Енциклопедія Драматика:Інкубатор/НАБУ

НАБУ (Національне антикорупційне бюро України) — це такий собі вітчизняний аналог ФБР, який створили спеціально для того, щоб ловити за руку найжирніших гусаків української політики. Уяви собі елітну касту детективів. Вони отримують нормальні білі зарплати, носять тактичні шкарпетки і мають одну головну мету — кошмарити міністрів, суддів та топ-чиновників, які звикли пиздити мільйони. Звучить як сюжет для крутого нетфліксівського серіалу. Але в наших реаліях це перетворюється на нескінченний трагікомічний ситком, де ловлять багато, а саджають — як пощастить.

Як ми докотилися до реформ

З'явилося це диво інституційної думки одразу після Майдану. Як розкаже тобі будь-який прошарений майданівець, що тоді спав у наметах, а зараз їздить на кросовері, створення НАБУ було не стільки нашою геніальною ідеєю, скільки жорсткою вимогою західних донорів. Нам прямим текстом сказали: Хочете транші — робіть антикорупційний орган, який не буде підкорятися вашим баригам. Влада тоді зціпила зуби, поплакала, але закон прийняла.

Спочатку туди ломанулася купа молодих ідеалістів. Сучасні зумери, які зараз пилять стартапи навколо відкритих держданих, згадують, що пройти конкурс в НАБУ у 2015 році було престижніше, ніж потрапити в айтішку. Конкурс був дикий. Тести на логіку, поліграф, співбесіди з психологами. На виході ми отримали нових людей у красивій формі, яким дали зелене світло на відстріл національного спорту.

Типовий клієнт НАБУ

Хто ж він, цей загадковий фігурант гучних справ? Зазвичай це держслужбовець вищої ланки. На камеру він розповідає про патріотизм, тримає руку на серці під час гімну і носить вишиванку за тисячу баксів. Але на практиці кожен другий такий персонаж виявляється еталонним лицеміром. Це такий тупий жлоб у дорогому костюмі, який взагалі не думає про майбутнє. Йому плювати на наслідки, репутацію чи країну. Йому треба вкрасти мільйон просто сьогодні, зрадити всіх партнерів по схемі, купити собі черговий Гелік і думати, що він найхитріший.

Ці люди щиро не розуміють, чому до них о шостій ранку приходять хлопці в масках і починають ламати дорогі італійські двері. Вони звикли, що все в цьому житті домовлено і вирішено.

Естетика, понти і будні детективів

З точки зору піару, НАБУ намагається тримати марку суворого правосуддя. У них є свій спецназ, який виглядає реально круто. Іноді на їхніх постерах чи відео проскакує образ такої собі ідеалізованої слідчої. Вона строга, розумна і безжальна до хабарників. Наче та сама легендарна бойова валькірія, що прийшла навести лад у цьому хаосі. Звісно, в реальності більшість детективів — це задовбані паперовою роботою мужики з червоними очима, які тижнями слухають прослушку того, як чиновники ділять відкати в лазні.

Але коли справа доходить до обшуків — починається справжнє шоу. НАБУ обожнює викладати фотографії з місця подій. І це завжди хіт інтернету. То вони знайдуть мільйони доларів, розіпхані по трилітрових банках на городі. То вилучать золоті злитки у пропердженому за 30 років дивані. Коли бюро публікує ці кадри, народ у коментарях просто верещить від захвату, і треба визнати, що візуал у них завжди ідеально доповнює абсурдність ситуації.

Як крадуть у великих масштабах

Творчі люди і бізнесмени, які стикалися з держзакупівлями, часто сміються з примітивності наших корупціонерів. Ти думаєш, там якісь багаторівневі фінансові алгоритми, як на Волл-Стріт? Ага, зараз.

Державна компанія просто купує трансформатори у фірми, записаної на бомжа з Фастова, за ціною х10 від ринкової. Потім гроші йдуть на рахунок кіпрського офшору, а звідти — на купівлю вілли в Іспанії для тещі міністра. Все максимально тупо і в лоб. Гроші розпиляли, документи спалили, кінці в воду. Викупаєш, хлопче? Отак і працює наша еліта. І НАБУ доводиться розплутувати ці ідіотські ланцюжки, збираючи докази по крихтах, відправляючи запити в інші країни і чекаючи відповідей місяцями.

Судове шапіто та картаті ковдри

Проблема НАБУ в тому, що зловити корупціонера — це лише 10% успіху. Справжня драма починається, коли справа потрапляє до нашого найсправедливішого суду у світі. До створення Вищого антикорупційного суду (ВАКС) це був взагалі безпросвітний морок.

Довести гучну справу до реального вироку і посадки — це був такий хардкор, що порівняти його можна хіба що з легендарним випробуванням на витривалість. Це як нічна поїздка на край географії з ризиком для життя, коли ти знаєш, що шансів дістатися цілі майже нема, але йти треба.

Щойно чиновник чує, що за ним ідуть, він миттєво втрачає здоров'я. Пам'ятаєш епічного голову Податкової, якого вивозили з суду на каталці, загорнутого в картату ковдру? Це класика. Вони стають інвалідами, впадають у кому, у них діагностують усі хвороби світу, включно з пологовими травмами у 80-річних дідуганів. Адвокати затягують справи на роки, свідки раптово втрачають пам'ять, а експертизи горять у випадкових пожежах.

Втечі і біль детективів

Найбільший облом для НАБУ — це коли жирний клієнт, відчувши запах смаженого, просто купує квиток і звалює за кордон. Це стається регулярно, бо в нас є процедура застави. Суд призначає заставу, яка для звичайного українця виглядає як ВВП невеликої африканської країни. Але для корупціонера це просто кишенькові витрати на вихідні.

Він платить заставу, виходить із буцегарні, зрізає електронний браслет (або система сама глючить) і спокійно перетинає кордон десь на Закарпатті. І от сидить цей персонаж у Відні, п'є каву з круасаном. А детективам НАБУ, які витратили два роки на його розробку, залишається лише робити вкрай пригнічений і безпорадний вираз обличчя, спостерігаючи, як об'єкт їхніх бажань дістався комусь іншому, а точніше — австрійській юрисдикції, звідки видачі майже немає.

Де тут зрада?

НАБУ — це не ідеальний орган. Вони теж лажають, іноді роблять гучний піар замість реальної роботи, іноді стають заручниками політичних ігор. Але!

До їх появи топові чиновники взагалі не боялися нічого. Вони брали хабарі прям у кабінетах. Зараз вони хоча б шугаються. Вони вигадують крипту, передають гроші через п'яті руки, бояться власних тіней. НАБУ зламало монополію старих еліт на безкарність. Це вже не той теплий ламповий дерибан бюджету, як у нульових.

Зумери ж просто роблять з цього меми і дивляться на затримання депутатів, як на чергове реаліті-шоу. Бо в нашій країні антикорупційна боротьба — це процес нескінченний, смішний, болючий, але без нього ми б точно потонули в багні. Тому нехай ці хлопці в тактичних шкарпетках працюють. Принаймні, їхні пости у Фейсбуці з баблом на килимах завжди збирають лайки.