Кравчук

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Кравчук Леонід Макарович (10 січня 1934 р, село Великий Житин Рівненського району Рівненської області, у ті часи це було Волинське воєводство, Польща — ще не здох) — наш перший президент, ядерний роззброювач, демократизатор, а ще батько-засновник сучасної України.

Біографія[ред.]

Перші кандидати. Сабж другий зліва

Починав як зразковий комуніст, член партії (комуністичної, звісно) з 1958 року. Деякий час був викладачем, а потім попер у політику. Тут примітно, що будучи в політиці ще тоді радянської України, він не виявляв особливого патріотизму, чого вартує хоча б такий випадок: у червні 1982-го, коли Макарич завідував відділом пропаганди й агітації, він звернувся до ЦК КПУ з доповідною запискою, в якій виклав заходи з придушення греко-католицької віри в західних областях України, пропонував створити групи для виявлення проповідницької діяльності священників, обстежувати територію церков і кладовищ на предмет виявлення «уніатсько-націоналістичних символів», виявляти та перевиховувати «проуніатські настроєних осіб», і так далі в цьому ж дусі.

А потім неочікувано настав розпад СРСР. У серпні 1991, відчуваючи крах совка, Льоня залишив дружні лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. Тут треба зазначити, що після здобуття незалежості відразу ж заборонили компартію, але вона все ж пішла на вибори, і що б ви думали? Кравчука відкрито підтримали, як активісти компартії[1], так і частина націонал-демократів, які охрестили Леоніда «батьком незалежності». Кравчук переміг уже в першому турі, отримавши понад 60% голосів. Коротше кажучи, пацан до успіху... ну, можна сказати, що прийшов.

Ставши президентом у 1991 році, він із горем пополам виконував свій непростий обов'язок аж до 1994 року.

Гетьманування[ред.]

Символ епохи

Україна при Кравчуку переживала надскладні часи: гіперінфляція, безробіття, закриття робочих місць, рекет, дикий ріст злочинності — все це, і ще багато чого іншого, відбувалось на фоні демократичних змін та будівництва засад справді самостійної держави, словом, "лихі 90-ті".

А починалося все оптимістично, бо після здобуття незалежності нам дістався непоганий промисловий і військовий потенціал. Цілком могли б стати, як Леонід Макарович казав, другою Францією. Годі вже згадувати про ядерну зброю, мати третій найбільший арсенал у світі – то не коники з гівна ліпити. Але в 1994 році ми від ЯЗ відмовилися за Будапештським меморандумом. Ну, через 20 років змогли переконатися в надійності гарантій цього договору, та й умови здачі ядрьонних пукалок були дуже сумнівними. Кажуть, Україна не змогла б утримувати весь цей арсенал, бо ядерна валізка знаходилася в Мордорі, та ми могли залишити собі тактичну ядерну зброю, про котру в меморандумі не згадано. Все ж, зовнішній тиск Московії і США, а скоріше їхнє небажання бачити нові пики в ядерному клубі, виявився сильнішим за національні інтереси, яких у Кравчука толком і не було.

Схожа прутня була із Чорноморським флотом, який кацапи надумали культурно віджати, нібито списавши зі свого боку борги за газ і нафту. Як командування, так й особовий склад, самі топили за вазвращєніє в радную говень, тому провернути махінацію було нескладно. Проте Кравчук міг у теорії утримати флот і піти їх на уступки (скажімо, назначити командувача ЧФ якоюсь шишкою у ВМС України), тоді Росії було би набагато складніше окупувати в перспективі Крим і ввести туди зелених чоловічків.

З економікою теж була повна срака. Поки в Польщі, Чехії та країнах Балтії проходили болісні, але ефективні й конче потрібні реформи, в Україні вони навіть не починались. А тоді ті ж ляхи жили чи не гірше за нас, як би це смішно зараз не звучало. Та поки Бальцерович і ко проводили «шокову терапію», яку досі незлим тихим словом пригадують польські совки бумери, тут розквітали пишним цвітом гіперінфляція [2], рекет, бандитизм і славнозвісна прихватизація підприємств за безцінь, яка й заклала підвалини олігархату.

Дійшло все до того, що в 1994 році назрів справжній майдан, почались масові страйки та народні невдоволення. Льоня ж не став чіплятися за владу зубами та влаштовувати стрілянину в центрі столиці, а просто призначив позачергові вибори. На нових виборах активно втюхував електорату про вступ до НАТО, Євросовка, демократію і таке інше, але молодий, амбітний і проросійськи налаштований кандидат з прізвищем Кучма його тоді обскакав.

Оцінка діяльності[ред.]

Фатальний епік фейл дядька Кравчука — це не важкі часи, в які поринула тоді Україна, це — здача ядерної зброї, хоча за його ж словами, він зробив це, бо на нього тоді тиснув Захід, а особливо США, погрожуючи економічною блокадою, та хто зна, як там було насправді.

З іншого боку, Леонід Макарович був тим, хто натис на курок і зробив контрольний, постріл у вже помираючий совок, тим самим відкривши Україні шлях до незалежності. Також він врятував Україну від дефолту і запровадив ринкову економіку в нашу державу. За це вдячний народ увіковічив його ім’я у назві базарних візків кравчучками. А ще він носій зірки героя України.

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Їхній висуванець, Олександр Ткаченко, навіть зняв свою кандидатуру на користь Кравчука.
  2. Колись твої батьки були мільйонерами, угу