматики, де піднялася хмара куряви і залунав розкотистий регіт.
 
- Ну ти і їбанько! Хто ж так розділи витягує? Їх же треба за заголовок хапати. А ти! Однією рукою за галерею, другою за спойлер! Пиздець, нічого ці ньюфаґи не знають.
 
- А ти відколи це олдфаґом зробився? – відпльовуючись через кожні два слова, озвався його товариш. – Я б витягнув розділ, якби не цей йобаний веб-архів. Вічно він не може картинки як слід зберегти, та ще й сам падає.
 
- Це правда, але витягуй все-таки за заголовок. Та нехай, вже допоможу. То ти оцей розділ, з Б-лігою, тягнув, останній цей? Ага. Ану, хапаймося…
 
Анон зацікавився, підвівся і покрокував у напрямку, звідки лунали голоси. Він надійшов якраз вчасно, щоб побачити, як здійнялася ще одна хмарка куряви, з напівзруйнованого будиночку вилетіли, кашляючи, двоє запорошених безосів, після чого той розвалився до кінця.
 
- Ну й нехай, - важко дихаючи, мовив перший безос. – Ми вже все звідти витягли, що треба було.
 
В руках він тримав пожовклий сувій, до якого де-не-де були причеплені картинки з підписами. Решта рясніла білими плямами та посиланнями. Поклавши сувій на верхівку стосу, безос підняв його на руки і сказав:
 
- Так, значить, розділи понесу я, все одно реставрувати вікі-код доведеться мені. А ти візьми пак з ґетами, занесеш адміну-два, скажеш, щоб вставив у основну про Учан.
 
Другий безос з приреченим виразом обличчя закинув за спину чималенький пак. «Зображень зо сто» - здивовано присвистнув від здивування анон.
 
Двоє обернулися.
 
- А ти ще хто? – підозріливо запитав один.
 
Анон посміхнувся. Що-що, а відповідь на таке запитання він пам’ятав добре.
 
- Я – Леґіон, - відповів гордо.
 
*
 
- А оце – набіг на Навінкі. Одна з найкращих наших статей. – безос ніжно провів кінчиками пальців уздовж рядків старої копіпасти.
 
Анон мовчки слухав. Все, що сталося з ним за день, настільки ошелешило його, що нормально сприймати реальність було важко. Тому він майже не пручався, коли його нові знайомі («знайомі безосібні, дурня яка»), які виявилися співробітниками відновленої Драматики, затягли його до своєї штаб-квартири і почали розповідати про досягнення.
 
- …Так, дуже цікава тема, дуже цікава. А якщо врахувати, що далі йде конфлікт між учанівцями та Меморією, то…
 
- Відведи мене у категорію Учану.
 
- Що? – розгубився перебитий на півслові безос.
 
Анон і сам здивувався, що таке сказав. Та це незбагненне прагнення раптом видалося йому важливим.
 
- Відведи мене у категорію Учану, - повторив він і додав, - якщо не важко.
 
Безос закліпав. Врешті мовив:
 
- А… Так. Добре. Ходімо, - і нерішуче попростував у коридор, махнувши анону рукою, щоб той ішов за ним.
 
…Категорія Учану виявилася великою і світлою. Безос поспішив пояснити, що он там – опис дошок, там – історія, а ще меми, копіпасти…
 
- У тебе, напевно, багато роботи, - перервав його анон. – Не турбуйся, я й сам можу оглянути всі статті. Обіцяю не наробити шкоди.
 
Безос насупився, але сперечатися не став і вийшов. Анон провів його поглядом. Тоді обернувся і повільно підійшов до центру експозиції. Чільне місце там займали два портрети. Перший – Курки Аалямба.
 
Другий – Ясона.
 
Анон перевів погляд вниз. Під портретом – напис: «Олексій Панчук. 10.04.1984 – 04.08.2016»
 
І раптом на нього навалилася вся непереборна правда, в яку він підсвідомо не хотів вірити, від якої підігнулися ноги: Учану більше немає, немає і не буде, нічого вже не буде, як раніше… Хитаючись, підійшов до вікна, відкрив його навстіж. Вдихнувши холодне повітря, відчув різкий запах, який трохи привів його до тями. Принюхався. «Це що… кропива?». Еге ж. «А, - згадав він, - таж ця борда нібито так і називається – Кропивач».
 
Врешті анон відчув деяке полегшення. Він повільно пішов до виходу з категорії, намагаючись не озиратися.
 
Коли він опинився на вулиці, то дозволив собі зупинитися. Здивувався: це ж /b, треди добре видно, але… якось дуже спокійно, чи що? Незрозуміло. Він придивився до одного треду. На підвищенні сиділа і бовтала ногами дівчина з зеленим волоссям, подаючи голосні репліки до невеличкого натовпу, який тримав транспаранти з її портретом та скульптури, що її зображали. Безоси, хоч і спілкувалися з нею, та все ж час від часу зиркали кудись убік. Анон теж глянув туди і пирснув зі сміху: там стояв великий мольберт з портретом увагохвойди, а безоси по черзі намагалися намалювати великого хуя в її роті.
 
Анон широко посміхнувся. У голові у нього раптом виникла шалена, але страшенно затишна думка.
 
«Я вдома.»
== Купівля Аскони [https://www.kropyva.ch/b/res/113387.html] [http://archive.is/o2VNx Архів] ==
Вітаю, ананасики!
 
Так вже сталося що я мені треба було купити автомобіль. Цілі для купівлі банальні: щоб свій зад в комфорті по різним локаціям возити, та картошку з буряками на город та з городу катати. Потреби прості і якась Таврія чи Жига покрити їх могла з головою. Ну в крайньому випадку вже вбитий Ланос з-під таксиста. Але промоніторивши всілякі авторія та рст, мене здолав сум через невідповідність моїх фінансових можливостей та пропозиції невидимої ринкової руки. Звісно, можна було взяти за кілько сот долярів якогось Жигуля, але він був би вшатаний на стільки, що згодився б хіба що для доставки моєї грішної душі до Сатани. І то ним би погидували в пеклі. А так як проживаю я в невеликому містечку, то можливостей швидко підправити своє фінансове становище не було ніякого. Тож я продовжував їздити на своїй вбитій Україні, періодично посмикуючи прутня на всілякі гарні самохідні карети і мріючи що одного разу я таки куплю собі щось нормальне.
 
І ось одного дня небо вирішило зглянутися надімною і надіслало через шелест вітру послання, де за недорого можна було взяти непогане авто. Ну точніше я просто випадково почув розмову двох людей, що проходили біля мого двору, про якогось чоловіка в селі неподалік, який за недорого продає свій автомобіль. Ціна була смішною а авто в доброму стані, тож один з них збирався його сьогодні-завтра взяти.
 
Окрилений почутим, і вирішивши що настав мій зоряний час, я чимдуш кинувся до хати, вишкріб свою заначку, взяв права, сказав мамці щоб до обіду не чекала (так, мені 28 і я живу з мамою) і хутко побіг на автовокзал. На рахунку була, як мені тоді здавалося, кожна секунда.
 
На вокзалі мені сказали що автобус до потрібного села буде лишень за три годинни, квитки у водія, а я можу поки що спокійно погуляти. Від цього туман блаженності розтав і я зрозумів яким я був довбойобом, отак просто зриваючись з місця і летючи стрімголов чорт зна куди. Та робити було нічого, я відійшов від каси і вже збирався був йти додому, як до мене підійшов якийсь чоловік.
 
- Слухай, я чув у тебе автобус не скоро?
- І? - я насторожився.
- Та нічого такого. Просто ми їдемо в тому ж напрямі, - він трохи відхилився і я побачив у нього за спиною жінку з малою дитиною та сивого дідугана, - і могли б підкинути тебе до повороту. Разом і дешевше буде, і веселіше.
- До якого повороту?
- До повороту на село. Там і автобус стає, не бійся. А потім пройдеш хвилин 5 і ти на місці.
Я задумався. Їхати з ними або чекати автобус. Потім знову згадав тих чоловіків за забором.А що як вони перші доїдуть?
- Ну добре, я з вами.
Як виявилося, ні той чоловік, ні дід, ні навіть жінка з дитиною не вели авто. Просто у них був односельчанин, який мав старого РАФіка і періодично їздив у місто на закупи. Він же брав із собою бажаючих. І всі,хто їхав з ним, зкидувались на газ. Чим більше людей їхало, тим менше треба було платити кожному. От вони й шукали собі ще людей на зворотню дорогу. Ну то й біс з ним, мені ж головне було доїхати раніше, тож на ці філософії я просто поклав прутня.
 
Не дивлячись на близьку відстань, по вбитих дорогах бідний РАФ ледь повз, трусячись та підскакуючи на кожній ямці. Нещасні 13 кілометрів ми їхали майже пів-години. Розмова не клеїлась, тому вся подорож, за виключенням кількох чергових фраз, пройшла в повній мовчанці. Я залипав на неквапливо пропливаючі за вікном краєвиди і уявляв як буду ремонтувати підвіску на своєму майбутньому авто через ці блядські дороги.
 
На повороті до села мене висадили і показали напрямок куди йти далі. На прощання водій запитав:
- Хлопче, а нащо ти взагалі приїхав сюди? Ти наче не місцевий, нічого не знаєш тут?
- Ну, я чув що тут хтось авто продає, от і приїхав купити.
Пасажири РАФа дивно перезернулись.
- Тут авто продає тільки дід Аскун, - насторожено сказав водій. - Ти часом не в нього збираєшся купляти його?
- Якщо тіки він, то значить в нього.
Сивий дід тихо хмикнув, жінка з дитиною наспіх перехрестилася а чоловік, що підходив до мене на вокзалі, важко зітхнув.
- Ох хлопче, - сказав водій, - не робив би ти цього. Знайди краще щось інше.
- Дякую що підвезли, - сухо сказав я, - але далі вже мені вирішувати.
- Ну, як знаєш.
 
РАФ тихо рикнув і потрусився далі. Я ж простояв, проводжаючи його поглядом, доки він не зник за кущами, що ростуть обабіч дороги. Цікаво, що б це значило? А й біс з ними, це мені вирішувати яке авто брати! Я повернувся і пішов у вказаному напрямі.
Як і було сказано, за п'ять хвилин я дійшов до села. На його початку висіла невелика вицвівша табличка з назвою. Здалеку нічого не було зрозуміло, тож я підійшов ближче. На ній все ще проглядались старі дивні літери - "Великопрутнівці"...
 
Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї!
 
Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день.
Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі!
 
У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті.
 
Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно.
 
І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного.
 
Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя.
За такою назвою села я ледь не забувся навіщо сюди приїхав. Великопрутнівці. Хех, дивно.
Але ще дивиніше для мене було шукати чорт зна кого чорт зна де. Приїхав якийсь хій з міста в село купляти авто у діда, про яке почув у себе під забором. І що тут дивніше - назва чи я?
 
Я рушив по головній і, мабуть, чи не єдиній вулиці села в напрямку так званого центру, сподіваючись побачити хоч когось з місцевих та розпитати їх детальніше. Але окрім побріхуючих собак, нікого довкола не було видно. На плетений забор вистрибнув півень із кривим дзьобом, помахав крилами, вигнув шию і прокричав щось на зразок "Аскунурі-іку-у!" Потім зістрибнув і побрів у своїх справах.
 
Загалом, здавалося, що в селі людей нема взагалі. Звідусіль відгонило пусткою, хоча на подвір'ях стрічалась скотина а хатки виглядали входженими. Бредучи вперед та розглядуючи все довкола я ловив себе на думці що знаходжусь швидше на тимчасово полишеному знімальному майданчику, аніж в обжитому селі.
За якимось часом попереду почулись голоси. Вони звучали трохи незвично серед цієї природної тиші, але мене це трохи підбадьорило і я пришвидшив крок. Чим ближче я підходив, тим чіткіше ставали голоси. Один щось гучно та емоційно розповідав, просив, грозився та доводив, а другий спокійно та впевнено дискутував з першим. Розмова набувала емоційного накалу, і коли я вже підійшов до двору, де вона відбувалась, з воріт зі словами "Да і хуй с табой і тваєй машинай!" вилетів чоловік, зле зиркнув на мене і чимдуж попрямував туди, звідки я йшов. Я провів його збентеженим поглядом і впізнав одного з тих двох підзаборних. Дивно, якщо він отак пішов то що, авто вже продали? Чи продають занадто дорого? А може воно взагалі не продається? Я збентежено заглянув у двір.
- Еееааа...
- Заходь, - почув я такою інтонацією, ніби мене тут чекали вже давно. І перш ніж я встиг щось подумати, мої ноги самі занесли мене в двір.
В дворі стояв дід. І хоч те, що це саме дід, а не просто підстаркуватий чоловік, було видно відразу, але тримав себе він так моцно і невимушено одночасно, що будь-який мій одноліток-спротсмен із заздрощів здох би і не помітив як. Статура і харизма, гідна короля.
Від цих повністю здорових і гетеросексуальних вражень від іншого чоловіка я вчергове забувся нащо сюди прийшов.
- Теж авто купити хочеш? - запитав він у мене.
- Умгу, - мляво промимрив я.
- Ха, а чутки доволі швидко розлітаються навіть в цій глушині, - весело промовив він. В мене виникло відчуття що всьому зараз прийде гаплик. Але він швидко відреагував на мій настрій: - Гаразд, ходімо зі мною, - і рушив до гаража. Я поплівся за ним, розмірковуючи над тим, що не встиг привітатись відразу і на скільки доречним було б сказати йому "Доброго дня" прямо зараз.
 
Тим часом господар дійшов до гаража і відкрив двері. Всередині стояла старенька, але цілком доглянута Аскона. Її аристократичний екстер'єр вигідно вирізняв це авто на фоні як звичних Жигулів, так і новіших та кращих транспортних засобів. І що більше я заглядався на неї, то більше і ясніше в голові малювались картини, як я на ній їду по своєму місту, а на мене заглядаються всі няші міста і навіть сусідські дочки що приїжджають із столиці раз на місяць. Короче, в голову мені вдарила сперма і не бажала відступати.
Із солодких мрій мене вивів різкий крик з хати:
- Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав!
- Гіпервстав, курво! Сиди і не вийобуйся! - прокричав дід у відповідь. І вже до мене звичним голосом: - Не бажаєш проїхатись?
Проїхатись я, звісно, бажав. Тому він вивів авто з двору і поступився мені водійським місцем.
 
Ми не швидко їхали по селу. Не дивлячись на загальну роздроченість дороги, авто йшло м'ягко, ніби Волга по трасі національного значення. Я не відчував ні сильних поштовхів, ні ривків, нічого. Лише плавні погойдування та м'які крени на поворотах. Ідеальна їзда.
- Такої підвіски та плавності немає ні на одному авто в світі, повір! - говорив мені власник. І я йому вірив, і вірив беззаперечно.
Ми їхали по сільській вулиці. По тій самі вулиці, по якій я йшов сюди. Але якщо тоді вона була пустою, то зараз по ній снували люди. Хтось займався своїми справами, хтось проводжав нас здивованим поглядом, але село, що здалось мертвим, жило своїм життям. І я розтинав це життя на своїй новенькій Асконі. Чомусь в мене не було відчуття що це не моя Аскона і що її треба було купити. Це моя Аскона і я на ній їду.
 
- Дивися на них. - казав дід, - дивися на них всіх. Вони дивляться на тебе. Ти їх бачиш лише через це авто. І вони тебе бачать через нього. Ні на яке авто вони б не дивилися, лише на це. Це ж Аскона сімдксят другого року! - і я був з ним згоден. Цілком і повністю.
Ми їхали далі. І раптом серед звичного натовпу я побачив зеленоволосу дівчину. Таку незвичну і чітку на фоні оточуючих, що вмить замилувався. Тим часом вона озирнулась, зміряла нас презирливим поглядом і скорчила мармизу ніби побачила двох хробаків. Я здивувався від такої реакції, але дід опустив скло і прокричав їй "Шоб ти здохла, відьмо! Тьху на тебе!" Потім підняв його і швидко затараторив:
- Єдина нормальна, - він якось дивно зробив наголос на слові "нормальна", - серед всіх, і та, сука, відьма! Скількох чоловіків занапастила! Хто не приїздив до неї - зникав безслідно. Вдова чорна! Тримайся від неї подалі. Хоча що я тобі, потім сам взнаєш.
Я сумно зітхнув. Дівчина була симпатичною.
 
Щоб розрядити якось атмосферу, я торкнувся до великого, схожого на корабельний, компасу на торпеді. На його рухомій частині замість вказника півночі був вигравіруваний невеликий червоно-чорний кружечок. А на склі тьмяно відсвічувалось кілька зелених точок.
- А це що таке? - запитав я.
- О, це ,можна сказати, надпродвинутий навігатор. Вказує гіпернапрямок і все що ти захочеш. Іноді трохи збоїть, та то таке.
З цього пояснення я нічорта не зрозумів, але дідів настрій різко повернувся до позитиву і це мене влаштовувало.
Подальший наш круїз по селу проходив без ексцесів.Ми то тихо їхали вулицею, то вдавлювали тапку в пол, дражнячи всіх собак. При чому дідові це, схоже, подобалося більше ніж мені. Врешті-решт ми таки повернулися до його дому.
Заїжджаючи до двору я знову почув цей противний крик:
- Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав!
Дід, як і тоді, повторив свою чарівну мантру, після якої все завершилось.
- Це таке універсальне закляття, - змовницьки підморгнув він мені. - Після нього будь-хто заспокоюється.
Про будь-кого я не був згоден, але дехто, судячи з реакції, таки від нього заспокоювався.
І ось настав той час, якого я сильно чекав і боявся одночасно - час торгів. Ми стояли біля капоту і дивилися одне на одного. Він хитро на мене, я занепокоєно на нього. А непокоїтись було чому. Авто було, здавалось, у ідеальному стані.Плюс ще деякі плюшки. І ціна, про яку я все ніяк не міг спитати, дуже непокоїла мене. Ну дуже я хотів це авто. Ми деякий час обговорювали враження від поїздки, ціни на бензин та погоду, але, все таки, я наважився.
- Скільки? - жваво випалив я.
- Тисяча! - так само жваво випалив він.
У мене був лише еквівалент п'ятиста доларів. Тож на долю секунди в душу проліз хробак.
- Кропиванців! - так само жваво продовжив він. Я мовчки дістав гаманець і відрахував йому необхідну суму.
- Добре, - сказав він. - А тепер - до офісу юриста!
- Юриста? - перепитав я. - А сервісний центр?
- Не бійся, у нього є ліцензія і право працювати з держбазою.
 
"Офіс юриста" виявився звичайною хатою. Точніше - кімнатою в хаті. Якраз в том дворі, де гуляв когут з кривим дзьобом. Для проформи нас помаринували трохи в коридорі, а потім покликали до кімнати.
Юрист з дідом видно були старими знайомими, тому що ще з порогу завели розмову про погоду-негоду та врожай буряків. Я тактовно стояв в сторні і відмовчувався, розглядаючи інтер'єр. А розглядати було що - і старий маятниковий годинник, і різблений письмовий стіл, і крісла, що більше підійшли б для тронної зали, і гардини з фантастичними сюжетами, де дракони трахали фей а лицарі вбивали принцес. Зрештою, ті двоє перестали бебикувати і юрист серйозго запитав продавця:
- Ти певен що він підходить для авто?
- Цілком. Вони прийняли одне одного і стануть чудовим тандемом.
- А ти що?
- А явже відпочиватиму.
- Ну добре. Агов, хлопче, йди сюди. І знай, в нас тут все серйозно, так!
Ми втрьох сіли за стіл. Склали договір, підписали документи і за пів-години я навіть мав новенький ламінований тех-паспорт. На мій здивований погляд юрист відповів:
- Я ж казав що в нас все серйозно.
Ми ґречно розпрощались і я від'їхав на своєму щойнокупленому автомобілі. Дорогу назад я приблизно пам'ятав, тож заблукати не боявся.
Дорога до повороту на село зайняла хвилин двадцять. І хоч я пам'ятав, що дійшов ніби швидше, та списав це на суб'єктивну зміну відчуттів від здійснення покупки. На перехресті стояло кілька людей, які, судячи зі всього, чекали автобус. Я запропонував їм під'їхати зі мною, але вони всі як один відмовились. Чомусь не довіряє наш люд таким простим пропозиціям допомоги. Тож я вирішив проїхати цей шлях сам, насолоджуючись поїздкою в тиші. Але не судилося.
Через пів-сотні кілометрів і кількох годин петлянь по вузьких дорогах поміж осик і верб, я раптом зрозумів що заблукав. Дорога видавалась знайомою, але все одно я ніяк не міг зачепитись за якийсь орієнтир і тупо їхав у напрямку, який здавався мені вірним. Така їзда швидко втомлювала, до того ж на землю почали спускатись сутінки. Врешті-решт я виїхав до якогось хутірця. Ідей не було ніяких, і тому я просто зупинив авто і пішов спитати дорогу.
На стук в двері і вікна ніхто не відповів. Швидше за все, господарів не було вдома. Тож я сів на лавку і почав чекати. За пів-години з сутінок до авто підійшла фігура. Вона обійшла його, оглянула, трохи постояла, а потім рушила домене.
- Аскуне, старий ти пердуне, який біс тебе сюди заніс? - пролунав сиплий бас. - Нікого не знайшов то по мою душу прийшов?
- Перепрошую? - відповів я.
Фігура зупинилась.
- О, а ти ще хто? І чого на Асконі Аскуна? Де старий?
- Ну я купив це авто і от...
- Ууу! - фігура підійшла ближче. Це, виявилось, був звичайний чоловік в маскхалаті з гвинтівкою через плече. Він обережно зняв гвинтівку, притулив до стіни і сів біля мене. - Вітаю, юначе, ти виграв джек-пот.
- Дякую. А ви не могли б підказати мені дорогу до міста?
- Ну, це ти не в того спитав. Я добре знаю свою локацію, але не дороги. Тобі краще повернутись і детально про все взнати у старого. Або в когось із села. А я не знаю, не підкажу.
Я тяжко зітхнув. Мене перемагала втома, і я зовсім не міг знов кудись їхати.
- А знаєш, - сказав чолов'яга, - я не проти якщо ти в мене повідпочиваєш. А до завтра наберешся сил і поїдеш куди треба.
Я радо згодився і ми пішли до чоловіка в хату. Він ще збирався мене нагодувати свіжою зайчатиною, але я виключився ледь притулившись до подушеки. Тож зайцем він вечеряв сам.
Спав я погано. У снах мені верзлися голоси що кликали мене і просили допомогти їм. Кілька разів я зіскакував з ліжка в холодному поту, не розуміючи хто я і де знаходжусь. На ранок в мене дуже боліла голова і я взагалі нічого не розумів. Чоловік, невільним гостем якого я став, зготував мені сніданок, показав у якому напрямі їхати до села і дав трохи їжі в дорогу.
- Бери, тобі потрібніше. А я собі ще зможу зґецити.
 
І я поїхав. До повороту на село, від якого я вчора пів-дня їхав, сьогодні зомчав за двадцять хвилин. І не встигши толком здивуватися таковому раптовому конвертуванню відстаней, як побачив здалеку старий знайомий РАФ, в який саме сідав дід Аскун. Я зрадів такій неймовірній зустрічі, адже можна було б взнати дорогу звідси відразу в кількох місцевих жителів.
Тим часом РАФ рушив, видавив хмарку сизо-синього диму із своєї вихлопної (цікаво, чим вони його заправляють?) і зник за кущами, оступаючих дорогу. Я придавив на тапку, щоб швидше догнати бусик, пролетів кущі і отетерів. Дорога, що проглядалась відси і аж ген-ген куди, була пустою. Ані найменшого натяку на який-небуть транспорт. Куди він дівся? Невже цей клятий шмат старого металу вміє так швидко їздити? Думки в голові так і роїлися. Я вижав з Аскони все що міг і полетів по дорозі мов комета крізь зоряний пил, намагаючись наздогнати те старе відро. Та все до страки.
Проїхавши так чималу відстань, я занепокоївся - а чи не міг я на швидкості проскочити який порослий поворот чи ще яке відгалудження, куди він зміг би повернути. Чорт! Треба розвертатись і їхати назад. Але проповзши помалу до того самого довбаного повороту на сране село і розглядаючи кожен придорожній кущик, я нічого не знайшов. Ні доріжки, ні стежиночки, ніхія. Тож, лишалося тільки їхати в село і там вже розпитувати дорогу.
Село знову зустріло мене пусткою на вулиці. Коти, кури, собаки і коні - цього було в достатній кількості. Але не людей. Люди, здавалося, були тут в дефіциті і їх завозили сюди лише для вечірнього шоу. І я поїхав в одне місце до єдиної людини, ну окрім діда, котру тут знав. До того юриста з його старою кімнатою і криводзьобим півнем.
 
Юрист сидів у своїй кімнаті над якимись паперами. Здається, він не дуже здивувався, побачивши мене вдруге.
- А, це ти. Ну сідай, - сказав він байдуже, не відриваючись від паперів. - Чаю хоч?
- Ні, - відповів я чесно. Чаю, як і кави, і чого поміцніше, мені зараз не хотілось взагалі. Я хотів лиш покинути це місце і поїхати додому. - Ви не підкажите, коли старий повернеться?
- Старий не повернеться. Тепер ти замість нього, - все так же байдуже відповів юрист.
- Як? - меке від його слів аж скоройобило. - Але ж...
- Він заплатив перевізнику і поїхав. Назад не повертаються.
- Еее, ну добре, - чомусь ця розмова почала мене гнітити. - А може тоді ви підкажете - як мені виїхати звідси до дому?
- Ти вже вдома. Розслабся і йди роби свою роботу.
- Що? - це збило мене з пантелику. - Яка робота, який дім, ви про що? Що взагалі за хуйня...
- Послухай, МАЛИЙ, - юрист відклав свої папери в сторону і суворо зиркнув на мене що я аж знітився, - я розумію що старий, не попередивши тебе, передав тобі свої справи і звалив до Ясона. Але ти вже сам мав би здогадатись, що прикупив не просту автівку. І якщо ти не знаєш що треба робити, то я коротко все поясню.
 
На авто старий Аскун виловлював і доправляв душі заблудших безосів на гіперчан. Душі звичайних людей провозить інший візник. Ти його вже бачив. Так от, коли душа відривалась від тіла простої людини - про це дізнавались в канцелярії і по неї приїздив візник відвозити в інший світ. Але душа безоса то є інша штука. Вона звикла ховатись за життя і після смерті її так просто не знайдеш, і в той світ, як не намагайся, не завезеш. Тому було вирішено створити інший гіперсвіт, куди б потрапляли такі душі. І для цього ж треба було задіяти іншого візника. І цим візником будеш ти.
- Що бля? Який візник? Які ще душі?
- Он ті душі, - юрист встав і підійшов до вікна. За вікном виднілась невелика юрма, що заповнила вулицю. - Загалом, більшість з них приходить сюди. Але деякі губляться. І твоя задача - знайти їх за допомогою гіпернавігатора і діправити сюди.
- Гіпершо? - я так і не міг допетрати про що це він.
- Гіпернавігатора. Компаса в машині. А загалом, в бардачку є інструкція, прочитай її.
Я хотів був ще що запитати в юриста, але він раптом заскочив на стіл, прокрутився навколо свої осі, перетворився на півня з кривим дзьобом, і з криком "Аскунурі-іку-у!" вистрибнув у вікно.
 
Три дні і три ночі я без упину гнав авто. Я хотів покинути це місце так сильно, як ніколи більше. Зрештою, зрозумівши що Аскона теж проклята, я ще день витратив на те, щоб дійти хоч кудись. Але, не дійшовши нікуди, тупо впав знесиленим посеред дороги. Мене знайшов той чолов'яга в дивному маскхалаті, відніс до себе додому і відгодував. Аскона чекала мене в нього на дворі. Після цього я знов повернувся в бісове село.
Все виявилось простіше простого і тупіше тупого. Підписавши контракт купівлі - продажу я підписався на всю цю мутню з пошуком і перевезенням душ під ВПН. Стариган же, не сказавши ніфіга, просто сплавив свої обов'язки на першого зустрічного і відправився ліпити небесні демотиватори. Оплата, яку він взяв за авто, була віддана перевізнику за доставку ще живої душі в той світ. Я ж, якщо знайду собі якого заступника, зможу звалити на всі чотири сторони з цеї діри. Ну а поки що я прив'язаний до неї, і чим далі відїжджаю чи відходжу, тим бідльше розтягується простір довкола мене, і тим більше часу потрібно щоб перетнути певний відрізок шляху. Теоретично, я можу звідси втікти. Але час, який необхідний для цього, наближається до нескінченності. Авто ж моє, як і будь-яка магічна хрінь, для свої роботи не потребує ні бензину, ні газу, нічого. Лише частинки сил душ безосів. Через це і така прив'язка до місцевості.
Тому безоси, продаю Аскону сімдесят другого року. Не бита, не фарбована, вкладень не потрібно. В комплекті кілька касет Бобула та зв'язана зеленокоса відьма в якості талісману на задньому сидінні. Ціна чисто символічна - двадцять кропиванців. Саме стільки мені треба заплатити перевізнику щоб повернутись додому.
 
== Я мчав як навіжений крізь Рачині степи... [https://www.kropyva.ch/b/res/122102.html]==
Я мчав як навіжений крізь Рачині степи. Я летів без огляду. Я рвав вперед, відчуваючи на своїй спині жар від дихання смерті. Я знав, що позаду немає нічого, окрім безмовного холоду забуття та абсолютного нічого. І я поспішав вперед, намагаючись попередити інших.
Все трапилось кілька тижнів тому. Після того як деякі безоси перестали пінгувати Гіперпростір, а в наших тредах поселилось кілька гіперпанів. Попервах ніхто не звертав на це увагу. Гіперпав та й хій з ним. Скоро гіпервстане. Не перший раз. Зате в нас піднялась планка шитпостингу без накачки зі сторони всіляких увагохвойд і це добре. Живем, браця!
 
Та йшов час, гіпер, на диво, лишався в стабільнопалому стані і це почало турбувати шановне панство. Почались обговорення такої дивної поведінки, з’явилися різні плітки та бродіння умів. Тому, щоб заспокоїти панство кропивчанське, Австрійський генштаб сумісно з деякими проффесорами /t/ехнологічного розділоситету та особливо активними представниками bалачних кварталів зібрав і відправив невелику експедицію в гіперпростір для дослідження такої дивної поведінки Гіперчану та пошуку можливостей для переведення його в гіпервставаний стан.
Все йшло добре. Експедиція пробиралась до епіцентру на кількох РАФіках, почтові слоупоки з регулярним запізненням приносили звіти від експедиції, а кропипанство все очікувало на результати. Та ось одного разу черговий слоупок не повернувся із звітом. Спочатку всі подумали що він пизданувся і поперся, за звичкою, на руїни Січі, але місцеві номади-оживлятори про його нічого не знали. Йшов час і всебільше слоупоків не доходили до кропивачу, зникаючи зі звітами в невідомих напрямках. Австрійський генштаб почав нервувати і на позачерговому таємному зібранні було вирішено відправити невеличку групку тренованих пошуківців вже для пошуку експедиції.
 
Групу, як завжди, обрали рандомним чином, тому нас було 3,5 каліки, художник і повія-трап. Я, звісна річ, був калікою. В’їбавши коропива і обговоривши наш план дій, ми повантажились у маґлев, котрий прямував до Толоки.
 
За вікном пропливали гарні лісостепові пейзажі. Подекуди виднілися руїни мертвих та зародки ненароджених бірд. Інколи з лісу виходили здичавілі поні, табуни котрих колись випасалися на цій землі, проводжали сумним поглядом наш потяг і йшли їсти яблука у колгоспні садки.
Я дивився у вікно і думав — скільки ж всього нагенерував наший анонімус? Який цікавий контент був похований у цій землі? Бо ж окрім нас, є безліч невідомості, котра була згенерована, та не потрапивши на плодючий ґрунт, померла, не залишивши по собі нічого. І скільки ж собакомовні раки витоптали своїми невмілими клешнями контенту, який засяяв би, будь у них хоч крапля розуму.
 
За вікном пронеслись руїни Анарчу і це значило, що ми наближаємось до кінцевої станції. Нечисельні безосібці почали збирати свої речі, хтось розбуркував сусідів, які заснули під час подорожі. На віражі я побачив у вікно вокзал, який стрімко наближався.
 
Толока зустріла нас численними ятками з контентом. Біля одних юрмилися кучі народу, біля інших стояло по 2-3 особи. Від різноманіття контенту розбігались очі, але ми сьогодні приїхали не за ним. Нам потрібно якнайшвидше добратися до цілі і виконати завдання. Контент же може зачекати.
Вийшовши з Толоки, нам довелося зробити вимушений привал. Виявилося, що поки ми розглядали лотки з контентом наша трап-повія встигла дати в сраку якомусь дивному хлопаку і тепер в неї відкрилась анальна кровотеча. Тому тепер замість того щоб рухатись вперед, ми змушені були терміново вирішувати її проблеми.
 
Художник-кум, чия тонка душевна натура не дуже переносила подібні подорожі, дуже сильно рознервувався і тому почав зносити всю свою злість на повії, мовляв ми на відповідальному завданні і не треба так безпечно їбатися у невідповідний час. На що повія відповіла що вона буде дертись в сраку коли захоче і з ким захоче, і ніякі художники їй не указ. Художник зпересердя запхав повії в сраку олівець, від чого кровотеча в неї припинилася. Зрадівши такому швидкому вирішенню проблеми, ми рушили далі.
 
Природа на підході до Гіперначу мовчала. Не було чути ні співу прахів, ні дзижчання комах. В повітрі лише стояв запах застояних сцяк, який відносився вітром від Вконтаченої затоки. Як на мене — дуже дивне місце вибрав засновник гіперначу — побіля такої соціальної каналізації, при цьому не протопчуючи жодної стежини до неї. Навіщо, питається, так по дурному робити?
Тим часом на горизонті замайоріли ворота входу до гіперпростору і мур довкола нього. Точніше, те що від них лишилось. Серед порослого чагарником підліску, стояли два дебелі залізні стовпці. Ствірки воріт були вирваті з них з м’ясом і перегороджували прохід. І щоб пройти далі, нам треба було або розломувати й розбирати ворота, або шукати лаз в стіні. І це стало для нас випробуванням.
Частина з нашої групи хотіла розібрати завал і пройти далі крізь ворота. Інша частина вирішила що простіше буде перецибнути через стіну. Зрештою каліки зрозуміли що вони не здатні ні на що і закидали художника реквестами по вирішенню цеї проблеми. Художник-кум зі словами “Я художник, мені так видніше” намалював у стіні ворота і запропонував всім пройти крізь них. Каліки накинулись на художника, вимагаючи від нього більш реалістичніших воріт. Художник намалював на стіні прутня і запропонував всім калікам по черзі його спробувати. Повія-трап дістала айфон і почала увагохвойдити в прямому ефірі. Конструктивний діалог по вирішенню проблеми почав поступово, як завжди, перетворюватися в мовосрач.
Невідомо скільки б це ще продовжувалось, якби з намальованих Художником воріт раптово не вийшла якась бородата істота. Срач в той час же скінчився і всі отетеріло вирячилися на істоту. Істота овела всіх спокійним поглядом, зітхнула і представилась:” Я Гіперкун. Вітаю.” Потім вона розвернулась і ступила в намальовані ворота.
Художник зорієнтувався першим і ступив за нею. За ним попрямувала хвойда. Ми з каліками по інерції продовжили мовосрач, але теж ввійшли у ворота.
 
За ворітьми нас чекало запустіння. На старих, запорошиних тредах висіли пожовклі пічкурі що подекуди навіть відвалювалися і падали на землю. Всі розділи, всятематика була в руїнах. Порваті ланки ланцюгів торочились по землі, поскріпуючи від вітру, що носив бамплімітні треди по околицях. Подекуди на стінах виднілися намальовані чи то вугіллям, чи то прутневою фарбою образи ракопічкуриків. На деревах сиділо кілька слоупочиків, котрі пінгували старі гіперпосилання і тихо сичіли собі під ніс. Побачена картина складала наскільки гнітюче враження, що ми навіть перестали підтримувати мовосрач.
 
Гіперкун же, тим часом, піднявся на ґанок дивного, схожого на ліжко будинку, і зі словами “А тут я живу” зайшов всередину. Ми зупинились перед входом в сум’ятті. Заходити всередину було якось страшно, але і знадвору було не дуже затишно. Заходити чи не заходити? Знову понісся потік аргументів за і проти. Художник, за звичкою, сів малювати якусь хуйню на стінах а ми продовжували срач що набирав оборотів. Зрештою, прутненосна попрутнівка хвацько підскочила до дверей.
- Знаєте, оце поки ви тут сретеся, я краще піду йому відсмокчу. Він єдиний адекватний тут! - випалила вона і шмигнула у двері. Срач знову припинився.
 
Не те щоб нам дуже стало погано від цих слів і хотілось би щоб нам смоктала ця дивна хвойда, але подивитися як вона смокче Гіперкуну було цікаво. Тож без зволікань ми попхалися до входу. Та прочинивши двері, перед нашим поглядом постала дуже лякаюча картина: знеголовлене тіло попрутнівки розтяглося по підлозі хатини. Її голова за інерцією тягнулася до ширіньки Гіперкуна, а тільце рвали маленькі ракопічкурики і розтягували по всіх закутках. Сам же Гіперкун стояв над нею і тихо сичав: “Це блядьске кропивацьке поріддя. Як же воно заїбало мене! Ви маєте всі здохнути!” Ми заклякли, намагаючись зрозуміти що відбувається. А гіперкун, побачивши нас, скомндував ракопічкурам:
- Вперед, мої малята! Порвіть їх!
 
Вся зграйка ракопічкуриків кинулась на нас. Та перш ніж бодай хтось з них підскочив до нас, пів-каліки зачинило двері і ми всі вкопилися за них, намагаючись стримати цей весь потік неймовірної тваринної раколюті. Стало зрозуміло, що якщо ми не зробимо щось, то нам всім тут світить подорож до небесних демотиваторів.
 
Заблокувавши двері шматком якогось треду, ми кинулись до мальованої брами. Та поки ми туди бігли, то там, то тут вигулькували одинокі ракопічкурики які трохи супроводжували нас і знову зникали. Було зрозуміло, що по одному нападати вони не будуть, але коли їх трохи назбирається більше, то нас чекає те ж саме що й членопопрутнівку.
Пробігаючи повз якусь стіну, Художник швиденько намалював двері бункеру і зі словами: “Хій з вами!” застрибнув туди. Двері миттєво зникли і ми лишилися самі. Тим часом звідусіль почали виповзати ракопічкурики і нам стало зрозуміло що треба бігти звідси. Будь-куди, але бігти!
 
Товстого каліку роздерли першим. Він не зміг бігти швидко як ми, тож став жертвою ракопічкуриків. І поки ми бігли чимдуж все далі і далі, до нас доносилися передсмертний писк, благання і прокльони цього хороброго пана. Та треба віддати належне його величі — завдяки його смерті ракопічкурики надовго відірвалися від нас.
 
Другий каліка став жертвою ракопічкурної підступності, коли ми забігли в якесь село. Під час бігу, прямо посеред стежки з-під землі вилізла клешня і схопила його за ногу. Другий каліка затнувся і впав на землю. Ми з половиною каліки взяли його за руки, щоб допомогти підвестись, але довкола нього раптово почали вилазити з-під землі й інші клешні, котрі хапли і шматували його тіло, обежу і навіть маску безосібності, що було вже вершиною цинізму. Наші потуги вирвати його з цих клешнів до успіху не довели, тож нам лишилося тільки натиснути F і продовжити втечу.
Село ми проминули неймовірно швидко. На вулицях не виднілось ані душі, тож попереджати про прихід злих ракопічкурів, які роздерають людей, було нікого. Лиш на околиці села, в яблучному садку, пасся чийсь поні. Нам стало шкода залишати його на поталу цим злим створінням, але рятувати не було часу. Тож я просто на бігу уперіщив його лозиною по сраці. Не знаю чи мотивувало це його рухатись куди подалі, але ніяких звуків, що свідчили б про його смерть, ми згодом не почули.
 
Тим часом я і пів-каліки бігли далі. Пів-каліки відрізнявся від цілого тим, що в нього не було ніг і частини торсу. Тому він бігав на руках, іноді допомагаючи собі тулубом. Проте він чудово міг лазити по деревах і ховатись в гіллі. Тому коли ми пробігали біля чергового садку, він зі словами “Ну, а далі ти сам” видряпався на дерево. Сказати що я зхуїв — нічого не сказати. Проте часу на випліскування агресії в мене не було. Ракопічкурі наступали на п’яти.
 
Я мчав як навіжений крізь Рачині степи. Я летів без огляду. Я рвав вперед, відчуваючи на своїй спині жар від дихання смерті. Я знав, що позаду немає нічого, окрім безмовного холоду забуття та абсолютного ніщо. І я поспішав вперед, намагаючись попередити інших.
 
 
''Увага, попередження! Єдиного логічного кінця для своєї розповіді я не придумав. Тому обирайте будь-який, відповідно до вашого смаку. Нехай це буде невеликим інтерактивом.''
 
 
''Alt 1. An Hero''
 
Я втомився бігти, а ракопічкурі все наближались. Життя пробігало перед моїми очима. Як я ріс, навчався, працював, фейлив з дівчатами, знову працював, знову фейлив але вже без дівчат. Ніяких яскравих емоцій, одна рутина протягом 29 років. Беззмістовне життя без сенсу та планів. Без амбіцій та перемог. Життя без життя.
 
Я зупинився.
Навіщо я живу. Заради чого рухаюсь вперед? Жага до життя? Ха! А чи хочу я жити далі? Чи СПРАВДІ хочу жити далі? Ні, не хочу.
Повернувся.
 
Перед моїм поглядом повстала орда ракопічкурів. Маленьких істот, натренованих на вбивство і знищення. Істот, єдиною ціллю було рвати все живе, забирати в нього життя і рухатись далі. Життя. Хочте забрати моє життя?! Я віддам вам його! Та перед цим заберу стільки ваших життів, скільки зможу. Око за око, клешню за клешню.
 
Першого ракопічкура, що добіг до мене, я з легкістю втовк ногою в пісок. Він жалібно пищав, проте я чавив його, доки писк не припинився. З авангардом цих малих істот я теж розправився без проблем. І ось, ввійшовши в раж, до мене підоспіла вся маса цих істот. Я їх товк, рвав роздерав на частини і вони дерли мене. Ми взаємно ненавиділи одне одного, і це було прекрасно. Я терзав ці маленькі тільця і вони терзали мене. Сотні, тисячі живих істот, вбитих моїми руками. Я був у крові — своїй і їхній. Я був у кишках — своїх і їхніх. Я був у них і вони були в мені. Вища ступінь екстазу і єднання зі смертю.
 
Сили покидали мене. Я видихнувся і впав. А вони ні. Їх було більше. Я намагався додавлювати їх руками, та рук не стало, .я гриз їх зубами та зникли й вони. Зникло все, лишався лиш біль. Але й він почав зникати, а я вже лину у невідомий край, де чекали лише мене. Край, де...
 
 
''Alt 2. Падіння''
 
Я втомився бігти, а ракопічкурі все наближались. Та ось переді мною замаячили будинки Кропивача — моєї рідної бірди, моєї гавані спокою серед розбурханих морів пригод.
 
Я збирався крикнути, заволати про допомогу, підняти тривогу аби попередити всих. Але осікся.
Перед містом кілька ананасиків гралося з маленькими ракопічкуриками. Вони бавилися з цими тваринками , вважаючи їх гарненькими миленькими курйозними істотками. Але вони помилялися. Помилявся і я, коли біг сюди. Їм не потрібні були ні ми, каліки, ні художник, ні трапошльондра. Їм був потрібен Кропивач, весь і повністю.
 
В мене підкосило ноги і я впав на коліна. Мене відразу оточили ракопічкурі. Проте я сам був не цікавий їм. Вони продовжили бігти до Кропиви, не зважаючи на мене. Моя присутність не заважала робити їм свою чорну справу.
 
Від міста почулись перші зойки здивування, а згодом і крики страху. Все місто, раптово, наповнилося болем і смертю. Крики і благання. Як від першого каліки. Але це були тисячі нещасних калік, які не знали що на них чекає. Місто, яке стояло собі обабіч доріг і нікому не заважало, раптово почало зникати.
 
Я підвівся і хитаючись пішов геть від міста. Від болі. Від криків. Я не міг зробити нічого. Нікому не міг допомогти. Я був і залишився нічим. Навіть для ракопічкурів. Вони все прибували і прибували. Проте їм було начхати на мене. Я ступав вперед і вони розходились, аби зімкнутися за мною. Мов вода. Мільйони молекул води з клешнями.
 
''Alt 3. Мері Сью верхи на роялі.''
 
Я біг і впав. Зарився носом в їбучий пісок цеї тупої пустелі. Десь позаду бігли ракопічкурі, і мені, ніби то, треба від них тікати. Ох, я все життя тільки те й робив, що тікав. В цьому я майстер. Тож, можна втікти ще раз. Вкотре.
- Ти не забився? - пролунав голос зверху. Я із здивуванням витягнув ніс із піска, мов той страус, і підняв голову. На мене, зігнувшись, дивився якийсь молодий чолов’яга. - Я тут проїздив недалеко, бачу — ти біжиш. Дай, думаю, спитаю чи допомога не потрібна.
Позаду нього стояла старенька, проте доглянута Аскона. Дивно, що цей чувак забувся в пустелі? Проте, орда вбивць що бігла позаду, мене цікавила більше. Точніше, нервувала. Я обернувся. До них було хоч і далеченько, проте розслаблятися не варто.
- А, ця пиздота, - промовив незнайомець. - Не бійся її, це улюбленці одного поїхавшого. Тварюки кусючі, проте при правильному підході стають слухняними, гиги.
Він сів в авто. Я крутив головою і не знав що робити далі — бігти, стояти чи прохати про допомогу.
- Ну що ти тупиш, га? Сідай давай, час не чекає.
 
Я сів в авто. Незнайомець нажав на педаль акселератора і ми зірвались з місця, прямо в гущу ракопічкурів.
- Правильно задавлений ракопічкур не вийобується. Максимум що він може в цьому стані — гарненько розкладатися і ставати кормом для черв’яків. А черв’яки пригодяться на рибалку, - говорив мій рятівник, давлячи автомобілем бідних тваринок.
В такому стилі пройшов залишок дня. Ввечері, коли ні одного живого ракопічкурика не залишилось, ми зупинилися і вийшли з авто. Вся пустеля, аж ген-ген до видноколу була усіяна трупиками. Я дивився на них, і мені було соромно за наше боягузтво і тупість. Треба було просто разом стати і почати давити цю пиздоту. Господи боже мій!
 
- До речі, - спитав чолов’яга, - як тебе звати? Мене - ...
 
== Нічия ==
Попри те, що Нічия-чян була маскотом Нічану, оповідання з нею написані на Кропивачі у світі УБК.
{{Основна|Архів:Нічия (УБК-оповідь)}}
 
== Див. також ==
*[[Пепе]]
*[[Творчість укрборд]]
 
{{Копіпасти|УБК-оповідями}}
{{Кропивач}}

Версія за 00:30, 8 квітня 2021

Слева Молот, справа Серп, это наш Советский Герб, хочешь сей, а хочешь куй, все равно получишь xуй

Отримано з https://drama.kropyva.ch/index.php?title=Архів:УБК-оповіді&oldid=45378