Тоталітарне мистецтво

Ця стаття наче дім з вибитими вікнами Відновіть ілюстрації або додайте нові. Це сумно читати без пікч.

Тоталітарна мистецтво - стан мистецтва коли партія і черговий Вождь знає краще письменника, музиканта або художника, як правильно генерувати креатив і цим же креативом промивати мізки простого народу або підростаючих школяриків. А незгодні з лінією партії отримують проблеми на свою голову.

Радянське мистецтво

Спочатку було слово. І слово було від Ілліча. І несло слово щастя народу. Але Сталін, звичайно, тиран і все зіпсував. Тут більшовистській казочці кінець.

Хто винен і кого розстріляти?

До початку 1930-х радянська влада терпіла абстракціонізм, кубізм та інші -ізми, так як від вождів не було вказівок, що це погане, буржуазне та шкідливе мистецтво. Тим більше, що усілякі модерністи, накшталт Малевича, Татліна та Шагала спочатку займали непогані посади в системі радянського Наркомату освіти. І якщо бути справедливим, ці митці теж агітували за жорстку і пряму лінію партії в мистецтві. Але партія їх зрозуміла неправильно і пізніше або випрямила їх самих, або змусила втікати закордон. Теоретично ніхто з влади не забороняв писати романи або малювати картинки, але платили гроші і дозволяли показувати публіці тільки те, що містило пролетарсько-революційний драйв, що розповість, як же насправді погано, голодно і нудно жити в світі без класової боротьби.

Як тільки товариш Сталін розібрався з незгодними з ним всередині партії, було вирішено взятися і за мистецтво. Тут дуже доречно підвернулися залишки учнів передвижників, що не втекли в Європу, а активно підлаштувалися до потреб нової влади. Вони як раз просували ідею, що простому народу не потрібно нічого складніше «Бурлаків ...» і «Запорожців ...». Влада погодилися з цією ідеєю, злегка підкоригувавши її під свій пролетарсько-революційний смак. Саме з таких передвижників і вийшли перші титуловані соцреалісти, які створили АХРР - класово вірне і скоро єдине дозволене об'єднання, пропатчене до єдиного і неподільного Союз художників СРСР.

З «нового соціального реалізму» двадцятих оформився залізобетонний та простий, як всі рішення Сталіна, стиль «соцреалізм». Тепер кожен митець, письменник і музикант повинен буде постійно думати про пролетаріат, партію, Сталіна, селян, надої і колгоспи, а також якомога частіше радувати народ і партію ідеологічно вірними творіннями. Тепер ти або пишеш, як хоче партійний бос з чотирма класами сільської школи, або йдеш сам знаєш куди. А хоче партбос, щоб усім було видно, як ВСІМ добре, жирно і безтурботно живеться в Червоній країні.

Радянська влада сильно напружувалася, щоб переманити на свою сторону відомого тоді письменника Максима Горького, який до цього спокійно собі відсиджувався в Європах, а тепер потрібен був як авторитет для зміцнення соціалістичного мистецтва. Одним з фанатів такого мистецтва відразу став маршал Клим Ворошилов, що любив товариство артистів і художників. Він спочатку зробив моду в колі військових на картини по Громадянській війні, а потім і активно вимагав писати побільше макулатури про свою улюблену Червону армію.

Даєш країні гівна мистецтва!

«	Молодий робітник Іван стиснув дрель. Відчувши дотик металу, він прийшов в збудження, і гострий холодок пробіг по його тілу. Приголомшливий рєв відкинув від нього Соню. Вона поклала руку йому на плече і покуйовдила волосся за вухом ... Вона дивилася на нього, і маленька кепка з грайливими кучериками нестримно притягувала його до неї. Здавалося, обох молодих людей вдарило струмом у один і той момент. Він глибоко зітхнув і ще сильніше стиснув інструмент...	»
	— Ф. В. Гладков, роман «Енергія», розкішний приклад від клясика соцреалізму

Найбільш грошовитими темами, звысно, одразу стали і залишилися на всі роки радянської влади Леніни, Сталіни та інші Калініни-Будьонниє, але і відповідальність була в рази серйозніше. Канони зображення Леніна були прискіпливі і нудні, як давньогрецькі канони для статуй. Леніна обов'язково повинні були оточувати такі персонажі, як геволюційний матгос, геволюційний молодий солдат-більшовик, геволюційний погляд.

Канони зображення Сталіна не менше фімозни і допитливі. Оформився такий собі набір хорошого тону - список схвалених і перевірених жанрових сценок: Вождь за робочим столом, Вождь з робочими, Вождь з селянами, Вождь з діточками, Вождь вітає ударників праці та інших героїв, Вождь розстрілює ворогів народу .

Інтелігенція, ясна річ, відчувала жорсткий дискомфорт від неможливості споживати культуру на західний манер і від убогих залізобетонних вимог зверху. Деякі особливо вразливі і тонкі творці не витримували такої суворої й нещадної дійсності і влаштовували собі самовиїзд за кордон або ще далі, наприклад, всім відомий пролетарсько-футуристичний Маяковський. Особливо нестримані і балакучі, само собою, відправлялися в тривалі відрядження до Якутії і чукчам. Але велика частина виробників мистецтва змирилася і навіть почала намагатися видати придатні культурні продукти, що не озираючись на Великого Брата. Єдиною лазівкою для хоч якоїсь свободи творчості художників залишалася дитяча ілюстрація, куди йшли ті, кого нудило від соцреалізму, але працювати за фахом хотілося, але і там все ж доводилося часто виконувати картинки в дусі партії. Партія під керівництвом тов.Сталіна настільки сильно піклувалася про естетичний смак робітників і селян, що навіть нешкідливих імпресіоністів порахувала шкідливими, бо вони спотворюють реальність на догоду своїм фантазіям і буржуазному смаку.

Усім відомі пам'ятник «Робітник і колгоспниця» і штамповані «Дівчата з веслом, ядром, лопатою, ломом, автоматом і т. Д.» з самого початку стали символізувати Тру-робітниче і селянське мистецтво. Простому народу, звичайно, було невтямки, що це майже 100-відсоткові кальки з античних статуй, злегка пропатченні і одягнути в труселя фабрики «Червоний Більшовик». А навіщо було напружуватися радянським творцям, якщо стародавні греки вже давно все придумали? Тим більше, що великі партійні шишки недалеко пішли від народу в питаннях мистецтва і смаком володіли відповідним.

Кіно теж не відставало. «Товариш Ленін студіює праці товариша Сталіна», «Товариш Сталін студіює праці товариша Леніна», «Товариш Ленін і товариш Сталін вивчають мух на стелі» та інша пропагандистська нудота. Незважаючи на це, за Сталіна виходили і якісні фільми, типу «Олександра Невського», «Чапаєва», «Дітей капітана Гранта» (sic!) Та іншого, по скромніше, в основному про громадянську війну і про «танки наші швидкі». Про червону кіноіндустрії читач докладно може прочитати в відповідної статті.

Ну і не забудемо про проект, гідний фараонів - нереалізований через війни Дворєц Совєтов [1], покликаний стати найепічнішою спорудою всієї Радянської імперії.

Підараси-абстракціоністи та бульдозерна виставка

Як тільки тов. Хрущов інтелігентно розправився зі своїми конкурентами при владі і розірвав шаблони своїх підданих розвінчавши культу особи свого Вождя, у інтелігенції від захвату і полегшення так заграло в творчому місці, що в 1962 недалекоглядні і сміливі до ідіотизму діячі культури запросили Кукурузника на виставку прогресивних молодих художників. І не прорахували, наскільки обізнаним був перший секретар ЦК КПРС в питаннях мистецтва та культури.

Хрущ прийшов, побачив, обурився від картин і вибухнув безсмертної і віртуозною копіпастою на тему мистецтва, яка рекомендується повністю до прослуховування:

«	Що це за обличчя? Ви що, малювати не вмієте? Мій онук і то краще намалює! … Що це таке? Ви що - мужики або підараси прокляті, як ви можете так писати? Є у вас совість? ... ... Це педерастія в мистецтві! Так чому, я говорю, педерастам - 10 років, а цим - орден повинен бути? ... ... я вам кажу як Голова Ради Міністрів: все це не потрібно радянському народові. Розумієте, це я вам кажу! ... Заборонити! Все заборонити! Припинити це неподобство! Я наказую! Я кажу! І простежити за всім! І на радіо, і на телебаченні, і в пресі всіх шанувальників цього викорчувати!	»
	— Хрущов

• Бульдозер як аргумент та пиздюлі художникам.

«	Стріляти вас треба! Тільки патронів шкода ...	»
	— Простий радянський міліціонер - художнику з Бульдозерної виставки

У 1974-му, коли всі вже стали забувати про хрущовські промови, сталося визначна подія. У парку на околиці Москви близько двох десятків не дуже тверезих художників (бо осмілитися на таку акцію тоді було важко без бухла), їхні родичі та кілька хитрих іноземних журналістів з фотоапаратами, організували виставку. Злі чекісти не на жарт злякалися, коли добропорядні совкові громадяни оперативно настукали на це збіговисько. «Як? Хто, блядь, дозволив ?! Ненависть! Ненависть! НЕНАВИСТЬ !!!»

За півгодини до місця культурного заходу підтяглася масовка. Чекісти вирішили підійти до проблеми творчо - в рейд спершу були направлені працівники лісопаркового господарства, покликані розіграти сценку «А ну валіть, інтелігенти нахуй, і не заважайте нам садити деревця на ділянці», потім підключилася група «обурених совко-громадян з активною позицією», підтримана загоном в сто бойових міліціонерів у цивільному.

І на фінал підкотили три бульдозери, водомети і самоскид. Вся ця імперська армада весело відтягнулися на відвідувачах і художників. Активні громадяни самовіддано відважували піздюлі митцям та журналістам, ламали і рвали картини. Загалом, всі весело провели час. Хоча є версія, що хитрі художники навмисно підставили себе, влаштувавши збіговисько на такому видному місці, щоб привернути увагу преси і Заходу, і вони дійсно отримали якісний профіт у вигляді популярності в потрібних їм зарубіжних колах, коли прийшла пора звалювати з СССРії.

Бульдозери стали меметичним символом саме завдяки пом'ятим журналістам, які, не встигнувши залікувати синці від пролетарських кулаків, кинулися строчити статті до своїх редакцій. Захід, природно, був в черговий раз занепокоєний і в шоці від моралі в країні горілки, комунізму і ведмедів. Піднявся скандал і виття на Заході. Радянська влада постаралася зам'яти це, але розсудливо депортувала деяких з організаторів виставки на Захід.

Події був присвячений анекдот: Брежнєв після бульдозерної виставки читає зведення емігрантської преси: «Печерний волюнтаризм ... тоталітарна машина придушення ... звіриний оскал режиму ...» - Бидло, яке бидло, - зітхає генсек. - Це ж був перформанс.

Соц-арт

На 1970-ті, коли розстрілювати за картинки і анекдоти про Партію вже було незручно, а усіляких творчих особистостей розвелося хоч греблю гати, відраза до офіційної пропаганди досяг свого піку. Тепер навіть простих роботяг нудило від усіх цих ґеволюцій, Леніних та інших картинок "героїчного минулого" і цукеркового казкового комуністичного майбутнього. А так як відносно спокійна реальність пізнього Совку спонукала до шкідливих думок, тут і з'явився наскрізь стьобний соц-арт.

Краєм ока зазирнувши за Залізну завісу, двійко радянських художників запримітила Вархолу і його колег і вирішила запиляти свій червоний поп-арт, з Леніним і Комунізмом. Коммар і Меламід були роздратовані вузькими рамками офіційного та нудного радянського мистецтва і шукали як це обійти та висміяти. Те, що у них вийшло, майже відразу стало популярним за бугром, та й досі цінується там. Соц-арт швидко привернув увагу всіляких незгодних і просто тролів. Спочатку були обережні тикання паличкою в священні теми, що переросли з Перебудовою в відверте єхидство та сарказм - Ленін, Сталін та інші символи совку всім набридли і народ, разом зі своєю сраного інтелігенцією, з ентузіазмом першої П'ятирічки, поквапився зносити Дзержинського з постаментів, їсти Снікерс і мріяти про світле капіталістичне майбутнє.

Третій Рейх

Тут видавили діячів мистецтва і мислителів — велика німецька філософія і кращий в світі кінематограф ще до війни перестали існувати, принаймні в Німеччині. Фрейд жартував, що в Середньовіччі спалили б його самого, а тепер спалювали всього лише його книги, але Фрейд вчасно виїхав. Німецьке тоталітарне мистецтво швидко перетворилося в беззмістовне, але дуже пафосне гівно, яке нічому не вчило, а лише вихваляло і спотворювало. Талановиті люди або втекли з Німеччини, або зсучилися, або йшли в підпілля, де їх знищували. Більшість з них, звісно, чистокровні німці.

Куба та усі інші

У порівнянні з хрестоматійним мистецтвом рандомної азіатської червоної монархії і незважаючи на довге співіснування під боком у американців, кубинські комуняки на диво мало переймалися проблемами класово правильного мистецтва. Тому місцевим творчим особам в цьому плані пощастило. Вони могли відносно спокійно піддаватися впливу західного мистецтва (наприклад, джазу, сюрреалізму або кубізму) - кубинські чекісти витрачали свої сили на інших незгодних. За таку відносну м'якість Фідель Кастро та його партія довгий час користувалися масової любов'ю не тільки простого народу, а й творчої інтелігенції. Партія вдало піарила і продавала, наприклад, кубинський джаз в світі, що було немислимо в СССРії (дивись групу Irakere).

Сучасний стан мистецтва на Кубі цілком спокійний, наче ніякої революції, Че Гевари, Кастро і побудови соціалізму ніколи не було. Зразки живопису соціалістичної Куби, а також інформація для роздумів.

Також не можна пройти повз такої країни, як Ірак часів Саддама Хусейна. Вусатий тиран, як будь-який самовпевнений в собі диктатор, любив імперський пафос і статуї самого себе. Так що кожен житель Іраку міг сповна насолодитися високохудожніми статуями а-ля Ленін/Сталін... Майже те ж саме можна було пізнати в далекій країні нафти, піску - Туркменбаші - ті ж яйця, тільки у профіль.

Ані Гітлер, ані Сталін, жоден з інших диктаторів великими оригіналами по частині художніх смаків були, та й жага прутнємірства в масштабах держави була властива не тільки їм. Тому монументальні будівлі в типовому «тоталітарному» стилі зводилися і по інший бік океану, іноді набагато раніше. Монумент Вашингтона, меморіали Джефферсона і Лінкольна, і в тому числі Капітолій. Власне, в цьому і є розгадка тоталітарного мистецтва - «тоталітарним» його робити не прихильність певного стилю, а анальний контроль з боку держави. Якщо в США тих років, Веймарської Республіці та царської Росії на мистецтво дивилися як на не дуже вигідні інвестиції і лізти туди серйозним людям в голову не спадало ( за винятком рідкісних любителів), то тоталітарні режими зі своїми пропагандистськими потребами пропонували кожній творчої особистості вельми цікаву угоду: ми вам - смачні проекти і безбідне життя (з чим у художників та інших літераторів традиційно були проблеми), ви ж натомість повністю танцюєте під нашу дудку. Такий тип відносин завжди влаштовував дуже багатьох.

Що в сучасності?

Загалом, тоталітарне мистецтво в своїй масі понуро, одноманітно і заточене на пропаганду нескладних ідей. Що аж ніяк не зменшує його корисності для чергового диктатора в справі промивання мізків малограмотного та наївного населення. Але таких стає все менше і менше: Інтернети і глобалізація розповзаються по світу, комп'ютери і смартфони з червоних заводів дядечка Ляо тихою сапою роблять свою справу, доносячи західні цінності до найглухіших єбенів Африки і Азії. І скоро, ось уже завтра після обіду, тоталітарне мистецтво остаточно стане історією, що буде цікавити тільки купку естетів та істориків.

Див. також

• СРСР
• Миття мозку