Архів:УБК-оповіді

Оповіді, написані аноном (чи анонами) Кропивача на основі сетингу української безосібної культури та на основі карти УБК.

Турист

Розділ 1

Одного погожого ранку до порту кропивацького міста прибув човен міжбордного кантай-флоту. Кавайна няша розсікала бухту Балачок і була оснащена найновішою зброєю, яку на просторах УБК ніколи не бачили. І тим більше було здивування кропивачівців, бо човен був під прапором Форчану. Він плавко зайшов до порту і через кілька хвилин відчалив та зник у далині.

Простий люд не помітив, але на човні був лише один пасажир. Хто ж це такий багатий, аби замовити цілий човен з далекого і величезного краю, спитаєте ви?

- Пепе, прибув з Форчану, - промовило зелене жабеня за стійкою Кропивачівської морської митниці.

Емоції на обличчях прикордонників перебували на межі сміху та повного краху ілюзій всього їхнього розміреного життя.

- Нахуя ви сюди приїхали?? З Форчану? На Кропивач? Для чого? Один з прикордонників почав прогорати, можливо навіть з підливою. - Я турист. Читав, тут є що оглянути. - Відповів Пепе. - Де читали, дозвольте розізнати - з показною набундюченістю спитав головний прикордонник.

Пепе поліз у валізу і почав там ритися. За хвилину він витягнув якийсь папірець. - Путівник по УБК. "Цікавий та самобутній світ на теренах інтернеті" -виразно, як міг, прочитав він ламаною українською.

Обличчя прикордонників побіліли.

- А можна цю… брошуру? - ледь в'яжучи слова спитав прикордонник

Пепе простягнув папірець анону.

Прикордонник продовжив перегляд брошури і пафосно зачитав декілька фраз. - "Усесвітньо відома розкішна бібліотека Драматики", "Давній Учанівський Схрон", - він перегорнув сторінку, - "Регулярні ігри б-ліги, можливість особисто познайомитися з мемами українських іміджборд", "Дивовижні краєвиди гір Москалесрачу".

Раптом він отямився від шоку і почав шукати щось на буклеті. Зупинившись він промовив:

- "Проект туристичної реклами УБК, 2012 рік, Курка Аалямб". Я так і знав!

З кабінки поряд вийшов безос у білому халаті і почав оглядати Пепе.

- Ви зупинялися на пляжі слоупоків, - спитав він зазираючі до Пепе в очі та вручну відміряючи пульс на зап'ясті.

- Ми робили зупинку в торгашівській бухті. - відповів Пепе

- Гм, ознак слоупоцтва я не бачу - спокійно відповів безос в халаті і пішов назад до кабінки з червоним хрестом.

Прикордонник зробив дуже складне збентежене обличчя, немов би не хотів казати те, що доведеться (так, мабуть повідомляють про рак) і через деякий час вимовив до Пепе, який втуплено дивився тому в обличчя.

- Це все канєшно харашо, але цього вже нема.

- Як нема? - нерозуміючи спитав Пепе

- Ну, часи розквіту Учанівської Січі давно минули, Ясон помер і його портал своїм вибухом зруйнував усе. Драматика тепер у новій, не такій гарній будівлі і багато старовинних рукописів навіки втрачено. От гори, вони і досі стоять.

Пару секунд вони дивилися одне на одного в мовчанні. Прикордонник рішуче урвав його.

- Отже, громадянине Пепе, ласкаво просимо до Кропивацького міста-держави. Хрін його зна, що ви тут робитимете, але це вже не наша робота.

Шокований Пепе швидко забрав затверджені папери, але відчай лише посилювався. Вийшовши на вулиці він побачив Кропивацьке місто - красивеньке, прибране і з купою пам'ятників минулого. Але воно було далеке від зображень Учанівського мегаполісу… Аби заспокоїтися, він вирішив піти посидіти на набережній, яка мала бути за портом. Гамір міста не давав іти рівно і за час, поки він дійшов, кілька школоанонів уже штурхнули його. Дійшовши до набережної, яка виявилася там, де й мала очікувано бути, він примостився на краю. Знявши сумку, він виявив що кишеню в ній розстібнуто. Зануривши руку він усвідомив жахливе - його паспорту там немає. Він уважно перевірив усе всередині, раптом куди впав. Але ні. Паспорту та решти документів там не було.

- Це пиздець - констатував він, охопивши своїми зеленими руками жаб'ячу голову.

Бурхливе море затоки балачок грало каміння на пляжі в його маленькі ануси.

Розділ 2

Посидівши у розпачі кілька хвилин, Пепе вчув дивні вигуки зі сторони міста і повернув голову до припортової площі. Великі юрби народу, які перед тим метушилися, почали шикуватися обабіч великої вулиці, яка схоже була центральним проспектом. Дивлячись на те зібрання, він побачив як по проспекту несуть великі портрети якоїсь зеленоволосої дівчини, вгледів транспарант із написом «Я сьогодні дикобраза гладила. А ви?» - написаний такими великими літерами, що його було видно через усю площу.

Забувши всі свої думки, він за неосягненним потягом попростував до натовпу. Підійшовши до дійства наскільки близько дозволяли стіни з анонів, він піднявся на носки, аби вивищитися над натовпом і вбачив, як група якихось безосів з листками кропиви несе скульптуру зеленоволосої юнки. Слідом ішли інші анони з великими фотографіями, де була все та ж юнка, лише волосся було не зеленим, а змінювалися пози та вбрання.

Тут стадна мана розсіялася і Пепе згадав «…а, паспорт, точно, мабуть треба шукати поліцію, а не дивитися на карнавал» і почав питати у найближчих безосів, де хатина адміна чи щось назразок того. Після кількох відповідей «вали на інт, уїбане», «українська, ти говориш нею» та інших подібних, він нарешті отримав відповідь від якогось олдфага-ілітарія, який показав на будівлю на площі навпроти митниці. Пепе почимчикував до неї, постукав і йому відчинили кілька службовців. Він спитав, куди звертатися з приводу втрати паспорта, вони показала на вхід до лівого крила будівлі над яким виднівся напис «Поліція», на якому «по» було нанесено іншим шрифтом на якійсь замазюканій частині слова.

Підійшовши до входу, він постукав і туди, де йому відкрили і впустили після пояснень ситуації. - І чого Ви від нас чекаєте – сказав, вочевидь, місцевий шериф, сидячи на кріслі за столом? - Ну, як я вже сказав, хтось украв паспорт і я хочу, аби ви вжили заходів, аби його знайти - Ти що, охуїв? – раптом сказав поліціянт під регіт підлеглих. - Не зрозумів. Це ж поліція? – перепитав розгублено Пепе. - «Саме так. Ми – ПО…», - він наголосив на цьому складі, - «…ліція, ПОліція – нам похуй, що у вас зник паспорт. - Пепе не осягнув таких складних метафор, і спитав «а нащо ви тоді існуєте?» - «Ти що тупий» - миттю відповів шериф під чергову хвилю реготу підлеглих, «ну треба ж нам за щось платити зарплату… шутка. Але частка істини в ній є. Ми тут розбираємося з такими випадками як москалота, набіги всяких школярів і постійно прориваюча вайпо-плотина. Загублений паспорт не така вже і проблема. Все одно, він тут нікому не потрібен» і продовжив спокійно дивитися на Пепе.

Пепе знітився і опустив погляд донизу. Він ледь наважився підвестися, але тут шериф промовив «якщо вам дійсно це важливо, то є одна людина, яка про цих школо-волоцюг знає набагато більше ніж ми.» Очі Пепе засяяли, і він сказав «Так, пане шерифе, мені дуже потрібно. Без нього я ніяк не повернуся додому, у нас там все суворо з цим. Хто ця людина?

«Є такий у нас ділок, він тримає в руках усі підпільні потоки бордоміст. Можливо він навіть зможе знайти ваш паспорт за кілька годин, просто перевіривши свою мережу» – сказав легковажно шериф – «Його ім’я Цейво. Воно про щось Вам говорить?»

«Ні» відповів Пепе, «ніколи не чув…» Шериф не дав йому договорити «Колись це був просто неймфаґ, усім здавалося нічого особливого, просто торгує їбалом та й по-всьому. Адже на бордах не люблять неймфаґів і тру-анони ніколи не потерплять таких увагохвойд. От тільки часи змінилися, і у 10-х увагоблядство вже міцно увійшло в будні іміджборд. Він вдало вскочив у тренд і збагатився на торгівлі їбалом. Тепер корифаниться з адмінами та камвхорами. А я, чесний похуїст, якому все життя було начхати на всіх, титан самотності, аметист і мізантроп, просиджую у цьому відділку…» Було видно як самотня сльоза покотилася по щоці шерифа. Він урвав свою промову, сказав як шукати Цейва і попрощався з Пепе, побажавши йому удачі. Шукати, власне було не треба. Торговець їбалом, за тим іронічним приципом, хоч і є магнатом, який потребує охорони себе і своїх статків, але таки мусить тим їбалом періодично приторговувати.

Адреса була вулиця Хуйово Перспективна, 6. Як виявилося з підказок місцевих, це доволі дивна вулиця, що огинає квартал аніме та межує з політикою і площею Футанарі. Дійшовши пішки через пів міста, за адресою Пепе виявив ресторан «Angel beets». «Звісно, кожний мафіозний барон має мати свою ресторацію для прикриття». Він увійшов і відразу натрапив на одного з тих нав’язливих чуваків, які з самого входу приколупуються до тебе в елітних ресторанах, аби у випадку, якщо ти просто хочеш до вбиральні, або завадити всяким вершкам цього світу своєю бомжатською присутністю, випхати тебе к хуям за межі закладу.

Чувак сказав «Я слухаю Вас» «Я шукаю Цейва» відповів Пепе. Обличчя хлопця змінилося. «Боюся, його немає» відповів він «Звісно ж, немає…» подумав Пепе «Так завжди кажуть, коли якийсь недолюдок приходить з вулиці та прохає зустрічі з босом» і сказав «У мене до Цейва важлива справа і я здатен щиро винагородити його за її вирішення» - так, у нього вкрали паспорт та картки, але не зачіпнули кілька справжніх форчанівських даблзів, які були в лівій кишені светру – йому казали, що ця валюта сильна і в багатьох місцях поза англомовними інтернетами її приймають за вагою чистого віну. Хлопак посміхнувся і відповів «Вибачте, його дійсно немає. Він зараз виголошує промову на фестивалі піхвостраждань у місті. Ви хіба не бачили процесії?» «А» без ентузіазмі зазначив Пепе, «чи можу я його почекати?» «Безперечно» зазначив хлопець «вам чогось налити?» «Води, будь ласка» відповів Пепе.

Після кількох годин чекань, його таки окликали, що бос, мовляв на місці, і радо прийме. Він піднявся і пішов за аноном у костюмі, який провів його у коридори всередину закладу. Це більше не нагадувало ресторан, але й на офіс було не схоже. Всюди висіли фотки якогось молодика на едвайсах та веб-коміксах. На одній стіні висіла обкладинка журналу «Жовта картка», де цей же чувак промовляв «О, богі, нарешті вийшов новий номер». Зайшовши в офіс, Пепе зразу усвідомив одне: той молодик і був Цейво, тільки молодше. Пепе підійшов до стола і бос ввічливо сказав «Сідайте». Пепе сів.

«Яка справа Вас до мене привела і хто Ви?» «Мене звати Пепе і у мене витягнули паспорт… напевно витягнули, або я його загубив, у місті. Я ходив у поліцію, але вони лише розвели руками. Мені сказали, ви можете допомогти.» «Можу спробувати, але я та мої люди очікуватимемо на віддяку за зусилля… якщо чесно, то яка взагалі проблема? Загубили паспорт, то новий зробіть, всього то!» сказав Цейво. «Усе не так просто, я не з УБК. А щодо віддяки, можете не сумніватися» сказав і дістав з кишені кілька золотих даблзів. Щойно цейво вбачив їх, його обличчя стало менш легковажним і він спитав «А… звідки… ви?» «З Форчану» взаємно насторожуючись відповів Пепе.

«Я зрозумів, для нас велика честь прийняти гостя з форчану. Мої люди будуть раді зробити таку послугу громадянину такої великої країни» він граційно відвів рукою руку пепе з даблзами, давши знак що можна обійтися і без них. Натомість він дістав телефона та набравши номер, чемно попросив Пепе почекати та вийшов з кімнати. Як тільки гудки припинитися, він сказав «Алло, Шузе, у нас тут серйозна справа. У мене тут громадянин з Форчану, каже загубив паспорт. Загубив або вкрали» «Отакої. А звідти ти тоді знаєш, що він з Форча? Може дурить» «У нього кілька справжніх даблзів, я то різницю тямлю»

«Що ж, ми обоє розуміємо, що це означає. Якщо ти не хочеш, аби нас обох одного дня розмазав по цій сраній УБК-пустелі кантай-флот, а нашим анонам не перекрили всі зелені карти на відвідування форча, то треба забезпечити все, аби цей гість не відчув дискомфорту. Я зараз же розпоряджуся опитати прибиральників, забронюю для нього готель та сповіщу анонів, а ти пробий по своїм каналам.» «Так», сказав Цейво, «якщо хто і витяг, то гадаю це мої нишпорки…» Через кілька хвилин Цейво повернувся до кімнати, де Пепе з цікавістю дивився на численні макроси та едвайси» «Ну що ж, пане Пепе» сказав Цейво, «Ваш паспорт в пошуку, а Вас прошу вирушити до готелю, аби в комфортних умовах почекати на результат. Я звісно нічого не можу гарантувати, але ми та влада міста зробимо все, що зможемо»

«Не знаю як Вам і дякувати, пане Цейво…» «Не потрібно» урвав його співрозмовник «А, якщо можна поцікавитися, навіщо Ви взагалі сюди подалися, що тут робити?» «Ну я люблю мандрувати і після прочитання брошури та гуглування по вашим інтернетам, пригледів кілька доладних місцевих цікавинок. От тільки на митниці, на жаль сказали, що нічого зі старого Учану вже нема»

Коли Цейво почув слова про Учан він знітився, але після миті тиші, сказав «Може і нема того що було, але Цікавого все одно багато. Ідіть, відпочиньте, мій водій доставить Вас прямо до готелю.» сказав цейво і простяг візитівку. Пепе взяв її, машинально прочитав «готель Схрон. Атмосфера старого Учану» і посміхнувся. Цейво продовжив «Відпочиньте, виспіться, а завтра ми, сподіваюся, повернемо Вам паспорт та вигадаємо туристичний маршрут, вартий гостя з Форчану» - він по-доброму посміхнувся, простягнув Пепе руку, потиступши жаб’ячу лапку та вказав анону в костюмі провести його до виходу. Вийшовши, Пепе попрямував до автівки, але потрапив під добрячу зливу, яка лила неначе мілфа, що сквіртує від гарного фістингу.

Сходження [1]

Перша історія створена в сетінгу. Невідомо чи пов'язана вона з основним сюжетом "Туриста"

Місце дії копіпасти. Карта загалом.

Останній раз ми напувалися водою з чистої притоки річки-смердючки. Притока та витікає зі скелястої ущелини між піком Курки та однією з порівняно невеличких гір Дупобільного або Бугуртівського хребта - найвищого ландшафтного об'єкта земель УБК. Навіть гори москалосрачу з їхніми віковими давно закам'янілими покладами лайна не так спарюють у небеса. Подумати лише, ми вирушили в похід на гору Ясона, найвищу з усіх. Особисто я давно про це мріяв, хоч і читав відомості про небезпеки тих далеких та малорозвіданих країв. Набравши води у баклаги і закінчивши переїдати, ми попрощалися з "няўчиною" як цю притоку в народі звуть, і пішли в напрямку густого лісу, яким не ходили ще десь з часів панування на цих землях раннього Учану. Цей ліс відділяв полонину при річці від початку гірського хребта.

На щастя, в річці також було багато пов'язаних пічкурів (Gobio Tenetur). Цей вид виявили ще під час 3-4 періоду Учанівської історії. Його важко ловити, адже рибу на дні тримає кайданка з гирею - звідси і така назва. Тим не менш, місцеві нічанівські анони свого часу винайшли як це робити. Справа то не хитра, треба взяти гарну гілку, та вчепити рибу за ланцюжок її кайданки, так і вудка не потрібна. Як тільки підчепили - тянути за течією і по радіальній траекторії риба невдовзі опиниться на березі. Найбільша складність тут у вазі гирі. Британські вчені давно намагаються з'ясувати, як же пічкурі пов'язані з ними плавають. Достаменно це зробити не вдалося, та за найбільш авторитетною теорією, вони ковзають гирами по місцевому дуже гладкому імлистому дну. Тож, наловивши пічкурів, і добре попоївши, ми попрямували до лісу.

Місцеві ліси, дорогий безосе, це ще та краса. Біля берега вони не такі. Там їх давно порозріджували для вибудови січей, які ти так любиш. Один лише Учан - це ж уявіть скільки дошок треба було, аби зберігати всі треди аж до занепаду борди! Так, тут вони дикіші. Проходячи крізь ліс, ми іноді чули няўкання. Це няўки - давні істори, які були символом ще учанівського /a/, і зваблювали багатох анонів своєю екзотичністю. Кажуть їхня кров текла у самій Ксені, але то мабуть небилиці. Самі подумайте: няўки дуже потайливі, і останні 6 сторіч, від самих початків Учану, нікому не показуються. І щоб оце якийсь анон із Великої Січі забрідав у ті ліси, їбав дівку без спини… маячня якась, легше на фап сходити на дошці поряд. Прославлених йобаних шакалів ми так і не побачили, може тому, що пройшли весь ліс вдень. Мабуть вони сплять і виходять лише вночі, коли роздільна здатність світу УБК знижується. За лісом уже не було видно туристичних вогнів руїн Нічану. Кляті каваїсти, постійно приїжджають з фотиками, палять оселю Малювальника та туалет Мас-кіта, переклацують це все за кілька хвилин, та їдуть назад. Йолопи, як на мене, втрачають головне. Безцінну природу, сповнену атмосфери давніх мемів та нічні сяйва порнозірок у небі. На бордах через неонові вивіски у фап-районах зірок вже нормально й не видно, а тут - дивись скільки хочеш.

- "Ньюфаже", кличу я одного з компаньйонів, "поглянь онтуди", вказуючи пальцем продовжую, "ото вже починає виднітися найяскравіша зірка Саша Грей сузір'я Бразерс, бачиш" - "Зрозуміло, не знав. А то туманність "Псковське порно", я вже встиг дечому навчитися)))" Клятий смайлойоб… але то нічого, перевчимо. Зараз не до того, бо якщо дотемна з лісу не вийдемо на лисуваті гірські стежки, то ще можемо зустрітися з зайшлими йобаними шакалами. Маршрут наш не з легких і пролягає через огин гори Віденського Університету між двома піками творців УБК, а потім повільного під'йому на пригір'я Гори Ясона через бурякові полонини. А там вже й сніги починаються - води, де хочеш, то й бери. Нарешті нормально відійшли від лісу, тут хіба жук-олень в палатку залізе. Але жука-оленя чіпати гріх, краще вже здичавілу курву по пиці загамселити. Добре, що обрали цей маршрут нагору, бо з боку Податкового схилу можна і на гіршу фауну натикнутися. Західні інтернет-тролі нікого не щадять, а ось їбати тамтешніх ельфійок саме задоволення. В кожному разі, чекати на візу від "Фейсбук-сіті, аби зійти небезпечнішим шляхом, коли є наша рідна сторона" - не комільфо. Ось і прийшли, час розбивати табір і спати.

Вийшли пораніше, аби до темряви дістатися зворотнього боку бобулівського пригір'я, адже вітер вночі крізь нього проходить просто крижаний, окрім того ще й наспівує пісні Іво Бобула. Дорогою, з підвищенням, клімат почав змінюватися і перед нами відкрилися добре відоми з минувшини бурякові плантації, точніше те, що від них лишилося. Нікому вже культивувати цю рослину і рештки давньої учанівської цивілізації з її гірськими терасами пішли в небуття разом зі здичавінням Beta Vulgaris до рівня простого дикого буряка, який навіть в рота брати гидко. За день дійшли до іншого боку, наслухавшись пісень Іво, і розбили базовий табір. Завтра підіймаємося на вершину.

Підйом не з легких. Це звісно не Податковий схил, але морозець теж пробирає. Вдалину відкривається вид на Фейсбучний перевал, де традиційно відбуваються Чорні Ради серед небидла з приводу того, як краще срати і сцяти - як більш по-українському: поносом чи закрепом. Вони звичайно не дорівняються з чорними радами вк-бидла в пустелі диванних народів, але і то видовище грандіозне. Я про них лише чув, хочу якось відвідати. В цих горах необхідно бути обережними - тут проходить український інтернет-кордон за яким вже вештаються тамтешні прикорднонники. Нашим завжди було похуй, тому хоч вони не діймають. Нарешті ми зійшли на вершину. З неї просто чудовий вид на Фейсбук-сіті, вдалині видніється замок Файначівець та аномалія "Файно-меморійське нічого". Сяйво від гузноболю Однокласників можна побачити з будь-якої точки УБК, це не дивина. Дивлюся на пік Курки й думаю наступного разу спробувати підкорити його, адже хоч він на кількадесят метрів і нижчий, але набагато складніший: масивні, можливо рукотворні, а можливо витесані давніми цивілізаціями елементи голови курки забезпечать чудову практику в альпінізмі, а не такий легенький гірський похід як цей. На горі Ясона стоїть шпиль, де традиційно висить прапор найбільшої борди УБК, аби в закордонних інтернетах знали, хто панує на цих землях. Величі давного Учану ми ще не досягнули - хрін його зна, як вони зводили ці плантації і міста, які зберігали всі треди. Але я думаю, що у нашого молодого міста-держави все ще попереду. Це одна з причин, чому я подався сюди - подумати про великих діячів минулого і взяти щось для себе.

Розбирання Драматики

"Якого хуя я це роблю?" - понуро подумав анон, повільно плентаючись шляхом. Сам-один. Ні, він, звісно, не раз зустрічав інших анонів, вони досить часто тут мандрували. Деколи він спілкувався з ними, коли розумів, що це мігранти з пабліків Вконтакті; та здебільшого він ховався у покинутих плантаціях буряку, бо хотів залишити минуле в минулому. Втім, більшість вконтачерів прямували на той бік Смердючки та за кордон, до Фейсбук-Сіті, а він тримався іншого курсу. Щоправда, він уже майже забув, куди, власне, йому слід іти, та якась вперта рішучість сама гнала його вперед.

Раптом щось привернуло його увагу. Ліворуч від дороги блимнуло світлом – то виявилося маленьке срібне кружальце. Анон підійшов і підняв його. «Скарбниця Війська Безосібного» - такий був напис на монеті. І ще один: «Півтора рублі».

Анон посміхнувся, поклав монету до кишені і прискорив крок. Так, тепер він знав, куди і задля чого прямує.

Він сидів на березі Смердючки, обхопивши голову руками. По той бік повзали різнокольорові слоупоки, та анон ігнорував їх. Не те, щоб взагалі ігнорував, просто йому гидко було думати, що й сам він певним чином до них належить.

Мало не завив з розпачу. Ну чому, чому якраз тоді, коли він майже вирвався з того розплідника раку, з того кубла москалоти, перед ним гепнули дверима?!! За що, вайп його візьми, можна так карати? Адже він уже звик, що вороття не буде, що блокування не скасують, відганяв докучливу думку про проксі і Тор; і що тепер, невже повертатися на Сосач?!!

Він важко задихав, ледве стримувався, щоб не заплакати. Може, це і було б доречно – Ясонова могила, завалена вінками, височіла зовсім недалеко – та не личило справжньому безосібному.

Безосібному…

Анон раптом випростався. Може Учану вже й немає, але ж він ніколи і не був єдиною українською бордою. Колись Хатач та Січ навіть перевершили його. А раптом…

«Мрій, мрій, – глузливо мовив внутрішній голос. – Чи ти не бачив тієї дрібноборди?»

Анон скривився. «Краще б не бачив.» Замок Файначівець, в принципі, зовні виглядав досить непогано, але забачивши купку файначерів у недоладних паверарморах, навколо яких бігав табунець рожевих поні, причому і ті й інші балакали диким суржиком, анон не без полегшення швиденько звідтіля пішов.

«То заради цього я отак мучився?..»

Раптово щось почувся гучний звук – щось важке гепнуло об землю, і хтось почав надривно кашляти. Анон обернувся в той бік: то завалилася ще одна частина руїн старої Драматики, де піднялася хмара куряви і залунав розкотистий регіт.

- Ну ти і їбанько! Хто ж так розділи витягує? Їх же треба за заголовок хапати. А ти! Однією рукою за галерею, другою за спойлер! Пиздець, нічого ці ньюфаґи не знають.

- А ти відколи це олдфаґом зробився? – відпльовуючись через кожні два слова, озвався його товариш. – Я б витягнув розділ, якби не цей йобаний веб-архів. Вічно він не може картинки як слід зберегти, та ще й сам падає.

- Це правда, але витягуй все-таки за заголовок. Та нехай, вже допоможу. То ти оцей розділ, з Б-лігою, тягнув, останній цей? Ага. Ану, хапаймося…

Анон зацікавився, підвівся і покрокував у напрямку, звідки лунали голоси. Він надійшов якраз вчасно, щоб побачити, як здійнялася ще одна хмарка куряви, з напівзруйнованого будиночку вилетіли, кашляючи, двоє запорошених безосів, після чого той розвалився до кінця.

- Ну й нехай, - важко дихаючи, мовив перший безос. – Ми вже все звідти витягли, що треба було.

В руках він тримав пожовклий сувій, до якого де-не-де були причеплені картинки з підписами. Решта рясніла білими плямами та посиланнями. Поклавши сувій на верхівку стосу, безос підняв його на руки і сказав:

- Так, значить, розділи понесу я, все одно реставрувати вікі-код доведеться мені. А ти візьми пак з ґетами, занесеш адміну-два, скажеш, щоб вставив у основну про Учан.

Другий безос з приреченим виразом обличчя закинув за спину чималенький пак. «Зображень зо сто» - здивовано присвистнув від здивування анон.

Двоє обернулися.

- А ти ще хто? – підозріливо запитав один.

Анон посміхнувся. Що-що, а відповідь на таке запитання він пам’ятав добре.

- Я – Леґіон, - відповів гордо.

- А оце – набіг на Навінкі. Одна з найкращих наших статей. – безос ніжно провів кінчиками пальців уздовж рядків старої копіпасти.

Анон мовчки слухав. Все, що сталося з ним за день, настільки ошелешило його, що нормально сприймати реальність було важко. Тому він майже не пручався, коли його нові знайомі («знайомі безосібні, дурня яка»), які виявилися співробітниками відновленої Драматики, затягли його до своєї штаб-квартири і почали розповідати про досягнення.

- …Так, дуже цікава тема, дуже цікава. А якщо врахувати, що далі йде конфлікт між учанівцями та Меморією, то…

- Відведи мене у категорію Учану.

- Що? – розгубився перебитий на півслові безос.

Анон і сам здивувався, що таке сказав. Та це незбагненне прагнення раптом видалося йому важливим.

- Відведи мене у категорію Учану, - повторив він і додав, - якщо не важко.

Безос закліпав. Врешті мовив:

- А… Так. Добре. Ходімо, - і нерішуче попростував у коридор, махнувши анону рукою, щоб той ішов за ним.

…Категорія Учану виявилася великою і світлою. Безос поспішив пояснити, що он там – опис дошок, там – історія, а ще меми, копіпасти…

- У тебе, напевно, багато роботи, - перервав його анон. – Не турбуйся, я й сам можу оглянути всі статті. Обіцяю не наробити шкоди.

Безос насупився, але сперечатися не став і вийшов. Анон провів його поглядом. Тоді обернувся і повільно підійшов до центру експозиції. Чільне місце там займали два портрети. Перший – Курки Аалямба.

Другий – Ясона.

Анон перевів погляд вниз. Під портретом – напис: «Олексій Панчук. 10.04.1984 – 04.08.2016»

І раптом на нього навалилася вся непереборна правда, в яку він підсвідомо не хотів вірити, від якої підігнулися ноги: Учану більше немає, немає і не буде, нічого вже не буде, як раніше… Хитаючись, підійшов до вікна, відкрив його навстіж. Вдихнувши холодне повітря, відчув різкий запах, який трохи привів його до тями. Принюхався. «Це що… кропива?». Еге ж. «А, - згадав він, - таж ця борда нібито так і називається – Кропивач».

Врешті анон відчув деяке полегшення. Він повільно пішов до виходу з категорії, намагаючись не озиратися.

Коли він опинився на вулиці, то дозволив собі зупинитися. Здивувався: це ж /b, треди добре видно, але… якось дуже спокійно, чи що? Незрозуміло. Він придивився до одного треду. На підвищенні сиділа і бовтала ногами дівчина з зеленим волоссям, подаючи голосні репліки до невеличкого натовпу, який тримав транспаранти з її портретом та скульптури, що її зображали. Безоси, хоч і спілкувалися з нею, та все ж час від часу зиркали кудись убік. Анон теж глянув туди і пирснув зі сміху: там стояв великий мольберт з портретом увагохвойди, а безоси по черзі намагалися намалювати великого хуя в її роті.

Анон широко посміхнувся. У голові у нього раптом виникла шалена, але страшенно затишна думка.

«Я вдома.»