Професійний патріотизм
| « | І нарешті в 1979 році я зважився написати своє перше українське оповідання — «Як ми продавали Сталіна». Свідком цієї транформації був Богдан Жолдак. Я йому зачитав це оповідання, і він його схвалив. Це відчуття (крила!) й досі зі мною. Років, може, за шість-сім до того він поділився зі мною одним спостереженням. Я тоді йому зізнався, що хотів би писати українською. А він мені сказав, що, перейшовши на українські рейки, я змушений буду тягнути за собою всі «українські вагони» (стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість – тобто все те, що стоїть за поняттям «українськості»).
Отже, український письменник автоматично ставав рядовим ідеологічного війська, звитяжним охоронцем солов’їної мови. |
» |
— з інтерв'ю Володимира Діброви |
Професійний патріотизм, або скор. профпатріотизм - один з видів суспільної діяльності, а іноді заробітку, коли гучніше за всіх кричиш як тобі болить за неньку Україну.За це профпатріот отримує увагу й повагу менш активних патріотів, себто +100500 до піару. Профпатріотизмом особливо зловживають письменники й опрочі "творчі", яким нові підписники на пейсбуку - це цілком реальний профіт од того, що більше продаси примірників нового роману або отримаєш змогу присмоктатися до нових ґрантів.
Явище має як негативні, так і позитивні конотації, але в цілому є ознакою кризи культури, виникає через недостачу уваги до суспільного порівняно з індивідуальним і корелює з попитом на порядок посеред розпиздяйства. Національна організація є однією з форм внутрішньогрупової організації, забезпечення системи цінностей і більш-менш зрозумілого ладу життя. У часи небезпеки чи самозанепаду цивілізації виникає природним чином. Також є формою переосмислення культурних цінностей. Це однак не заважає ліберастам кничати, що все гівно - і навіть так земля, з якої вони зросли та їдять.
Поширеність
Літератори
Як наведено в цитаті нагорі, поширеною є думка, що стаючи українським письменником, людина мусить також нести прапор українськості в маси. Це стара як світ просвітянська концепція, й у тім же інтерв'ю Діброва зазначає, що така проблемка притаманна всім малим літературам, не лише нашій.
В чому ж тут проблема? - може спитати невимушений читач. Дійсно, що поганого в тому, щоб підтримувати українство? Проте варто розуміти правильно: патріотизм не може бути обов'язком. Коли ти стаєш письменником, єдиний обов'язок - писати добрі тексти, які розважають читача. Бути патріотом, індиферентним чи навіть мінетчиком Донбасу - справа особиста (див. нижче). Тим паче не варто забувати, що здалий текст нашою мовою несе в стокрот більше користі, ніж десятки вибухових профпатріотичних постів на фб (для нетямовитих - вони зазвичай крутяться лише в межах кіл адептів; а скільки людей хороший український роман спонукав перейти на нашу мову - історія замовчує - але ж ми знаємо).
Відхиленням у стилі підлітка є погляди Жадана. Замість того, аби по-дзенськи відкидати ті позалітературні шари, котрі літсередовище нав'язує, і займатися ділом - як роблять зрілі люди - Жадан прийняв позу "слишатєля дамбаса", захисника узкоязичєскіх і всякими способами прагне відсмоктати представникам "дискримінованої меншини". Мати каже вдягнути шапку - зроблю навпаки. Саме так мислить хлопчик 14-ти років.
Блогери
Уявіть собі, є в інтернеті люди, які пишуть лише про те як переймаються ненькою Вкраїною. І мають тисячі підписників, десятки тисяч репостів, сотні тисяч лайків.
- "Уявляємо, трясця!" - каже анон. Адже в Україні криза цінностей, а точніше їх відродження до нормальних українських після совка і окупації москалями. Саме собою, це збурить купу людей розповідати про цю хуйню в своєму житті і ще більше людей читати і писати "як життєво, давайте щось робити з цим совком!". Біда однак не в профпатріотизмі, а в тому, що далі диванних закликів це як правило не йдете.
Іміджборди
(Суб)культура - явище стихійне. Як система певних обмежень, культура виникає й змінюється, реагуючи на нагальні потреби суспільності. І хоч сучасні культурні продукти значною мірою створюються штучно. Але маркетологи та інші напхані грошами хуї давно прохавали систему як просунути гівно масам і зафорсити гівномем це як 2 пальця обісцяти. 73%, привіт!. Гібридна війна за допомогою по-суті культури це сьогодні рядове явище. Питання не в тому смішно це чи ні, бо це ніхуя бляха не смішно, а в тому хто це буде робити. Анонам на це звісно завжди було пох.
Згідно з іншою думкою, можна створити "культурні продукти" (фу, яке огидне формулювання цілком нетворчої совкової учіхі) — але тут подвизаються явно не профпатріоти, а люди, що вони ведуть продуктивну діяльність.
Можна також переймати й засвоювати елементи зарубіжної культури, як це масово (й здебільшого успішно) робить кацапський анон. Як це робили в 19 і 20 ст. наші класики, перекладаючи шедеври світової поезії "мужицькою" мовою.
Проте мислячим і творчим анонам все це нахєр? Щоб було?
Політики
Здавалось би, політики - найадекватніша верства, аби вершити профпатріотизм. Якщо не вони, то хто?
Дійсно, публічне життя Президента, міністрів, кожного з депутатів ВРУ не належить їм самим. Що крок і перд мусить барвитися в жовто-блакитні кольори й вигравати мелодією національного гімну. То є правильно, що українські політики утверджують українську державність. Тим паче, що 95% людей самі знаєте хто й куди всі - туди й вони. Особливо якщо "всі" - перші особи держави.
Проте багато українців погодяться, що політики часто замінюють гіперпатріотизмом діло, на яке їх обрали: як то ремонтувати вчасно дороги, реформувати медицину й освіту, викорінити корупцію й кумівство тощо. Коротше кажучи, робити життя пересічних громадян, котрі віддають їм свої голоси, максимально комфортним.
Тарантайка, забарвлена в жовто-блакитний - ліпше тарантайки в кольорах російського прапору. Однак більшість погодиться, що найліпше - прекрасної якості автомобіль, котрий не має виразних розпізнавальних знаків. Всі й без того взнають, де його виробляють.
Головний висновок
Україні потрібні письменники, режисери, художники, блогери, озвучувачі аніми, перекладачі коміксів, навіть адміни каналів у телеграмі, навіть ти. Кому потрібні професійні дупобільники фіксовані на національній тематиці? Певне таким же самим, котрі хіба не настільки харизматичні, аби робити таке публічно (або успішно).
Див. також
| ||||||||||||||||
