Професійний патріотизм

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до: навігація, пошук
« І нарешті в 1979 році я зважився написати своє перше українське оповідання — «Як ми продавали Сталіна». Свідком цієї транформації був Богдан Жолдак. Я йому зачитав це оповідання, і він його схвалив. Це відчуття (крила!) й досі зі мною. Років, може, за шість-сім до того він поділився зі мною одним спостереженням. Я тоді йому зізнався, що хотів би писати українською. А він мені сказав, що, перейшовши на українські рейки, я змушений буду тягнути за собою всі «українські вагони» (стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість – тобто все те, що стоїть за поняттям «українськості»).

Отже, український письменник автоматично ставав рядовим ідеологічного війська, звитяжним охоронцем солов’їної мови.

 »

з інтерв'ю Володимира Діброви

Професійний патріотизм, або скор. профпатріотизм - вид рогульської діяльності, коли гучніше за всіх кричиш як тобі болить за неньку Україну. За це профпатріот отримує увагу й повагу меншовартісних українців, себто +100500 до піару. Профпатріотизмом особливо зловживають письменники й опрочі "творчі", яким нові підписники на пейсбуку - це цілком реальний профіт од того, що більше продаси примірників нового роману або отримаєш змогу присмоктатися до нових ґрантів.

Поширеність[ред.]

Літератори[ред.]

Як наведено в цитаті нагорі, поширеною є думка, що стаючи українським письменником, людина мусить також нести прапор українськості в маси. Це стара як світ просвітянська концепція, й у тім же інтерв'ю Діброва зазначає, що така проблемка притаманна всім малим літературам, не лише нашій.

В чому ж тут проблема? - може спитати невимушений читач. Дійсно, що поганого в тому, щоб підтримувати українство? Проте варто розуміти правильно: патріотизм не може бути обов'язком. Коли ти стаєш письменником, єдиний обов'язок - писати добрі тексти, які розважають читача. Бути патріотом, індиферентним чи навіть мінетчиком Донбасу - справа особиста (див. нижче). Тим паче не варто забувати, що здалий текст нашою мовою несе в стокрот більше користі, ніж десятки вибухових профпатріотичних постів на фб (для нетямовитих - вони зазвичай крутяться лише в межах кіл адептів; а скільки людей хороший український роман спонукав перейти на нашу мову - історія замовчує - але ж ми знаємо).

Відхиленням у стилі підлітка є погляди Жадана. Замість того, аби по-дзенськи відкидати ті позалітературні шари, котрі літсередовище нав'язує, і займатися ділом - як роблять зрілі люди - Жадан прийняв позу "слишатєля дамбаса", захисника узкоязичєскіх і всякими способами прагне відсмоктати представникам "дискримінованої меншини". Мати каже вдягнути шапку - зроблю навпаки. Саме так мислить хлопчик 14-ти років.

Блогери[ред.]

Уявіть собі, є в інтернеті люди, які пишуть лише про те як переймаються ненькою Вкраїною. І мають тисячі підписників, десятки тисяч репостів, сотні тисяч лайків.

Іміджборди[ред.]

Згадаймо недолугу абревіатуру УБК, котра стала притчею во язицех серед анонів, аби підкреслити іронічне ставлення до профпатріотів на іміджбордах. Що може бути ниціше, ніж "розбудовувати" іміджбордну субкультуру (замість того, щоб ловити лулзи від неї, як робить адекватний анон)?

(Суб)культура - явище стихійне. Як система певних обмежень, культура виникає й змінюється, реагуючи на нагальні потреби суспільності. Штучно створити культуру - н е м о ж л и в о. Можна переймати й засвоювати елементи зарубіжної культури, як це масово (й здебільшого успішно) робить кацапський анон. Як це робили в 19 і 20 ст. наші класики, перекладаючи шедеври світової поезії "мужицькою" мовою.

Однак "створювати меми" - ну ви жартуєте? Загалом, головний профпатріот УБК добився свого - він незмінна зірка українських АІБ вже майже десять років, має владу і вплив на загал. Проте мислячим і творчим анонам воно нахєр? Щоб було?

Політики[ред.]

Здавалось би, політики - найадекватніша верства, аби вершити профпатріотизм. Якщо не вони, то хто?

Дійсно, публічне життя Президента, міністрів, кожного з депутатів ВРУ не належить їм самим. Що крок і перд мусить барвитися в жовто-блакитні кольори й вигравати мелодією національного гімну. То є правильно, що українські політики утверджують українську державність. Тим паче, що 95% людей самі знаєте хто й куди всі - туди й вони. Особливо якщо "всі" - перші особи держави.

Проте багато українців погодяться, що політики часто замінюють гіперпатріотизмом діло, на яке їх обрали: як то ремонтувати вчасно дороги, реформувати медицину й освіту, викорінити корупцію й кумівство тощо. Коротше кажучи, робити життя пересічних громадян, котрі віддають їм свої голоси, максимально комфортним.

Тарантайка, забарвлена в жовто-блакитний - ліпше тарантайки в кольорах російського прапору. Однак більшість погодиться, що найліпше - прекрасної якості автомобіль, котрий не має виразних розпізнавальних знаків. Всі й без того взнають, де його виробляють.

Головний висновок[ред.]

Україні потрібні письменники, режисери, художники, блогери, озвучувачі аніми, перекладачі коміксів, навіть адміни каналів у телеграмі, навіть ти. Кому потрібні професійні дупобільники фіксовані на національній тематиці? Певне таким же самим, котрі хіба не настільки харизматичні, аби робити таке публічно (або успішно).

Див. також[ред.]