Архів:УБК-оповіді
Оповіді, написані аноном (чи анонами) Кропивача на основі сетингу української безосібної культури та на основі карти УБК.
Турист
Розділ 1
Одного погожого ранку до порту кропивацького міста прибув човен міжбордного кантай-флоту. Кавайна няша розсікала бухту Балачок і була оснащена найновішою зброєю, яку на просторах УБК ніколи не бачили. І тим більше було здивування кропивачівців, бо човен був під прапором Форчану. Він плавко зайшов до порту і через кілька хвилин відчалив та зник у далині.
Простий люд не помітив, але на човні був лише один пасажир. Хто ж це такий багатий, аби замовити цілий човен з далекого і величезного краю, спитаєте ви?
- Пепе, прибув з Форчану, - промовило зелене жабеня за стійкою Кропивачівської морської митниці.
Емоції на обличчях прикордонників перебували на межі сміху та повного краху ілюзій всього їхнього розміреного життя.
- Нахуя ви сюди приїхали?? З Форчану? На Кропивач? Для чого? Один з прикордонників почав прогорати, можливо навіть з підливою. - Я турист. Читав, тут є що оглянути. - Відповів Пепе. - Де читали, дозвольте розізнати - з показною набундюченістю спитав головний прикордонник.
Пепе поліз у валізу і почав там ритися. За хвилину він витягнув якийсь папірець. - Путівник по УБК. "Цікавий та самобутній світ на теренах інтернеті" -виразно, як міг, прочитав він ламаною українською.
Обличчя прикордонників побіліли.
- А можна цю… брошуру? - ледь в'яжучи слова спитав прикордонник
Пепе простягнув папірець анону.
Прикордонник продовжив перегляд брошури і пафосно зачитав декілька фраз. - "Усесвітньо відома розкішна бібліотека Драматики", "Давній Учанівський Схрон", - він перегорнув сторінку, - "Регулярні ігри б-ліги, можливість особисто познайомитися з мемами українських іміджборд", "Дивовижні краєвиди гір Москалесрачу".
Раптом він отямився від шоку і почав шукати щось на буклеті. Зупинившись він промовив:
- "Проект туристичної реклами УБК, 2012 рік, Курка Аалямб". Я так і знав!
З кабінки поряд вийшов безос у білому халаті і почав оглядати Пепе.
- Ви зупинялися на пляжі слоупоків, - спитав він зазираючі до Пепе в очі та вручну відміряючи пульс на зап'ясті.
- Ми робили зупинку в торгашівській бухті. - відповів Пепе
- Гм, ознак слоупоцтва я не бачу - спокійно відповів безос в халаті і пішов назад до кабінки з червоним хрестом.
Прикордонник зробив дуже складне збентежене обличчя, немов би не хотів казати те, що доведеться (так, мабуть повідомляють про рак) і через деякий час вимовив до Пепе, який втуплено дивився тому в обличчя.
- Це все канєшно харашо, але цього вже нема.
- Як нема? - нерозуміючи спитав Пепе
- Ну, часи розквіту Учанівської Січі давно минули, Ясон помер і його портал своїм вибухом зруйнував усе. Драматика тепер у новій, не такій гарній будівлі і багато старовинних рукописів навіки втрачено. От гори, вони і досі стоять.
Пару секунд вони дивилися одне на одного в мовчанні. Прикордонник рішуче урвав його.
- Отже, громадянине Пепе, ласкаво просимо до Кропивацького міста-держави. Хрін його зна, що ви тут робитимете, але це вже не наша робота.
Шокований Пепе швидко забрав затверджені папери, але відчай лише посилювався. Вийшовши на вулиці він побачив Кропивацьке місто - красивеньке, прибране і з купою пам'ятників минулого. Але воно було далеке від зображень Учанівського мегаполісу… Аби заспокоїтися, він вирішив піти посидіти на набережній, яка мала бути за портом. Гамір міста не давав іти рівно і за час, поки він дійшов, кілька школоанонів уже штурхнули його. Дійшовши до набережної, яка виявилася там, де й мала очікувано бути, він примостився на краю. Знявши сумку, він виявив що кишеню в ній розстібнуто. Зануривши руку він усвідомив жахливе - його паспорту там немає. Він уважно перевірив усе всередині, раптом куди впав. Але ні. Паспорту та решти документів там не було.
- Це пиздець - констатував він, охопивши своїми зеленими руками жаб'ячу голову.
Бурхливе море затоки балачок грало каміння на пляжі в його маленькі ануси.
Розділ 2
Посидівши у розпачі кілька хвилин, Пепе вчув дивні вигуки зі сторони міста і повернув голову до припортової площі. Великі юрби народу, які перед тим метушилися, почали шикуватися обабіч великої вулиці, яка схоже була центральним проспектом. Дивлячись на те зібрання, він побачив як по проспекту несуть великі портрети якоїсь зеленоволосої дівчини, вгледів транспарант із написом «Я сьогодні дикобраза гладила. А ви?» - написаний такими великими літерами, що його було видно через усю площу.
Забувши всі свої думки, він за неосягненним потягом попростував до натовпу. Підійшовши до дійства наскільки близько дозволяли стіни з анонів, він піднявся на носки, аби вивищитися над натовпом і вбачив, як група якихось безосів з листками кропиви несе скульптуру зеленоволосої юнки. Слідом ішли інші анони з великими фотографіями, де була все та ж юнка, лише волосся було не зеленим, а змінювалися пози та вбрання.
Тут стадна мана розсіялася і Пепе згадав «…а, паспорт, точно, мабуть треба шукати поліцію, а не дивитися на карнавал» і почав питати у найближчих безосів, де хатина адміна чи щось назразок того. Після кількох відповідей «вали на інт, уїбане», «українська, ти говориш нею» та інших подібних, він нарешті отримав відповідь від якогось олдфага-ілітарія, який показав на будівлю на площі навпроти митниці. Пепе почимчикував до неї, постукав і йому відчинили кілька службовців. Він спитав, куди звертатися з приводу втрати паспорта, вони показала на вхід до лівого крила будівлі над яким виднівся напис «Поліція», на якому «по» було нанесено іншим шрифтом на якійсь замазюканій частині слова.
Підійшовши до входу, він постукав і туди, де йому відкрили і впустили після пояснень ситуації. - І чого Ви від нас чекаєте – сказав, вочевидь, місцевий шериф, сидячи на кріслі за столом? - Ну, як я вже сказав, хтось украв паспорт і я хочу, аби ви вжили заходів, аби його знайти - Ти що, охуїв? – раптом сказав поліціянт під регіт підлеглих. - Не зрозумів. Це ж поліція? – перепитав розгублено Пепе. - «Саме так. Ми – ПО…», - він наголосив на цьому складі, - «…ліція, ПОліція – нам похуй, що у вас зник паспорт. - Пепе не осягнув таких складних метафор, і спитав «а нащо ви тоді існуєте?» - «Ти що тупий» - миттю відповів шериф під чергову хвилю реготу підлеглих, «ну треба ж нам за щось платити зарплату… шутка. Але частка істини в ній є. Ми тут розбираємося з такими випадками як москалота, набіги всяких школярів і постійно прориваюча вайпо-плотина. Загублений паспорт не така вже і проблема. Все одно, він тут нікому не потрібен» і продовжив спокійно дивитися на Пепе.
Пепе знітився і опустив погляд донизу. Він ледь наважився підвестися, але тут шериф промовив «якщо вам дійсно це важливо, то є одна людина, яка про цих школо-волоцюг знає набагато більше ніж ми.» Очі Пепе засяяли, і він сказав «Так, пане шерифе, мені дуже потрібно. Без нього я ніяк не повернуся додому, у нас там все суворо з цим. Хто ця людина?
«Є такий у нас ділок, він тримає в руках усі підпільні потоки бордоміст. Можливо він навіть зможе знайти ваш паспорт за кілька годин, просто перевіривши свою мережу» – сказав легковажно шериф – «Його ім’я Цейво. Воно про щось Вам говорить?»
«Ні» відповів Пепе, «ніколи не чув…» Шериф не дав йому договорити «Колись це був просто неймфаґ, усім здавалося нічого особливого, просто торгує їбалом та й по-всьому. Адже на бордах не люблять неймфаґів і тру-анони ніколи не потерплять таких увагохвойд. От тільки часи змінилися, і у 10-х увагоблядство вже міцно увійшло в будні іміджборд. Він вдало вскочив у тренд і збагатився на торгівлі їбалом. Тепер корифаниться з адмінами та камвхорами. А я, чесний похуїст, якому все життя було начхати на всіх, титан самотності, аметист і мізантроп, просиджую у цьому відділку…» Було видно як самотня сльоза покотилася по щоці шерифа. Він урвав свою промову, сказав як шукати Цейва і попрощався з Пепе, побажавши йому удачі. Шукати, власне було не треба. Торговець їбалом, за тим іронічним приципом, хоч і є магнатом, який потребує охорони себе і своїх статків, але таки мусить тим їбалом періодично приторговувати.
Адреса була вулиця Хуйово Перспективна, 6. Як виявилося з підказок місцевих, це доволі дивна вулиця, що огинає квартал аніме та межує з політикою і площею Футанарі. Дійшовши пішки через пів міста, за адресою Пепе виявив ресторан «Angel beets». «Звісно, кожний мафіозний барон має мати свою ресторацію для прикриття». Він увійшов і відразу натрапив на одного з тих нав’язливих чуваків, які з самого входу приколупуються до тебе в елітних ресторанах, аби у випадку, якщо ти просто хочеш до вбиральні, або завадити всяким вершкам цього світу своєю бомжатською присутністю, випхати тебе к хуям за межі закладу.
Чувак сказав «Я слухаю Вас» «Я шукаю Цейва» відповів Пепе. Обличчя хлопця змінилося. «Боюся, його немає» відповів він «Звісно ж, немає…» подумав Пепе «Так завжди кажуть, коли якийсь недолюдок приходить з вулиці та прохає зустрічі з босом» і сказав «У мене до Цейва важлива справа і я здатен щиро винагородити його за її вирішення» - так, у нього вкрали паспорт та картки, але не зачіпнули кілька справжніх форчанівських даблзів, які були в лівій кишені светру – йому казали, що ця валюта сильна і в багатьох місцях поза англомовними інтернетами її приймають за вагою чистого віну. Хлопак посміхнувся і відповів «Вибачте, його дійсно немає. Він зараз виголошує промову на фестивалі піхвостраждань у місті. Ви хіба не бачили процесії?» «А» без ентузіазмі зазначив Пепе, «чи можу я його почекати?» «Безперечно» зазначив хлопець «вам чогось налити?» «Води, будь ласка» відповів Пепе.
Після кількох годин чекань, його таки окликали, що бос, мовляв на місці, і радо прийме. Він піднявся і пішов за аноном у костюмі, який провів його у коридори всередину закладу. Це більше не нагадувало ресторан, але й на офіс було не схоже. Всюди висіли фотки якогось молодика на едвайсах та веб-коміксах. На одній стіні висіла обкладинка журналу «Жовта картка», де цей же чувак промовляв «О, богі, нарешті вийшов новий номер». Зайшовши в офіс, Пепе зразу усвідомив одне: той молодик і був Цейво, тільки молодше. Пепе підійшов до стола і бос ввічливо сказав «Сідайте». Пепе сів.
«Яка справа Вас до мене привела і хто Ви?» «Мене звати Пепе і у мене витягнули паспорт… напевно витягнули, або я його загубив, у місті. Я ходив у поліцію, але вони лише розвели руками. Мені сказали, ви можете допомогти.» «Можу спробувати, але я та мої люди очікуватимемо на віддяку за зусилля… якщо чесно, то яка взагалі проблема? Загубили паспорт, то новий зробіть, всього то!» сказав Цейво. «Усе не так просто, я не з УБК. А щодо віддяки, можете не сумніватися» сказав і дістав з кишені кілька золотих даблзів. Щойно цейво вбачив їх, його обличчя стало менш легковажним і він спитав «А… звідки… ви?» «З Форчану» взаємно насторожуючись відповів Пепе.
«Я зрозумів, для нас велика честь прийняти гостя з форчану. Мої люди будуть раді зробити таку послугу громадянину такої великої країни» він граційно відвів рукою руку пепе з даблзами, давши знак що можна обійтися і без них. Натомість він дістав телефона та набравши номер, чемно попросив Пепе почекати та вийшов з кімнати. Як тільки гудки припинитися, він сказав «Алло, Шузе, у нас тут серйозна справа. У мене тут громадянин з Форчану, каже загубив паспорт. Загубив або вкрали» «Отакої. А звідти ти тоді знаєш, що він з Форча? Може дурить» «У нього кілька справжніх даблзів, я то різницю тямлю»
«Що ж, ми обоє розуміємо, що це означає. Якщо ти не хочеш, аби нас обох одного дня розмазав по цій сраній УБК-пустелі кантай-флот, а нашим анонам не перекрили всі зелені карти на відвідування форча, то треба забезпечити все, аби цей гість не відчув дискомфорту. Я зараз же розпоряджуся опитати прибиральників, забронюю для нього готель та сповіщу анонів, а ти пробий по своїм каналам.» «Так», сказав Цейво, «якщо хто і витяг, то гадаю це мої нишпорки…» Через кілька хвилин Цейво повернувся до кімнати, де Пепе з цікавістю дивився на численні макроси та едвайси» «Ну що ж, пане Пепе» сказав Цейво, «Ваш паспорт в пошуку, а Вас прошу вирушити до готелю, аби в комфортних умовах почекати на результат. Я звісно нічого не можу гарантувати, але ми та влада міста зробимо все, що зможемо»
«Не знаю як Вам і дякувати, пане Цейво…» «Не потрібно» урвав його співрозмовник «А, якщо можна поцікавитися, навіщо Ви взагалі сюди подалися, що тут робити?» «Ну я люблю мандрувати і після прочитання брошури та гуглування по вашим інтернетам, пригледів кілька доладних місцевих цікавинок. От тільки на митниці, на жаль сказали, що нічого зі старого Учану вже нема»
Коли Цейво почув слова про Учан він знітився, але після миті тиші, сказав «Може і нема того що було, але Цікавого все одно багато. Ідіть, відпочиньте, мій водій доставить Вас прямо до готелю.» сказав цейво і простяг візитівку. Пепе взяв її, машинально прочитав «готель Схрон. Атмосфера старого Учану» і посміхнувся. Цейво продовжив «Відпочиньте, виспіться, а завтра ми, сподіваюся, повернемо Вам паспорт та вигадаємо туристичний маршрут, вартий гостя з Форчану» - він по-доброму посміхнувся, простягнув Пепе руку, потиступши жаб’ячу лапку та вказав анону в костюмі провести його до виходу. Вийшовши, Пепе попрямував до автівки, але потрапив під добрячу зливу, яка лила неначе мілфа, що сквіртує від гарного фістингу.
Розділ 3
Турист, розділ 3
*** Квартал за кварталом миготіли, наче анімація з кадрів однієї зйомки. Їх жителі безперечно вважали, що кожна вулиця цікава по-своєму, а кожен профіль унікальний. Але при такій швидкості все це видавалося лише одноманітним плином з безліччю практично ідентичних вузькоспрямованих дій, які не несли ніякої значущості для решти світу, та й можливо для самих учасників були радше чимось формальним, ніж дійсно потрібними їм речами. Особа раптом припинила бігти. Вона була висока і статна в полотняному темно-коричневому плащі з глибоким капюшоном, який приховував обличчя. Озирнувшись та подивившись у різні боки, вона чхурнула в одну з бічних вуличок. *** Пепе прокинувся в готельному номері, навіть не згадавши про свої негаразди. Він встав, привів себе до ладу, спустився до сніданку. І лише сидячи за йогуртом, він згадав, що паспорта немає і його без нього додому не пустять, поза межами готелю купа школоти, і йому зараз треба буде усю цю ситуацію розрулювати. Він поспішно закінчив снідати, пішов у номер, зібрався і вже за 20 хв був готовий виходити, аж раптом його зупинив один з анонів, спитавши: - Куди це Ви? - У мене на жаль, немає часу затримуватися на місці, є термінові справи. Мені що, йти не можна? - Можна, тільки куди Ви підете? Раджу почекати, поки я зателефоную. Мене сповістили про Вашу ситуацію. Одну хвилинку. Пепе подумав, що й правда, куди ж він піде то. Тим часом анон підійшов до красивого зробленого під старовину телефона на стійці адміністрації готелю і набрав номер. За кілька секунд він сказав у слухавку «Наш закордонний гість прокинувся». Кілька разів угукнувши, він врешті сказав «я зрозумів, пане» і поклав слухавку. Підійшовши до Пепе, він сказав: - Вам зараз подадуть автівку. Мер нашого міста прийме Вас. *** Особа у плащі бігла по величезному дивану, періодично ховаючись у складках матерії, аби виглядати хвости. Навколо було повно народу, який на неї ніяк не реагував і просто собі лежав, часом поглядаючи в телевізор з новинами, якщо той у нього був, і вигукуючи якісь гасла типу «ви навіть воювати не можете тупі козли, просто розбомбуйте той донецьк та й усе!» або «геть супрун, тільки хуже робить, ви навіть не можете медицину нормально організувати!», «придурки, ідіоти, як можна бути такими тупими» та інше. Всі вони скаржилися, матюкалися на новини та інколи сперечалися одне з одним, лежачи на цьому велетенському дивані. Під час чергового ховання у складці, вона запримітила кількох осіб, що показують людям фото, на яке втім ті відповідають «ви краще стіну поверніть, мудаки» і не особливо плідно реагують взагалі на чиюсь присутність. Таке враження, ніби всіх тих людей цікавили якісь дуже далекі речі, а засміченість самого дивану та події, що тут відбуваються – ні. Раптово складка сповзла і особа провалюючись у м’якіть з’їхала з дивану. Вчасно оговтавшись, вона відстрибнула і вчепилася в сусідній. Побачивши, що пошуківці пішли у зовсім іншому напрямі, вона чхурнула далі. *** Через кілька хвилин Пепе знову розкішно проїхався на чужому авті. Він їхав повз чудернацькі вулички, на одній з яких стояв художник із плакатом «Підтримайте українського митця, який намалював маскота УБК Іво Бобула.» та кількома картинками на мольбертах поряд. Ще дорогою він побачив самогубця та чувака, який вочевидь вступив не на ту спеціальність, а тепер скаржиться. Приїхавши до Баґс-ратуші, водій відчинив двері. Пепе вийшов з машини і пішов до ратуші, зайшовши в яку попрямував до кабінету з написом «Шуз». «М-м-м, чергова розмова з серйозним дядьком цієї частини бордосвіту, як чудово» подумав Пепе. - «Сійдайте» - промовив Шуз, коли побачив жабеня Пепе сів. Шуз продовжив: - Мені буквально годину тому прийшли відповіді на запити стосовного Вашого питання. Ваш паспорт не знаходили, його не крав ніхто з місцевих їбалоторгівців. А отже, на жаль, ми не знаємо, де він. - «Тобто я не повернуся додому?» нервово урвав Пепе. Шуз не відповів прямо. - Мені казали, що ви хотіли подивитися УБК, тому ви приїхали сюди? - «Саме так» сказав Пепе. «А що?» - А у вас точно не було ніяких інших цілей, справ? - «Точно» з покер-фейсом відповіло жабеня. *** Особа повзла по довгому мосту над широкою затокою. Вона бурмотіла щось подібне на «Сраний порох, оце нема чого робити мені, як повзати по цим ВПН-ам замість того, аби нормально виїхати зі сраних втентаклів. Та й проблем то – якби не було блоків, мене б і не послали туди за цією хуєтою. Сраний Ясон, нащо ти здох, чому як сковорода не помився, вбрався в сорочку, та не сказав «анони мене деанонили, але не здеанонили» і виклавши бекапи на якийсь файлообмінник, міг би спокійно героїчно приймати іслам. Сраний порох, колись тут кантай-кораблі ходили, а тепер мені що, в сцяках плавати, чи повзати по впн-ам, чи ТОР-планером залітати. Дегенерати, ненавиджу вас всіх. Надсилаю вам промені поносу». Нарешті наш герой досяг землі і радо зірвався з останньої частини обстріляного моста, де лише півметрова загорожка могла врятувати від подальших обстрілів. Він перевів дух, але не зрадив своєму маскуванню і вже побіг, що є сили по нічному степу в напрямку далеких вогнів. *** - Шуз повів до Пепе із заминкою «Річ у тім, що якщо ваш паспорт не загублений і не вкрадений кимось із місцевих, то справа може бути куди серйознішою. Я гублюся в здогадах, і якщо Ви можете хоч щось знати про можливі мотиви, то повідомте все, що можете. Боюся, без додаткової інформації, я безсилий» - «Тобто я таки не повернуся додому?» знову урвав Пепе вже спокійніше. - «Не зовсім. Як я вже сказав, я безсилий» - незакінченою інтонацією відповів Шуз, давши знак, що надія є. – «але є особистості в нашому світі, які мають більше можливостей навіть за адмінів іміджбордів. Ми знаєте минущі. Це у вас там Мут один на всі часи і велетенський Форчан, а тут нас не на довго вистачає. Як Ви знаєте, у нас були потужності, читали ж мабуть щось. Але потім Ясон помер і його портал з реально світу у цей вибухнув, забравши з собою усе створене. Дяка шпигунам Центрального Вебархівного Управління, які надали нам інфу, вкрадену у нас же, аби ми могли хоч щось пам’ятати про наше минуле. Іронічно, чи не так?» - він посміхнувся, але Пепе не знав, що відповісти. - «Тим не менш» - продовжив Шуз, «усі ваші мрії здійсняться і схоже все складається так, що ваша мандрівка буде цікавою, бо є той, хто може вам зарадити, і легальними чи нелегальними шляхами повернути Вас додому.» - «Але?» очікувано спитав Пепе - Але, цю людину саму ніхто не бачив от уже багато років і його треба знайти. Ви чули таке ім’я як Курка Аалямб? *** Тихе селище Гіперчанівку сколихнув прихід безоса ззовні вночі. Темні безоси, які тут були, ніколи не збирали свій «нічний гіперчан», та й денний нагадував більше листування пару раз на день, ніж постійне базкікання, як то відбувається щоденно на кропивачі. Тим не менш, деякі анони не спали і мали ввімкнене світло в своїх хатах. На одній з них було написано /мета/. Особа постукала у двері, зсередини сказали «заходьте». Увійшовши, вона спитала - Не зачинені? Ух ти. - «А від кого зачинятися?» зі сміхом пролунало із сусідньої кімнати. - Це точно, не густо тут у Вас. Особа ввійшла в кімнату, де сидів Гіперкун, який ладнав якусь нову свистілку для борди. Від глянув на посать, змінився в обличчі та ненароком провів поглядом із обличчя донизу, а потім назад, майже відразу соромно відсахнувши очі і знову почав ладнати свою свистілку. Він сказав з навмисне формальною інтонацією: - Хіба вам не небезпечно тут бути? Я думав, ви не зупиняєтеся під час роботи навіть у таких «людних» місцях як гіперчанівка. - «Так, за протоколом так і є» озвався незнайомець, але я вже дві доби без їжі. Чи не затролили тут когось часом? - «Можливо» відповів гіперкун, але мене теж розпирає цікавість, що ж ви привезли цього разу із заборонених територій. - «Боюся, я не можу розголошувати» повідомив незнайомець, але я думаю, не проблема буде організувати пріоритетний доступ, коли предмет буде описано та досліджено. - "Розумію і не буду знущатися з тих, хто ризикує заради спільного добра. У сараї поряд з будинком сидить москаль. Можеш іти і тролити скільки заманеться." – легко сказав Гіперкун, поліз рукою на полицю, і витягши якусь книгу, кинув незнайомцю. На книзу було написано «Фофудія». Гіперкун сказав: - Це має допомогти, аби довго не ламався. Покладеш при виході. - «Велике дякую від імені всієї УБК» сказав незнайомець. «Я поїм і піду» Гіперкун посміхнувся в порожній кімнаті. *** - «Здається одного разу зустрічав це ім'я» сказав Пепе, поліз до сумки за буклетом і знайшовши там, прочитав «Проект туристичної реклами УБК, 2012 рік, Курка Аалямб» - «Все правильно» – сказав Шуз, «але ви знаєте, хто це?» - Не зовсім, ні. Я не дуже багато знайшов на ЕД про вашу історію - Шуз встав, підійшов до вікна і розвернувшись до Пепе, почав говорити «Це дивна людина. Він не адмін іміджборд, але анони всіх борд вважають його одним зі своїх хранителів. Він створив стару Драматику українською і просував її в світі настільки, що її визнали не лише серед інших народів, а й на самій ЕД. Якби не він, ми б не зберегли більшість історії наших борд. Цей божевільний умудрився за пару місяців зробити Січ популярнішою за Учан без вливань і копійки в рекламу. Навіщо він це все робив, ми не знаємо. Але його довго ніхто не бачив, десь він ошивається, як я чув, серед анімешників. Запала тиша - «Тож, пане Пепе» сказав Шуз, я пропоную нам разом проїхатися до того, що нам вдалося зібрати з минулої доби і разом з вдоволенням вашого інтересу, знайти способи відшукати цю людину. - «І вона знайде мій паспорт?» спитав Пепе з надією в очах, після такої пафосної теради - Шуз ступив крок до стола, нахилився до Пепе і звичайним голосом сказав «Ця людина може знайти ваше життя, не те, що паспорт.» Він відсахнувся і продовжив «Але так, я думаю знайде. Або зробить новий через свої знайомства». - «Тоді поїхали» повеселівши констатував Пепе Вони вийшли та сіли до автівки, яка відвезла їх за місто, і привезла до будівлі, над якою майорів напис «Інститут Кропиватики Драматики». *** Особа бігла через степо-пустельну зону межі пустелі Анонімуса Безосібного та приморських Рачиних степів. Піщані дюни межувалися зі зсохлою трав’янистою рослинністю. Самі лише руїни виднілися між світанкових променів та ледь натоптана колись значна ділянка рачиного тракту, а за ними море. Не було особливого задоволення гнутися тим старим трактом, через пустелю коротше. Здати завдання, отримати гонорар і податися до якогось бару нарешті. Тамувати сум, адже дім давно знищений височіє однією з тих руїн над морем. Немає більше ніде тієї ж атмосфери, ніде більше не хочуть тебе анони так, як хотіли на рідній борді. *** Шуз і Пепе зайшли до холу інституту, де їх відразу зустрів якийсь анон. Він представився адміном-2 та провів їх у коридори. На шляху він скаржився Шузу на потреби Драматики, недостачу фінансування досліджень та анонів-волонтерів, хвалився про успіхи та віднайдення, запрошував оглянути майже відновлений портал по українських іміджбордах. Коли вони зайшли до конференц-залу, Шуз почав говорити: - У нас всіх зараз ще багато роботи, але є особлива справа. Громадянин форчану. І його паспорт вкрали, але не наші торгівці їбалом. Схоже, це серйозно. - «Але хто тоді?» - здивувався Адмін2 - «Хороше питання» злегка важко промовив Шуз і продовжив «Ваш пошуківець на місці?» - «Вона ще не повернулася з завдання» сказав Адмін2 У двері постукали. Всі відволіклися. Адмін2 сказав «заходьте» і увійшов анон. Він сказав: - Пошуківець Драматики прибув з завдання - «О, це дуже доречно» завзято сказав Адмін2, «якраз і Шуз тут, всі у зборі. Запросіть» Анон вийшов, через деякий час він відчинив двері для особи у плащі, яка ввійшла до залу. Двері зачинилися. Особа сказала: - Контент відшуканий та переданий у дослідну лабораторію. Все-таки ви були праві і якби не сторінка ВК та приватні повідомлення деяких колишніх міністрів, ці унікальні зображення з Учану були би втрачені - «Тебе переслідували?» поцікавився Адмін 2 - «Так» відповіла особа, «але я відірвалася вже в горах диванних народів. Тепер я нарешті можу бути вільна?» - «Чекай» сказав Адмін2 «у нас нова справа» Особа зняла плащ і нервово кинула його на конференц-стіл. З-під капюшону виринуло золотаве волосся і дуже гарне жіноче обличчя. Всі сидячі в залі трошки помужнішали, але Пепе торкнуло особливо, оскільки він бачив її вперше. Незнайомка озвалася: - «Я що вам рабиня, працювати без вихідних? Ви знущаєтеся?!» - на її обличчі з’явилися значки анімешного гніву. - «Ксеню» спробував заспокоїти її Адмін2, «не нервуйся, ми самі не чекали такої ситуації» - «Яка мені до дупи справа до вашої ситуації? Я більше не маскот, аби цілодобово пахати. Але і там всі лизали мені дупу, а тут шукай вам якісь матеріальчики!» - «Це буде цікаво» сказав Шуз тихим, але рішучим тоном. Ксеня перевела погляд на нього і продовжила нервово кричати: - «Ти заїбав! Коли ти мене кликав, теж казав, що це буде цікаво. А що врешті? Я цілу ніч бігала по пустелях і якби няшка Гіперкунчик мене не нагодував, там би й померла. А все це через якусь срану УБК! До речі, надішли Гіперкуну ексклюзивні перепустки на огляд закритих експозицій.» Шуз продовжив спокійно говорити: - У нас нештатна ситуація. Невідомі викрали паспорт громадянина Форчану Пепе… Ксеня вперше помітила в цій кімнаті жабеня. Вона глянула на нього, що воно таке, а він несміливо кивнув їй головою. Ксеня перевела погляд на Шуза і закотивши оці сказала: - «Останнім часом я в шоці від цієї вашої УБК. Я її вертіла на своєму духовному прутні.» вона почала жеманно кривлятися «А з паспортом, о... яка біда, мабуть це один з торговців їбалом вкрав його. Спитайте у цієї едвасобляді, яка в аніме-кварталі бурякові коктейлі подає» - «Це не наші, вже все з’ясували. Ніхто не знайшов. Ніхто не крав.» відповів Шуз Ксеня змінилася в обличчі - Неможливо. Якщо навіть ця увагохвойда не знайшла його, то ніхто не знайде. Але Шуз продовжив так само спокійно: - Як я вже сказав, це буде цікаво. Вам треба буде знайти Курку.
Сходження
Перша історія створена в сетінгу. Невідомо чи пов'язана вона з основним сюжетом "Туриста" [1]
Останній раз ми напувалися водою з чистої притоки річки-смердючки. Притока та витікає зі скелястої ущелини між піком Курки та однією з порівняно невеличких гір Дупобільного або Бугуртівського хребта - найвищого ландшафтного об'єкта земель УБК. Навіть гори москалосрачу з їхніми віковими давно закам'янілими покладами лайна не так спарюють у небеса. Подумати лише, ми вирушили в похід на гору Ясона, найвищу з усіх. Особисто я давно про це мріяв, хоч і читав відомості про небезпеки тих далеких та малорозвіданих країв. Набравши води у баклаги і закінчивши переїдати, ми попрощалися з "няўчиною" як цю притоку в народі звуть, і пішли в напрямку густого лісу, яким не ходили ще десь з часів панування на цих землях раннього Учану. Цей ліс відділяв полонину при річці від початку гірського хребта.
На щастя, в річці також було багато пов'язаних пічкурів (Gobio Tenetur). Цей вид виявили ще під час 3-4 періоду Учанівської історії. Його важко ловити, адже рибу на дні тримає кайданка з гирею - звідси і така назва. Тим не менш, місцеві нічанівські анони свого часу винайшли як це робити. Справа то не хитра, треба взяти гарну гілку, та вчепити рибу за ланцюжок її кайданки, так і вудка не потрібна. Як тільки підчепили - тянути за течією і по радіальній траекторії риба невдовзі опиниться на березі. Найбільша складність тут у вазі гирі. Британські вчені давно намагаються з'ясувати, як же пічкурі пов'язані з ними плавають. Достаменно це зробити не вдалося, та за найбільш авторитетною теорією, вони ковзають гирами по місцевому дуже гладкому імлистому дну. Тож, наловивши пічкурів, і добре попоївши, ми попрямували до лісу.
Місцеві ліси, дорогий безосе, це ще та краса. Біля берега вони не такі. Там їх давно порозріджували для вибудови січей, які ти так любиш. Один лише Учан - це ж уявіть скільки дошок треба було, аби зберігати всі треди аж до занепаду борди! Так, тут вони дикіші. Проходячи крізь ліс, ми іноді чули няўкання. Це няўки - давні істори, які були символом ще учанівського /a/, і зваблювали багатох анонів своєю екзотичністю. Кажуть їхня кров текла у самій Ксені, але то мабуть небилиці. Самі подумайте: няўки дуже потайливі, і останні 6 сторіч, від самих початків Учану, нікому не показуються. І щоб оце якийсь анон із Великої Січі забрідав у ті ліси, їбав дівку без спини… маячня якась, легше на фап сходити на дошці поряд. Прославлених йобаних шакалів ми так і не побачили, може тому, що пройшли весь ліс вдень. Мабуть вони сплять і виходять лише вночі, коли роздільна здатність світу УБК знижується. За лісом уже не було видно туристичних вогнів руїн Нічану. Кляті каваїсти, постійно приїжджають з фотиками, палять оселю Малювальника та туалет Мас-кіта, переклацують це все за кілька хвилин, та їдуть назад. Йолопи, як на мене, втрачають головне. Безцінну природу, сповнену атмосфери давніх мемів та нічні сяйва порнозірок у небі. На бордах через неонові вивіски у фап-районах зірок вже нормально й не видно, а тут - дивись скільки хочеш.
- "Ньюфаже", кличу я одного з компаньйонів, "поглянь онтуди", вказуючи пальцем продовжую, "ото вже починає виднітися найяскравіша зірка Саша Грей сузір'я Бразерс, бачиш" - "Зрозуміло, не знав. А то туманність "Псковське порно", я вже встиг дечому навчитися)))" Клятий смайлойоб… але то нічого, перевчимо. Зараз не до того, бо якщо дотемна з лісу не вийдемо на лисуваті гірські стежки, то ще можемо зустрітися з зайшлими йобаними шакалами. Маршрут наш не з легких і пролягає через огин гори Віденського Університету між двома піками творців УБК, а потім повільного під'йому на пригір'я Гори Ясона через бурякові полонини. А там вже й сніги починаються - води, де хочеш, то й бери. Нарешті нормально відійшли від лісу, тут хіба жук-олень в палатку залізе. Але жука-оленя чіпати гріх, краще вже здичавілу курву по пиці загамселити. Добре, що обрали цей маршрут нагору, бо з боку Податкового схилу можна і на гіршу фауну натикнутися. Західні інтернет-тролі нікого не щадять, а ось їбати тамтешніх ельфійок саме задоволення. В кожному разі, чекати на візу від "Фейсбук-сіті, аби зійти небезпечнішим шляхом, коли є наша рідна сторона" - не комільфо. Ось і прийшли, час розбивати табір і спати.
Вийшли пораніше, аби до темряви дістатися зворотнього боку бобулівського пригір'я, адже вітер вночі крізь нього проходить просто крижаний, окрім того ще й наспівує пісні Іво Бобула. Дорогою, з підвищенням, клімат почав змінюватися і перед нами відкрилися добре відоми з минувшини бурякові плантації, точніше те, що від них лишилося. Нікому вже культивувати цю рослину і рештки давньої учанівської цивілізації з її гірськими терасами пішли в небуття разом зі здичавінням Beta Vulgaris до рівня простого дикого буряка, який навіть в рота брати гидко. За день дійшли до іншого боку, наслухавшись пісень Іво, і розбили базовий табір. Завтра підіймаємося на вершину.
Підйом не з легких. Це звісно не Податковий схил, але морозець теж пробирає. Вдалину відкривається вид на Фейсбучний перевал, де традиційно відбуваються Чорні Ради серед небидла з приводу того, як краще срати і сцяти - як більш по-українському: поносом чи закрепом. Вони звичайно не дорівняються з чорними радами вк-бидла в пустелі диванних народів, але і то видовище грандіозне. Я про них лише чув, хочу якось відвідати. В цих горах необхідно бути обережними - тут проходить український інтернет-кордон за яким вже вештаються тамтешні прикорднонники. Нашим завжди було похуй, тому хоч вони не діймають. Нарешті ми зійшли на вершину. З неї просто чудовий вид на Фейсбук-сіті, вдалині видніється замок Файначівець та аномалія "Файно-меморійське нічого". Сяйво від гузноболю Однокласників можна побачити з будь-якої точки УБК, це не дивина. Дивлюся на пік Курки й думаю наступного разу спробувати підкорити його, адже хоч він на кількадесят метрів і нижчий, але набагато складніший: масивні, можливо рукотворні, а можливо витесані давніми цивілізаціями елементи голови курки забезпечать чудову практику в альпінізмі, а не такий легенький гірський похід як цей. На горі Ясона стоїть шпиль, де традиційно висить прапор найбільшої борди УБК, аби в закордонних інтернетах знали, хто панує на цих землях. Величі давного Учану ми ще не досягнули - хрін його зна, як вони зводили ці плантації і міста, які зберігали всі треди. Але я думаю, що у нашого молодого міста-держави все ще попереду. Це одна з причин, чому я подався сюди - подумати про великих діячів минулого і взяти щось для себе.
Спізнілий
"Якого хуя я це роблю?" - понуро подумав анон, повільно плентаючись шляхом. Сам-один. Ні, він, звісно, не раз зустрічав інших анонів, вони досить часто тут мандрували. Деколи він спілкувався з ними, коли розумів, що це мігранти з пабліків Вконтакті; та здебільшого він ховався у покинутих плантаціях буряку, бо хотів залишити минуле в минулому. Втім, більшість вконтачерів прямували на той бік Смердючки та за кордон, до Фейсбук-Сіті, а він тримався іншого курсу. Щоправда, він уже майже забув, куди, власне, йому слід іти, та якась вперта рішучість сама гнала його вперед.
Раптом щось привернуло його увагу. Ліворуч від дороги блимнуло світлом – то виявилося маленьке срібне кружальце. Анон підійшов і підняв його. «Скарбниця Війська Безосібного» - такий був напис на монеті. І ще один: «Півтора рублі».
Анон посміхнувся, поклав монету до кишені і прискорив крок. Так, тепер він знав, куди і задля чого прямує.
Він сидів на березі Смердючки, обхопивши голову руками. По той бік повзали різнокольорові слоупоки, та анон ігнорував їх. Не те, щоб взагалі ігнорував, просто йому гидко було думати, що й сам він певним чином до них належить.
Мало не завив з розпачу. Ну чому, чому якраз тоді, коли він майже вирвався з того розплідника раку, з того кубла москалоти, перед ним гепнули дверима?!! За що, вайп його візьми, можна так карати? Адже він уже звик, що вороття не буде, що блокування не скасують, відганяв докучливу думку про проксі і Тор; і що тепер, невже повертатися на Сосач?!!
Він важко задихав, ледве стримувався, щоб не заплакати. Може, це і було б доречно – Ясонова могила, завалена вінками, височіла зовсім недалеко – та не личило справжньому безосібному.
Безосібному…
Анон раптом випростався. Може Учану вже й немає, але ж він ніколи і не був єдиною українською бордою. Колись Хатач та Січ навіть перевершили його. А раптом…
«Мрій, мрій, – глузливо мовив внутрішній голос. – Чи ти не бачив тієї дрібноборди?»
Анон скривився. «Краще б не бачив.» Замок Файначівець, в принципі, зовні виглядав досить непогано, але забачивши купку файначерів у недоладних паверарморах, навколо яких бігав табунець рожевих поні, причому і ті й інші балакали диким суржиком, анон не без полегшення швиденько звідтіля пішов.
«То заради цього я отак мучився?..»
Раптово щось почувся гучний звук – щось важке гепнуло об землю, і хтось почав надривно кашляти. Анон обернувся в той бік: то завалилася ще одна частина руїн старої Драматики, де піднялася хмара куряви і залунав розкотистий регіт.
- Ну ти і їбанько! Хто ж так розділи витягує? Їх же треба за заголовок хапати. А ти! Однією рукою за галерею, другою за спойлер! Пиздець, нічого ці ньюфаґи не знають.
- А ти відколи це олдфаґом зробився? – відпльовуючись через кожні два слова, озвався його товариш. – Я б витягнув розділ, якби не цей йобаний веб-архів. Вічно він не може картинки як слід зберегти, та ще й сам падає.
- Це правда, але витягуй все-таки за заголовок. Та нехай, вже допоможу. То ти оцей розділ, з Б-лігою, тягнув, останній цей? Ага. Ану, хапаймося…
Анон зацікавився, підвівся і покрокував у напрямку, звідки лунали голоси. Він надійшов якраз вчасно, щоб побачити, як здійнялася ще одна хмарка куряви, з напівзруйнованого будиночку вилетіли, кашляючи, двоє запорошених безосів, після чого той розвалився до кінця.
- Ну й нехай, - важко дихаючи, мовив перший безос. – Ми вже все звідти витягли, що треба було.
В руках він тримав пожовклий сувій, до якого де-не-де були причеплені картинки з підписами. Решта рясніла білими плямами та посиланнями. Поклавши сувій на верхівку стосу, безос підняв його на руки і сказав:
- Так, значить, розділи понесу я, все одно реставрувати вікі-код доведеться мені. А ти візьми пак з ґетами, занесеш адміну-два, скажеш, щоб вставив у основну про Учан.
Другий безос з приреченим виразом обличчя закинув за спину чималенький пак. «Зображень зо сто» - здивовано присвистнув від здивування анон.
Двоє обернулися.
- А ти ще хто? – підозріливо запитав один.
Анон посміхнувся. Що-що, а відповідь на таке запитання він пам’ятав добре.
- Я – Леґіон, - відповів гордо.
- А оце – набіг на Навінкі. Одна з найкращих наших статей. – безос ніжно провів кінчиками пальців уздовж рядків старої копіпасти.
Анон мовчки слухав. Все, що сталося з ним за день, настільки ошелешило його, що нормально сприймати реальність було важко. Тому він майже не пручався, коли його нові знайомі («знайомі безосібні, дурня яка»), які виявилися співробітниками відновленої Драматики, затягли його до своєї штаб-квартири і почали розповідати про досягнення.
- …Так, дуже цікава тема, дуже цікава. А якщо врахувати, що далі йде конфлікт між учанівцями та Меморією, то…
- Відведи мене у категорію Учану.
- Що? – розгубився перебитий на півслові безос.
Анон і сам здивувався, що таке сказав. Та це незбагненне прагнення раптом видалося йому важливим.
- Відведи мене у категорію Учану, - повторив він і додав, - якщо не важко.
Безос закліпав. Врешті мовив:
- А… Так. Добре. Ходімо, - і нерішуче попростував у коридор, махнувши анону рукою, щоб той ішов за ним.
…Категорія Учану виявилася великою і світлою. Безос поспішив пояснити, що он там – опис дошок, там – історія, а ще меми, копіпасти…
- У тебе, напевно, багато роботи, - перервав його анон. – Не турбуйся, я й сам можу оглянути всі статті. Обіцяю не наробити шкоди.
Безос насупився, але сперечатися не став і вийшов. Анон провів його поглядом. Тоді обернувся і повільно підійшов до центру експозиції. Чільне місце там займали два портрети. Перший – Курки Аалямба.
Другий – Ясона.
Анон перевів погляд вниз. Під портретом – напис: «Олексій Панчук. 10.04.1984 – 04.08.2016»
І раптом на нього навалилася вся непереборна правда, в яку він підсвідомо не хотів вірити, від якої підігнулися ноги: Учану більше немає, немає і не буде, нічого вже не буде, як раніше… Хитаючись, підійшов до вікна, відкрив його навстіж. Вдихнувши холодне повітря, відчув різкий запах, який трохи привів його до тями. Принюхався. «Це що… кропива?». Еге ж. «А, - згадав він, - таж ця борда нібито так і називається – Кропивач».
Врешті анон відчув деяке полегшення. Він повільно пішов до виходу з категорії, намагаючись не озиратися.
Коли він опинився на вулиці, то дозволив собі зупинитися. Здивувався: це ж /b, треди добре видно, але… якось дуже спокійно, чи що? Незрозуміло. Він придивився до одного треду. На підвищенні сиділа і бовтала ногами дівчина з зеленим волоссям, подаючи голосні репліки до невеличкого натовпу, який тримав транспаранти з її портретом та скульптури, що її зображали. Безоси, хоч і спілкувалися з нею, та все ж час від часу зиркали кудись убік. Анон теж глянув туди і пирснув зі сміху: там стояв великий мольберт з портретом увагохвойди, а безоси по черзі намагалися намалювати великого хуя в її роті.
Анон широко посміхнувся. У голові у нього раптом виникла шалена, але страшенно затишна думка.
«Я вдома.»
Купівля Аскони [2] Архів
Вітаю, ананасики!
Так вже сталося що я мені треба було купити автомобіль. Цілі для купівлі банальні: щоб свій зад в комфорті по різним локаціям возити, та картошку з буряками на город та з городу катати. Потреби прості і якась Таврія чи Жига покрити їх могла з головою. Ну в крайньому випадку вже вбитий Ланос з-під таксиста. Але промоніторивши всілякі авторія та рст, мене здолав сум через невідповідність моїх фінансових можливостей та пропозиції невидимої ринкової руки. Звісно, можна було взяти за кілько сот долярів якогось Жигуля, але він був би вшатаний на стільки, що згодився б хіба що для доставки моєї грішної душі до Сатани. І то ним би погидували в пеклі. А так як проживаю я в невеликому містечку, то можливостей швидко підправити своє фінансове становище не було ніякого. Тож я продовжував їздити на своїй вбитій Україні, періодично посмикуючи прутня на всілякі гарні самохідні карети і мріючи що одного разу я таки куплю собі щось нормальне.
І ось одного дня небо вирішило зглянутися надімною і надіслало через шелест вітру послання, де за недорого можна було взяти непогане авто. Ну точніше я просто випадково почув розмову двох людей, що проходили біля мого двору, про якогось чоловіка в селі неподалік, який за недорого продає свій автомобіль. Ціна була смішною а авто в доброму стані, тож один з них збирався його сьогодні-завтра взяти.
Окрилений почутим, і вирішивши що настав мій зоряний час, я чимдуш кинувся до хати, вишкріб свою заначку, взяв права, сказав мамці щоб до обіду не чекала (так, мені 28 і я живу з мамою) і хутко побіг на автовокзал. На рахунку була, як мені тоді здавалося, кожна секунда.
На вокзалі мені сказали що автобус до потрібного села буде лишень за три годинни, квитки у водія, а я можу поки що спокійно погуляти. Від цього туман блаженності розтав і я зрозумів яким я був довбойобом, отак просто зриваючись з місця і летючи стрімголов чорт зна куди. Та робити було нічого, я відійшов від каси і вже збирався був йти додому, як до мене підійшов якийсь чоловік.
- Слухай, я чув у тебе автобус не скоро? - І? - я насторожився. - Та нічого такого. Просто ми їдемо в тому ж напрямі, - він трохи відхилився і я побачив у нього за спиною жінку з малою дитиною та сивого дідугана, - і могли б підкинути тебе до повороту. Разом і дешевше буде, і веселіше. - До якого повороту? - До повороту на село. Там і автобус стає, не бійся. А потім пройдеш хвилин 5 і ти на місці. Я задумався. Їхати з ними або чекати автобус. Потім знову згадав тих чоловіків за забором.А що як вони перші доїдуть? - Ну добре, я з вами. Як виявилося, ні той чоловік, ні дід, ні навіть жінка з дитиною не вели авто. Просто у них був односельчанин, який мав старого РАФіка і періодично їздив у місто на закупи. Він же брав із собою бажаючих. І всі,хто їхав з ним, зкидувались на газ. Чим більше людей їхало, тим менше треба було платити кожному. От вони й шукали собі ще людей на зворотню дорогу. Ну то й біс з ним, мені ж головне було доїхати раніше, тож на ці філософії я просто поклав прутня.
Не дивлячись на близьку відстань, по вбитих дорогах бідний РАФ ледь повз, трусячись та підскакуючи на кожній ямці. Нещасні 13 кілометрів ми їхали майже пів-години. Розмова не клеїлась, тому вся подорож, за виключенням кількох чергових фраз, пройшла в повній мовчанці. Я залипав на неквапливо пропливаючі за вікном краєвиди і уявляв як буду ремонтувати підвіску на своєму майбутньому авто через ці блядські дороги.
На повороті до села мене висадили і показали напрямок куди йти далі. На прощання водій запитав: - Хлопче, а нащо ти взагалі приїхав сюди? Ти наче не місцевий, нічого не знаєш тут? - Ну, я чув що тут хтось авто продає, от і приїхав купити. Пасажири РАФа дивно перезернулись. - Тут авто продає тільки дід Аскун, - насторожено сказав водій. - Ти часом не в нього збираєшся купляти його? - Якщо тіки він, то значить в нього. Сивий дід тихо хмикнув, жінка з дитиною наспіх перехрестилася а чоловік, що підходив до мене на вокзалі, важко зітхнув. - Ох хлопче, - сказав водій, - не робив би ти цього. Знайди краще щось інше. - Дякую що підвезли, - сухо сказав я, - але далі вже мені вирішувати. - Ну, як знаєш.
РАФ тихо рикнув і потрусився далі. Я ж простояв, проводжаючи його поглядом, доки він не зник за кущами, що ростуть обабіч дороги. Цікаво, що б це значило? А й біс з ними, це мені вирішувати яке авто брати! Я повернувся і пішов у вказаному напрямі. Як і було сказано, за п'ять хвилин я дійшов до села. На його початку висіла невелика вицвівша табличка з назвою. Здалеку нічого не було зрозуміло, тож я підійшов ближче. На ній все ще проглядались старі дивні літери - "Великопрутнівці"...
Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї!
Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день. Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі!
У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті.
Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно.
І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного.
Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя. За такою назвою села я ледь не забувся навіщо сюди приїхав. Великопрутнівці. Хех, дивно. Але ще дивиніше для мене було шукати чорт зна кого чорт зна де. Приїхав якийсь хій з міста в село купляти авто у діда, про яке почув у себе під забором. І що тут дивніше - назва чи я?
Я рушив по головній і, мабуть, чи не єдиній вулиці села в напрямку так званого центру, сподіваючись побачити хоч когось з місцевих та розпитати їх детальніше. Але окрім побріхуючих собак, нікого довкола не було видно. На плетений забор вистрибнув півень із кривим дзьобом, помахав крилами, вигнув шию і прокричав щось на зразок "Аскунурі-іку-у!" Потім зістрибнув і побрів у своїх справах.
Загалом, здавалося, що в селі людей нема взагалі. Звідусіль відгонило пусткою, хоча на подвір'ях стрічалась скотина а хатки виглядали входженими. Бредучи вперед та розглядуючи все довкола я ловив себе на думці що знаходжусь швидше на тимчасово полишеному знімальному майданчику, аніж в обжитому селі. За якимось часом попереду почулись голоси. Вони звучали трохи незвично серед цієї природної тиші, але мене це трохи підбадьорило і я пришвидшив крок. Чим ближче я підходив, тим чіткіше ставали голоси. Один щось гучно та емоційно розповідав, просив, грозився та доводив, а другий спокійно та впевнено дискутував з першим. Розмова набувала емоційного накалу, і коли я вже підійшов до двору, де вона відбувалась, з воріт зі словами "Да і хуй с табой і тваєй машинай!" вилетів чоловік, зле зиркнув на мене і чимдуж попрямував туди, звідки я йшов. Я провів його збентеженим поглядом і впізнав одного з тих двох підзаборних. Дивно, якщо він отак пішов то що, авто вже продали? Чи продають занадто дорого? А може воно взагалі не продається? Я збентежено заглянув у двір. - Еееааа... - Заходь, - почув я такою інтонацією, ніби мене тут чекали вже давно. І перш ніж я встиг щось подумати, мої ноги самі занесли мене в двір. В дворі стояв дід. І хоч те, що це саме дід, а не просто підстаркуватий чоловік, було видно відразу, але тримав себе він так моцно і невимушено одночасно, що будь-який мій одноліток-спротсмен із заздрощів здох би і не помітив як. Статура і харизма, гідна короля. Від цих повністю здорових і гетеросексуальних вражень від іншого чоловіка я вчергове забувся нащо сюди прийшов. - Теж авто купити хочеш? - запитав він у мене. - Умгу, - мляво промимрив я. - Ха, а чутки доволі швидко розлітаються навіть в цій глушині, - весело промовив він. В мене виникло відчуття що всьому зараз прийде гаплик. Але він швидко відреагував на мій настрій: - Гаразд, ходімо зі мною, - і рушив до гаража. Я поплівся за ним, розмірковуючи над тим, що не встиг привітатись відразу і на скільки доречним було б сказати йому "Доброго дня" прямо зараз.
Тим часом господар дійшов до гаража і відкрив двері. Всередині стояла старенька, але цілком доглянута Аскона. Її аристократичний екстер'єр вигідно вирізняв це авто на фоні як звичних Жигулів, так і новіших та кращих транспортних засобів. І що більше я заглядався на неї, то більше і ясніше в голові малювались картини, як я на ній їду по своєму місту, а на мене заглядаються всі няші міста і навіть сусідські дочки що приїжджають із столиці раз на місяць. Короче, в голову мені вдарила сперма і не бажала відступати. Із солодких мрій мене вивів різкий крик з хати: - Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав! - Гіпервстав, курво! Сиди і не вийобуйся! - прокричав дід у відповідь. І вже до мене звичним голосом: - Не бажаєш проїхатись? Проїхатись я, звісно, бажав. Тому він вивів авто з двору і поступився мені водійським місцем.
Ми не швидко їхали по селу. Не дивлячись на загальну роздроченість дороги, авто йшло м'ягко, ніби Волга по трасі національного значення. Я не відчував ні сильних поштовхів, ні ривків, нічого. Лише плавні погойдування та м'які крени на поворотах. Ідеальна їзда. - Такої підвіски та плавності немає ні на одному авто в світі, повір! - говорив мені власник. І я йому вірив, і вірив беззаперечно. Ми їхали по сільській вулиці. По тій самі вулиці, по якій я йшов сюди. Але якщо тоді вона була пустою, то зараз по ній снували люди. Хтось займався своїми справами, хтось проводжав нас здивованим поглядом, але село, що здалось мертвим, жило своїм життям. І я розтинав це життя на своїй новенькій Асконі. Чомусь в мене не було відчуття що це не моя Аскона і що її треба було купити. Це моя Аскона і я на ній їду.
- Дивися на них. - казав дід, - дивися на них всіх. Вони дивляться на тебе. Ти їх бачиш лише через це авто. І вони тебе бачать через нього. Ні на яке авто вони б не дивилися, лише на це. Це ж Аскона сімдксят другого року! - і я був з ним згоден. Цілком і повністю. Ми їхали далі. І раптом серед звичного натовпу я побачив зеленоволосу дівчину. Таку незвичну і чітку на фоні оточуючих, що вмить замилувався. Тим часом вона озирнулась, зміряла нас презирливим поглядом і скорчила мармизу ніби побачила двох хробаків. Я здивувався від такої реакції, але дід опустив скло і прокричав їй "Шоб ти здохла, відьмо! Тьху на тебе!" Потім підняв його і швидко затараторив: - Єдина нормальна, - він якось дивно зробив наголос на слові "нормальна", - серед всіх, і та, сука, відьма! Скількох чоловіків занапастила! Хто не приїздив до неї - зникав безслідно. Вдова чорна! Тримайся від неї подалі. Хоча що я тобі, потім сам взнаєш. Я сумно зітхнув. Дівчина була симпатичною.
Щоб розрядити якось атмосферу, я торкнувся до великого, схожого на корабельний, компасу на торпеді. На його рухомій частині замість вказника півночі був вигравіруваний невеликий червоно-чорний кружечок. А на склі тьмяно відсвічувалось кілька зелених точок. - А це що таке? - запитав я. - О, це ,можна сказати, надпродвинутий навігатор. Вказує гіпернапрямок і все що ти захочеш. Іноді трохи збоїть, та то таке. З цього пояснення я нічорта не зрозумів, але дідів настрій різко повернувся до позитиву і це мене влаштовувало. Подальший наш круїз по селу проходив без ексцесів.Ми то тихо їхали вулицею, то вдавлювали тапку в пол, дражнячи всіх собак. При чому дідові це, схоже, подобалося більше ніж мені. Врешті-решт ми таки повернулися до його дому. Заїжджаючи до двору я знову почув цей противний крик: - Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав! Дід, як і тоді, повторив свою чарівну мантру, після якої все завершилось. - Це таке універсальне закляття, - змовницьки підморгнув він мені. - Після нього будь-хто заспокоюється. Про будь-кого я не був згоден, але дехто, судячи з реакції, таки від нього заспокоювався. І ось настав той час, якого я сильно чекав і боявся одночасно - час торгів. Ми стояли біля капоту і дивилися одне на одного. Він хитро на мене, я занепокоєно на нього. А непокоїтись було чому. Авто було, здавалось, у ідеальному стані.Плюс ще деякі плюшки. І ціна, про яку я все ніяк не міг спитати, дуже непокоїла мене. Ну дуже я хотів це авто. Ми деякий час обговорювали враження від поїздки, ціни на бензин та погоду, але, все таки, я наважився. - Скільки? - жваво випалив я. - Тисяча! - так само жваво випалив він. У мене був лише еквівалент п'ятиста доларів. Тож на долю секунди в душу проліз хробак. - Кропиванців! - так само жваво продовжив він. Я мовчки дістав гаманець і відрахував йому необхідну суму. - Добре, - сказав він. - А тепер - до офісу юриста! - Юриста? - перепитав я. - А сервісний центр? - Не бійся, у нього є ліцензія і право працювати з держбазою.
"Офіс юриста" виявився звичайною хатою. Точніше - кімнатою в хаті. Якраз в том дворі, де гуляв когут з кривим дзьобом. Для проформи нас помаринували трохи в коридорі, а потім покликали до кімнати. Юрист з дідом видно були старими знайомими, тому що ще з порогу завели розмову про погоду-негоду та врожай буряків. Я тактовно стояв в сторні і відмовчувався, розглядаючи інтер'єр. А розглядати було що - і старий маятниковий годинник, і різблений письмовий стіл, і крісла, що більше підійшли б для тронної зали, і гардини з фантастичними сюжетами, де дракони трахали фей а лицарі вбивали принцес. Зрештою, ті двоє перестали бебикувати і юрист серйозго запитав продавця: - Ти певен що він підходить для авто? - Цілком. Вони прийняли одне одного і стануть чудовим тандемом. - А ти що? - А явже відпочиватиму. - Ну добре. Агов, хлопче, йди сюди. І знай, в нас тут все серйозно, так! Ми втрьох сіли за стіл. Склали договір, підписали документи і за пів-години я навіть мав новенький ламінований тех-паспорт. На мій здивований погляд юрист відповів: - Я ж казав що в нас все серйозно. Ми ґречно розпрощались і я від'їхав на своєму щойнокупленому автомобілі. Дорогу назад я приблизно пам'ятав, тож заблукати не боявся. Дорога до повороту на село зайняла хвилин двадцять. І хоч я пам'ятав, що дійшов ніби швидше, та списав це на суб'єктивну зміну відчуттів від здійснення покупки. На перехресті стояло кілька людей, які, судячи зі всього, чекали автобус. Я запропонував їм під'їхати зі мною, але вони всі як один відмовились. Чомусь не довіряє наш люд таким простим пропозиціям допомоги. Тож я вирішив проїхати цей шлях сам, насолоджуючись поїздкою в тиші. Але не судилося. Через пів-сотні кілометрів і кількох годин петлянь по вузьких дорогах поміж осик і верб, я раптом зрозумів що заблукав. Дорога видавалась знайомою, але все одно я ніяк не міг зачепитись за якийсь орієнтир і тупо їхав у напрямку, який здавався мені вірним. Така їзда швидко втомлювала, до того ж на землю почали спускатись сутінки. Врешті-решт я виїхав до якогось хутірця. Ідей не було ніяких, і тому я просто зупинив авто і пішов спитати дорогу. На стук в двері і вікна ніхто не відповів. Швидше за все, господарів не було вдома. Тож я сів на лавку і почав чекати. За пів-години з сутінок до авто підійшла фігура. Вона обійшла його, оглянула, трохи постояла, а потім рушила домене. - Аскуне, старий ти пердуне, який біс тебе сюди заніс? - пролунав сиплий бас. - Нікого не знайшов то по мою душу прийшов? - Перепрошую? - відповів я. Фігура зупинилась. - О, а ти ще хто? І чого на Асконі Аскуна? Де старий? - Ну я купив це авто і от... - Ууу! - фігура підійшла ближче. Це, виявилось, був звичайний чоловік в маскхалаті з гвинтівкою через плече. Він обережно зняв гвинтівку, притулив до стіни і сів біля мене. - Вітаю, юначе, ти виграв джек-пот. - Дякую. А ви не могли б підказати мені дорогу до міста? - Ну, це ти не в того спитав. Я добре знаю свою локацію, але не дороги. Тобі краще повернутись і детально про все взнати у старого. Або в когось із села. А я не знаю, не підкажу. Я тяжко зітхнув. Мене перемагала втома, і я зовсім не міг знов кудись їхати. - А знаєш, - сказав чолов'яга, - я не проти якщо ти в мене повідпочиваєш. А до завтра наберешся сил і поїдеш куди треба. Я радо згодився і ми пішли до чоловіка в хату. Він ще збирався мене нагодувати свіжою зайчатиною, але я виключився ледь притулившись до подушеки. Тож зайцем він вечеряв сам. Спав я погано. У снах мені верзлися голоси що кликали мене і просили допомогти їм. Кілька разів я зіскакував з ліжка в холодному поту, не розуміючи хто я і де знаходжусь. На ранок в мене дуже боліла голова і я взагалі нічого не розумів. Чоловік, невільним гостем якого я став, зготував мені сніданок, показав у якому напрямі їхати до села і дав трохи їжі в дорогу. - Бери, тобі потрібніше. А я собі ще зможу зґецити.
І я поїхав. До повороту на село, від якого я вчора пів-дня їхав, сьогодні зомчав за двадцять хвилин. І не встигши толком здивуватися таковому раптовому конвертуванню відстаней, як побачив здалеку старий знайомий РАФ, в який саме сідав дід Аскун. Я зрадів такій неймовірній зустрічі, адже можна було б взнати дорогу звідси відразу в кількох місцевих жителів. Тим часом РАФ рушив, видавив хмарку сизо-синього диму із своєї вихлопної (цікаво, чим вони його заправляють?) і зник за кущами, оступаючих дорогу. Я придавив на тапку, щоб швидше догнати бусик, пролетів кущі і отетерів. Дорога, що проглядалась відси і аж ген-ген куди, була пустою. Ані найменшого натяку на який-небуть транспорт. Куди він дівся? Невже цей клятий шмат старого металу вміє так швидко їздити? Думки в голові так і роїлися. Я вижав з Аскони все що міг і полетів по дорозі мов комета крізь зоряний пил, намагаючись наздогнати те старе відро. Та все до страки. Проїхавши так чималу відстань, я занепокоївся - а чи не міг я на швидкості проскочити який порослий поворот чи ще яке відгалудження, куди він зміг би повернути. Чорт! Треба розвертатись і їхати назад. Але проповзши помалу до того самого довбаного повороту на сране село і розглядаючи кожен придорожній кущик, я нічого не знайшов. Ні доріжки, ні стежиночки, ніхія. Тож, лишалося тільки їхати в село і там вже розпитувати дорогу. Село знову зустріло мене пусткою на вулиці. Коти, кури, собаки і коні - цього було в достатній кількості. Але не людей. Люди, здавалося, були тут в дефіциті і їх завозили сюди лише для вечірнього шоу. І я поїхав в одне місце до єдиної людини, ну окрім діда, котру тут знав. До того юриста з його старою кімнатою і криводзьобим півнем.
Юрист сидів у своїй кімнаті над якимись паперами. Здається, він не дуже здивувався, побачивши мене вдруге. - А, це ти. Ну сідай, - сказав він байдуже, не відриваючись від паперів. - Чаю хоч? - Ні, - відповів я чесно. Чаю, як і кави, і чого поміцніше, мені зараз не хотілось взагалі. Я хотів лиш покинути це місце і поїхати додому. - Ви не підкажите, коли старий повернеться? - Старий не повернеться. Тепер ти замість нього, - все так же байдуже відповів юрист. - Як? - меке від його слів аж скоройобило. - Але ж... - Він заплатив перевізнику і поїхав. Назад не повертаються. - Еее, ну добре, - чомусь ця розмова почала мене гнітити. - А може тоді ви підкажете - як мені виїхати звідси до дому? - Ти вже вдома. Розслабся і йди роби свою роботу. - Що? - це збило мене з пантелику. - Яка робота, який дім, ви про що? Що взагалі за хуйня... - Послухай, МАЛИЙ, - юрист відклав свої папери в сторону і суворо зиркнув на мене що я аж знітився, - я розумію що старий, не попередивши тебе, передав тобі свої справи і звалив до Ясона. Але ти вже сам мав би здогадатись, що прикупив не просту автівку. І якщо ти не знаєш що треба робити, то я коротко все поясню.
На авто старий Аскун виловлював і доправляв душі заблудших безосів на гіперчан. Душі звичайних людей провозить інший візник. Ти його вже бачив. Так от, коли душа відривалась від тіла простої людини - про це дізнавались в канцелярії і по неї приїздив візник відвозити в інший світ. Але душа безоса то є інша штука. Вона звикла ховатись за життя і після смерті її так просто не знайдеш, і в той світ, як не намагайся, не завезеш. Тому було вирішено створити інший гіперсвіт, куди б потрапляли такі душі. І для цього ж треба було задіяти іншого візника. І цим візником будеш ти. - Що бля? Який візник? Які ще душі? - Он ті душі, - юрист встав і підійшов до вікна. За вікном виднілась невелика юрма, що заповнила вулицю. - Загалом, більшість з них приходить сюди. Але деякі губляться. І твоя задача - знайти їх за допомогою гіпернавігатора і діправити сюди. - Гіпершо? - я так і не міг допетрати про що це він. - Гіпернавігатора. Компаса в машині. А загалом, в бардачку є інструкція, прочитай її. Я хотів був ще що запитати в юриста, але він раптом заскочив на стіл, прокрутився навколо свої осі, перетворився на півня з кривим дзьобом, і з криком "Аскунурі-іку-у!" вистрибнув у вікно.
Три дні і три ночі я без упину гнав авто. Я хотів покинути це місце так сильно, як ніколи більше. Зрештою, зрозумівши що Аскона теж проклята, я ще день витратив на те, щоб дійти хоч кудись. Але, не дійшовши нікуди, тупо впав знесиленим посеред дороги. Мене знайшов той чолов'яга в дивному маскхалаті, відніс до себе додому і відгодував. Аскона чекала мене в нього на дворі. Після цього я знов повернувся в бісове село. Все виявилось простіше простого і тупіше тупого. Підписавши контракт купівлі - продажу я підписався на всю цю мутню з пошуком і перевезенням душ під ВПН. Стариган же, не сказавши ніфіга, просто сплавив свої обов'язки на першого зустрічного і відправився ліпити небесні демотиватори. Оплата, яку він взяв за авто, була віддана перевізнику за доставку ще живої душі в той світ. Я ж, якщо знайду собі якого заступника, зможу звалити на всі чотири сторони з цеї діри. Ну а поки що я прив'язаний до неї, і чим далі відїжджаю чи відходжу, тим бідльше розтягується простір довкола мене, і тим більше часу потрібно щоб перетнути певний відрізок шляху. Теоретично, я можу звідси втікти. Але час, який необхідний для цього, наближається до нескінченності. Авто ж моє, як і будь-яка магічна хрінь, для свої роботи не потребує ні бензину, ні газу, нічого. Лише частинки сил душ безосів. Через це і така прив'язка до місцевості. Тому безоси, продаю Аскону сімдесят другого року. Не бита, не фарбована, вкладень не потрібно. В комплекті кілька касет Бобула та зв'язана зеленокоса відьма в якості талісману на задньому сидінні. Ціна чисто символічна - двадцять кропиванців. Саме стільки мені треба заплатити перевізнику щоб повернутись додому.
Див. також
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
