КА:Роман "Місто Львів"

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до: навігація, пошук

Ласкаво просимо до контент-архіву Драматики. Контент-Архів - це безкоштовний довготерміновий хостинґ зображень та паст на тему мережевої культури. Для більш детального ознайомлення з тематикою цього контенту, зазирніть сюди.

Примітка


Повний наддніпрянський переклад роману "Город Львов" Івана Денікіна.

Книга була видана в істинно імперській обкладинці

Прибуття(1)[ред.]

У купе їх було семеро. Семеро московитів. З Московії. Поїзд під'їжджав до Львова. Позаду залишилося багато кілометрів шляху. Все залишилося в пам'яті. І москвинський кордон... Прикордонники тиснули їм руки, обіймали. "Ризикові ви, пустотливі!" - Казали вони. І зітхали: "Ви не знаєте, на що йдете.".
Український "незалежний кордон"... Злісні ворожі погляди. Обшук. Конфіскують пістолети і портрети Путіна. Але прикладами не б'ють - бояться: московитські-то прикордонники - поруч, трохи що - заступляться.
А потяг в'їжджає в "Україну". З обох боків - покинуті без москвинської сировини заводи. Усюди - "жовто-блакитні" прапори, пам'ятники Бандері та Тарасу Шевченку.
У Дніпропетровську вони побачили сірі колони населення з фіно-угорською фонетикою. Їх заганяли в закриті "телячі" вагони і відправляли на примусові курси української. Побачивши москвинський вагон, один з нещасних вирвався від охоронців і побіг. "Братци!", - кричав він, хапаючись за відкрите вікно купе, - "Наши! Братушкі! Нє брасайтє мєня!". Але було пізно. Підбігли охоронці. Один ударив утікача по голові товстим томом Лесі Українки. "Завтра шоб вивчив Пісню Трактористки! На пам'ять!" - злісно крикнув він. Бідолаху заштовхали в кабінку з написом "ПРОСВITA".
Московити обімліли, уражені жорстокістю. Тільки зараз вони зрозуміли увесь жах і страждання тих, хто відрізаний від Московії.
За Вінницею всіх загнали в одне купе. "Для вашої ж безпеки" - пояснив провідник крізь зуби. Однак вірилося важко.
І ось - місто Львів, мета їхньої подорожі.
Їх семеро, вони їдуть у відпустку.
Поїзд підходить до вокзалу...

Прощавайте, прощавайте(2)[ред.]

- Гех, далеко ми від Батьківщини, - мовив старший менеджер Міхайлаф, відкриваючи пляшку "Сталічнай".
- Ге, ні, дорогенький, - засміявся видний московитський історик, професор Дєнікін. - Погано Ви історію знаєте. Галичани - суть москвинські люде, як ми. І Московію люблять. Та тільки забила їм голову бандерівська пропаганда. А як прозріють від дурману, так самі ж і прийдуть на уклін до Путіна-батюшки. Прости, скажуть...
- Щось не видно, щоб вони на уклін виходили, - сказав Гундирєф, дивлячись у вікно на два ряди автоматників. Журналіст московитського телебачення, він звик завжди говорити правду.
- А Ви, Василю, що думаєте? - Запитав депутат Лєонаф.
Василь Сємьонаф, стрункий співробітник спецскужб, з гарною поставою, багатозначно замислився.
- Подивимося, - вдумливо зауважив він. До Львова він їхав зі спеціальним завданням, хоч і під прикриттям туриста. Маскування...
- Ну, здригнулися! - Промовив Сіняяф, піднімаючи кухоль горілки. Популярний співак москвинської естради, він їхав до Львова з сестрою, теж співачкою.
- Здригнулися, Миколко - кокетливо, але цнотливо просто сказала його сестра Світлана, теж Сіняява.
Пасажири випили водки[1].
- Вже, пора на вихід! - Сказав Міхайлаф. - Прощавайте, браття!
Вони обнялися і розійшлися. Навколо було чуже незнайоме місто.

Біля вокзалу(3)[ред.]

Відійшовши від вокзалу, професор Дєнікін побачив велетенську статую, що розпросталась над містом. Вона височіла на горі, яку колись назвали Замковою. А ще раніше - Кремлівською. Жителі спорудили там фортецю - копію московського Кремля, щоб врятуватися від поляків і попроситися до Московії. Ясна річ, зламали Кремль львівський то. Та й гору перейменували. Тепер, відома справа, бандерівські "історики" це замовчують. Зомбують населення...
Тим часом Гундирєф не марнував часу. Являючи собою людину дії, він підійшов до найближчого кіоску.
- Мне, матушка, водочки, - сказав він у віконце.
Продавщиця - товста "гуцулка" в розписаній "хустинці" - пронизала його злим поглядом.
- Москаль... - прошипіла вона.
Гундирєф вийняв пачку банкнот. Баба завагалась. От як не "незалежнічают" "українці", а на московитський-то рубль ласі: міцна валюта, надійна.
- Тисячу рублів! - З цинічною жадібністю крикнула баба.
Гундирєф покірно відрахував гроші - до торгу тепер! Взявши пляшку, він прочитав етикетку - стара журналістська звичка. Напис свідчив: "Львiвська горiлка". Вражений, він ще раз перечитав етикетку. І ще раз. Все було на малоросійському наріччі. Жодного московитського напису! Ось вона, русофобія в дії. Він не міг зрозуміти, що зробив цим людям? За що вони його так не люблять?
Озирнувшись, він остовпів. Бабка щось жваво говорила в рацію. Щохвилини лунало слово "москаль". Гундирєф впізнав передавач. Такі використовувалися у військах НАТО. Так ось звідки жим іде!
Він прискорив крок.

Перша кров(4)[ред.]

Сємьонаф діяв швидко. Крізь вікно купе - на дах вагона. Звідти - на вокзал. Рухи точні, розмірені. З вокзалу - у найближче підворіття. Скинувши чекістську форму, він переодягнувся. Довгі малоросійські "вуса", чуб-"оселедець", шаровари і вишита сорочка. Тепер він не буде вирізнятися з львівського натовпу.
Йдучи старовинними вулицями, він обмірковував деталі завдання. Але шум перепинив роздуми.
На площі, біля пам'ятника "пророкові" Шевченко, дитятці грали у футбол людською головою. Він впізнав цю голову: Міхайлаф, старший менеджер. Ще 15 хвилин тому вони пили водку... Але що ж трапилося?
У натовпі старий малорос у формі бандерівця описував стан справ цікавим. Сємьонаф закликав на допомогу знання малоросійського наріччя, освоєні в Центрі. І - все зрозумів...
До Міхайлава підійшла група чоловіків і запитала, як "по-українськи" "пуґавіца". А він їм: "Та вы что, братишки? Опять за свою хохляцкую мову? Нет, чтоб приветить старшего брата". Але нелюди не зрозуміли просту, людську мову...
А голову дітям дали, щоб вчились грати у футбол. Теж націоналістична пропаганда: кожен "українець" повинен бути сильним. Вони тут поклоняються нацистам з "Динамо-Київ" - згадав Сємьонаф.
За роки служби йому часто доводилося втрачати друзів. Ось і недавно бандерівці задушили варениками Віктора Малишева, резидента у Полтаві. Але там згинув солдат, захисник. А тут?
І знав же він, точно знав. Якщо став би Міхайлаф на коліна, попросив пощади - може, і не вбили б націоналісти. Ну закували б в ланцюзі, ну в яму кинули б... Але він знав також, що це неможливо. Не стане московитський старший менеджер на коліна. Ніколи. Це так само неможливо, як і уявити, щоб московитський журналіст збрехав.
Сємьонаф ковтнув водки і пішов геть.

"Москалі!"(5)[ред.]

Будинки старовинні, гарні. І від цієї краси Миколці та Світлані захотілося співати. Радісний - як, бувало, на сцені - Микола вдарив по струнах балалайки. "Эх, ва-аленки, валенки! Не подшиты стареньки!" - Заспівали вони хором.
На мить площа принишкла.
- Москалі! - Заплакала дитина.
- Москалі!! - Підхопила жінка в "хустинці" і "вишиванці".
- Москалі! - Загорланила юрба.
Артистів оточили.
- Повісимо москалів! - Кричали одні.
- Розірвемо їх на частини! - Заперечували інші.
- Ні, спалимо живими! - Горлали треті.
Очі у всіх були налиті кров'ю.
- Тихо! - Пролунав владний голос.
Важко перевалюючись з ноги на ногу, на площу вийшов огрядний чоловік у формі есесівця "Галичина". "Отар, Отар ІДЕ", - зашепотіли Малороси.
Отар оцінююче подивився на московитів.
- Треба принести їх у жертву нашому вчителю, - сказав він, вказуючи на "замкову" гору. На горі височів гігантський пам'ятник Степану Бандери.
Збісілий натовп замайорів "Заповітамі" Тараса Шевченка. Миколку і Світлану зв'язали і відволокли.
А тим часом Лєонаф шукав вулицю Лермонтова. Московитський депутат, він любив великого поета і завжди йому поклонявся. Але мапа міста, мабуть, застаріла. Замість вулиці Лермонтова він весь час потрапляв на "вулицу" Джохара Дудаєва. Поруч має бути вулиця Кутузова. Але замість неї - "провулок" Наполеона. Невже... Страшна здогадка осяяла Леонова. Перейменували! Лермонтова перейменували і Кутузова. Звичайно, Дудаєв з Наполеоном для них "свої". Адже ці два вороги були "українцями".
Приголомшений, він не протестував, коли дві міліціянті перевірили документи.
- Депутат Государтственной Думи, - прочитав один з них малоросійським акцентом. Міліціянт задумався.
- Крові багато, - сказав він нарешті. - Підійде.
- Так це ж не неволятко, - заперечив другий.
- Та нічого, - заспокоїв перший. - Скоро день народження Пророка, а у мене Ддіти ще борщу не їли.
Леонов не знав звичаїв малоросів. Щороку, на день народження Тараса Шевченка вся малоросійська родина збирається за столом. Голова розповідає дітям про "руйнування" Запорізької Січі. Потім читає "священну" книгу - Кобзар. Потім всі їдять малоросійський "борщ" - гарячий червоний суп, зварений на крові москвинодіалектних немовлят[2]. Ось чому у Львові немає москвинодіалектних немовлят. А що вціліли - вивчили "мову" і перестали бути москвинодіалектних. От і довелося замінити їх на туристів з Московії.
Міліціянти заламали Лєонаву руки за спину.

Погоня в гарячій крові(6)[ред.]

Гундирєф не йшов. а біг. За ним гналися очманілі фанатики. Над головою свистіли камені, вила і кулі натівських обрізів. "Москаль! Московська собака!" - кричали розлючені малороси. Відчувши людину з московинським акцентом, собаки кинулися в погоню. Ще мить - і доженуть! Гундирєф стиснув у руці образок Путіна. "Спаси, Владимир Владимирович" - прошепотів він, втрачаючи сили. У ту ж хвилину каменюка потрапила йому в голову. Падаючи, Гундирєф почув здавлений голос: "Сюда, браток! Ползи!".
Він поповз. Через хвилину був у темному сирому підвалі. На вулиці лютував натовп. Втративши журналіста з поля зору, вони пішли шукати нову жертву. Виявивши професора Дєнікіна, вони почали штурхати його ногами.
- Братцы, да я же из МОСКВЫ! - Говорив учений, марно волаючи до розуму кривдників. - Ми ж суть брати: я - старший, а ви - молодші. І ніхто ж вам, хохлам, не забороняє користуватися вашим наріччям і перекручувати московитські слова. Хоч у селі, хоч на ринках. А-а-а!
Малоросам чужа толерантність. У них в голові один націоналізм. Де їм до московитської терпимості! Де їм до московської поваги до інших!

У підвалі(7)[ред.]

Гундирєф не відразу звик до темряви. Поруч з ним був перев'язаний чоловік. Незнайомець бив його по щоках і напував горілкою. "Русскоязычный! Наш!" - Радісно шепотів рятівник.
- Так, я з Московитського телебачення, - поворушив вустами журналіст.
- Телебачення... московитське... - З ніжністю вимовив незнайомець. Так вимовляють ім'я коханої. - Скільки років вже я його не бачив! Як розпочалася "незалежність", так і відключили, заткнули рот. Ні однієї московитської газети! Московитські школи спалили разом з учнями. А хто протестував - тим на шию зібрання творів Пушкіна, та у ставок. Не багато випливали. А випливеш - "українську" вчити примусять.
- А тебе як звати? - Обійняв бідолаху Гундирєф.
- Номер триста тридцять сім. На "мові" - "триста традцять сім".
- Ох і запаморочили вам голову малоросійським наріччям, - зітхнув москвич.
Номер 337 заплакав.
- Ну, опісля покаєшся, - заспокоїв Гундирєф. - Ти сам-то львів'янин?
- Куди там! Москвинодіалектних львів'ян всіх повибивали. Я з Луцького гетто втік.
- Луцьке гетто? Для сіоністів чи що?
- Та ні! - Нетерпляче пояснив номер. - Сіоністи-то з ними за одне. Гетто як раз для людей з фіно-угорським акцентом.
- Так і зветься?
- Офіційний назва: "Колонія для таких, що не володіють державною мовою".
- А є такі, хто "опанував"?
Номер 337 сплюнув.
- Зрадники завжди знайдуться, - пояснив він.

Горе(8)[ред.]

Колись тут був Московитський культурний центр. У перші дні "незалежності" його оточили танками і розстріляли з гранатометів. Тепер залишилися одні руїни. На обгорілих стінах чорніли націоналістичні написи. Посеред колись розкішного актового залу стояла знівечена статуя Пушкіна: вандали одягли її в "вишиванку" і вклали в рот шмат сала.
Саме сюди привів Гундирєва номер 337.
- Дивись, рідненький, - прошепотів він.
Кулаки Гундирєва мимоволі стиснулись. Він вихопив похідний блокнот і почав писати. Правда! Ось, що він повинен сказати в Москві! Батьківщину треба застерегти.
- А-а-а! - Вигукнув раптом номер 337.
З темного кута зруйнованої будівлі на них насувався бандерівець та шароварах і "вишиванці". Довгі "вуса" і "оселедець" звисали до пояса.
- Назад! - З жахом вигукнув Гундирєф, ховаючись за зламаною колоною.
- Хлопці, я це, - пролунав знайомий голос. Гундирєф засяяв - перед ним стояв Сємьонаф. Друзі обійнялися.
- Що за маскарад? - Не перестав дивуватися журналіст.
- Нам, чекістам, інакше не можна, - пояснив працівник органів. - Спостережливість ворога треба приспати.
- З-зрадник х-хохлятський! А говорив, ніби Н-НАШ! - відновив дар мови номер 337. - Н-ну з-знущайся! Р-ріж!
- Облиште, - від душі розсміявся Гундирєф. - Це наш хлопець, московський. Просто переодягся.
- Співробітник москвинських органів Василь Сємьонаф! - Віддав честь переодягнений бандерівцем чекіст.
- А-а-а... - Полегшено простягнув 337, падаючи без почуттів.
Але Сємьонаф привів його до тями.
- Ти - інформаційне джерело, - пояснив Василь. - Від твоїх свідчень залежать мільйони людей. Говори!
І бідолаха заговорив. Крок за кроком, відкривалися москвичам нові жахи. Тортури, допити, приниження.
- А коменданткою в гетто була Мери Крисмас.
- Кристмас? - Уточнив Гундирєф. - Америка чи що?
- На зразок того. Феміністка.
- Ну, це одне і те ж, - розуміючи кивнув Василь.
- За кожне слово з московитським акцентом вона відрубували палець. Ось!
Він показав знівечені руки. П'ять з половиною пальців були відсутні.
- Це - за русизми, - пояснив номер, вказуючи на половинку пальця, - Я сказав "приймати участь" замість "брати участь".
Москвичі поморщилися при звуках "мови".
- А що робили, коли не вистачало пальців? Що рубали тоді?
Номер важко зітхнув. Москвичі зрозуміли: про деякі речі краще не питати.
- Я ще добре відбувся, - пояснив 337...

Подвиг(9)[ред.]

Вони кралися похмурими вулицями. Сонце сідало. У передзахі́дних променях зловісно блищали жовто-сині прапори УПА-УНСО, розвішані українствуючими "незалежниками".
- Обережно! - Шепнув Сємьонаф. Друзі сховалися за зганьблений бюст Тютчєва. Вчасно. По вулиці проїхала дівчина на "ровері" (малоросійському різновиді велосипеда, що використовується для мук москвинодіалектного населення). До заднього колеса було прив'язане тіло професора Денікіна. Історик був ще живий.
- Зумка! - Пошепки пояснив номер 337. - Це не найгірше її звірство.
- Куди вже гірше! - Насупились москвичі.
- Буває! Впіймала вона московитських військово-морських офіцерів і допитує: що, мовляв, таке "День Злуки". А хто не знав - замкнула в москвинодіалектному нічному клубі і підпалила.
- А що за "Злуки" такий? - Здивувався Гундирєф.
- Так коли петлюрівці з бандерівцями об'єдналися, щоб наступити на права Московії.
- А може й правильно... - Задумливо мовив Сємьонаф.
Всі подивилися на нього.
- Поганий той офіцер, що не знає особливості поведінки ворога в обличчя. Таким у НАШІЙ армії не місце.
- А які й знали, тих того-з... до Харкова. До Серми в лапи.
- Теж бандерівець? - Запитали москвичі.
- Не просто бандерівець, а ще й мельниківець, - пояснив номер. - Вигнав москвинодіалектних харків'ян на площу Дзержинського та давай "мові" вчити. У мороз. Хто відмовився - тих водою, зі шланга.
- Дзєржинскава?! - Обурився Сємьонаф. - Яке блюзнірство!
- Я його врятую, - додав він.
- Кого?
- Професора. У нас же, у гебістів, як? Сам гинь, а товариша рятуй...
Чекіст вибіг з-за бюсту. Ребром натренованої долоні перебив сталевий трос, який прив'язував професора до велосипеда.
- Спасибі, дорогенький! - без почуттів виголосив історик, розлігшись на середньовічній бруківці.
- О, ще москаль! - загорланив з-за рогу натовп малоросів, який щойно з'явився. У московита полетіли розпечені "вареники" (різновид понівечених малоросами пельменів). Маса зімкнулася навколо Сємьонава. Він загинув смертю хоробрих.
Денікін відповз за бюст Тютчєва. Друзі перев'язали йому рани.

Жертва(10)[ред.]

У вогнищі палали книги - Лєнін, Сталін, Брєжнєв. Над вогнем висів величезний казан з червоною киплячою рідиною.
- Дивіться! - Вирвалося в журналіста.
За кілька кроків від полум'я лежав депутат держдуми Лєонаф. В особі - ні кровинки. Поряд валялася куховарська книга, розкрита на сторінці "Борщ". На обкладинці червоніло: "УКРАЇНСЬКА ЕТНIЧНА КУХНЯ". І трохи нижче, від руки: "Для Маркiткі вiд Змеюкі, у День Народження".
На "Замковій" горе юрмилися малороси. Луб'яні очі були прикуті до вершини. Там височіла гігантська гранітна статуя Степана Бандери. Біля підніжжя - подоба жахливого "вівтаря". Там вже метушиться шаман бандерівського культу. Його обличчя приховано маскою. Але всі знають - це Бед Джокер (Злий Жартівник). На Майдані він таке творив з Ющенком і Тимошенко, що навіть дружині потім не зізнався. Напився москвинської кровиночки.
Навколо "вівтаря" лежали гори апельсинів. Наколотих. До них тягнулася рука.
До ніг статуї були прив'язані Світлана і Миколка. Бед Джокер підійшов до них щільно. В руках у нього була ритуальна козацька булава...

Оргія(11)[ред.]

- Відречись від собаки Путіна! - загарчав Бед Джокер, замахуючись булавою.
- Не відречуся! - прошепотів співак. - Ні від Путіна, ні навіть від його собаки!
Натовп загомонів.
- Ну, Тоді відречись від московитського імені! - не вгамовувався негідник.
- Ніколи!
Бед Джокер схопив іменну балалайку, подаровану Миколці Сіняяву самим Лужковим. Різким ударом бандерівець розбив її об пам'ятник. Синяев схопився за серце - і загинув.
- Вклонився культу Степана Бандери! - Крикнув натовп Світлані Сіняявой.
Та промовчала. Суворі руки зірвали з неї фофуддю і почали тупотіти ногами.
Московити заплакали.
- Треба діяти! - прошепотів Гундирєф.
- За фофуддю! - Крикнув він, з кулаками вриваючись в натовп ("натовп"!) українствуючих.
Вирвавши фофуддю з-під ніг нівечітелів, журналіст знову надяг її на дівчину.
- Ще москаль! - Радісно загорлала юрба. Через хвилину націоналістка Крапка Наступна вже готувала ароматний борщ з "галушками".
Скориставшись метушнею, професор Іван Денікін прокрався до ніг бандеровской статуї і відв'язав Світлану. Сіняява втратила свідомість. На руках, що тряслися, ніс її професор з поля бою. Номер 337 кинувся за ними, але був схоплений.
- Ну що, Москалик? - Злорадно вимовив петлюрівець Далі Буде. - Думав від нас втекти? Тепер однією Мері Крістмес не відбудешся.
Номер 337 злякано затремтів.
- У Тернопіль його, - розпорядився Отар, який тільки-но прийшов. - До Зо-Зо!
- Т-тільки н-не ц-це! - Заридав номер.

Рятунок(12)[ред.]

Довго біг Денікін по "незалежній" "Україні". Пересувався вночі. Вдень ховався під стогами сіна. Харчувався березовим соком (не встигли бандеровці все-таки берізки вирубати). На плечах, тяжким вантажем лежала естрадна співачка. Вона приходила до тями, бачила злочини малоросів і знову засинала.
А злочинів було багато.
У споконвічно московитському місті Одеса малоросійський нацист Гурвіц не шанував пам'яті московитської поетеси Анни Ахметової. Там же натівці Че і Алекс-юа домучували залишки промосковського населення. Бандерівка Сардинка варила борщ і готували "вареники".
По периметру Криму стояли катівні з написами на "українськії" "мові". У місті московитської слави Севастополі москвинську дівчину Барбі прив'язали до скелі і змусили вчити на пам'ять "коломийки" - жахливий винахід західно-малоросійських сіоністів, яким "українці" зазвичай катують школярів.
На Донбасі шлях професора перегородила гора відрізаних язиків. Язики були московитські. Їх відрізали за небажання вимовляти жахливе слово "валізка". Після трьох днів альпінізму, Денікін потрапив до Донецька. І обімлів. Хлопця, що не підписав на газету "Конгресу Українських Націоналістів" огорнули в "Комсомольську правду" і підпалили.
Скрізь чувся москвинодіалектний плач.
Пізно вночі, Денікін з дівчиною на спині перейшов "кордон", яка колись штучно відокремила малоросів від старших братів. Московитські прикордонники зустріли теплом. Перевіривши та допитавши (часом не шпигун київський?), обійняли і переправили до Москви. Сиіняява прийшла до тями. Побачивши газету на москвинодіалектною нормою, вона розридалася. Вдома!

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

Шаблон:Спілкування
  1. Не перекладне
  2. Прошу звернути увагу на лексичний оксиморон