Архів:Анімешні тексти

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ми зібралися[ред.]

Після всіх тягот, апокаліпсисів та взагалі 2020-го року ми нарешті сходили на анімку. Ті, хто гуляв під час карантину, або сидять вдома бо хворі, або досі живі й знаходяться ось тут. Саме цей день я чекав досить довго. Взагалі все почалося з мого дня народження. Так вийшло що перша мною влаштована анімка припадала на моє ДН. Це чесно лише співпадіння, клянуся. Чесно чесно. Але все б було непогано, якби не одне НО. Карантин. Саме за пару днів до свята його ввели. Ну, я вже його притримувався, тому івент було скасовано трохи раніше. Аве діскорду та його творцям, днюха видалася на славу. І от, пройшов майже рік. Ні, не моє день народження, воно через півмісяця, але наступила весна. В столиці знову не було снігу, тому зима видалася так собі. Зате пізніше прийшла весна. Чому весна найкраща пора року? Та все просто. По-перше, моє дн. По-друге, алергія на декілька поширених рослин чомусь не працює саме цієї пори року. А ще сніг тане й видно все сміття яке накидали тупе людство, але я вже пояснив чому це не рахується. Повернемося до сходин. Коли після карантину Постапокаліптична кав’ярня знову відчинилася, більш-менш пережив апокаліпсис 2020, і ходив я туди по два рази на тиждень. Просто корпус мого факультету неподалік. Й під час ще одного походу я вирішив повторити минулорічний план. Максим, місцевий хазяїн (не знаю чому я так вирішив), був не проти й поділився проектором, тому після пари постів до нас приєдналося купа народу з Січі та Кропиви (яка справжня Кропива). Й що зараз? Обидві кімнати кафе повні, каса зроблена, народ щасливий. Майже всі сидять зараз та дивляться ще одне аніме з переозвучкою (не локалізацією) українською та бухають там же. Лише декілька чоловік сидять в основній кімнаті та тихо ведуть свої розмови. А що я? А я просто п’ю свій чат, пожовую булочку з шоколадом та слухаю розмови (хоч і не спеціально), які ведуться біля стійки бариста. Хоча можливо це занадто голосна назва роботи для цього студента. Колись ви помічали як люди реагують на потребу відповідати за свої слова? Якщо тобі відомо, що за будь-які дії тобі нічого не буде, то й поводити себе будеш більш вільно. Часто це переростає в наглість та тому подібне. Для боротьби з таким є модератори. Але тут з’являється проблема отримання банхамера однією або декількома особами, що вже може призводити до зазнавання вже адмінів. Нічого нема смачнішого за владу. Якщо сюди ще й підпкрипити тупого школяра або особу з синдоромом “Вахтьора” то це перетворюється в тихий жах. Хоча я не про те. Хоча я не про те? Можливо. Важливо повернутися до людей. Коли ти не бачиш свого співбесідника та не несеш відповідальності за свої слова, то це неабиякий простір для “свободи слова”. Саме “свободи слова”. Бо люди забули що таке відповідальність. Відсутнє покарання за слова. Жодного. Коли в світі прогресують явища кооперації груп людей та подальша радикалізація відносин з протилежною думкою, здається що залишатися осторонь здається неможливим. Як живий приклад, Амонагава. Я не учасник подій й якось пропустив увесь той кіпіш, але точно можна сказати що це група, яка відокремилась від основної та знаходиться у стані протистояння з своїм “батьком” (хоча й тут спірне питання, бо їм якось пофіг на свій вихід). Цей абзац не просто так написано. Сказано.... Подумано… Не суть. Якщо повернутися до відповідальності, то причетність до будь-якої з них вже призводить до не об’єктивної оцінки спілкування інших людей. Якщо свій, то пом’якшені міри покарання, якщо чужий - жорсткіші. Тоді можна все надати в руки бота, як і робе більшість, але все одно з’являються особливі ситуації де без об’єктивної та незалежної оцінки людини не обійтися. Незалежної. Звертаємо увагу сюди. Як казав Ватару Ватарі (хоча я певен що й він цей тезис теж у когось позичив), головне читати повз повз рядків та дуже уважно шукати обхідні шляхи. Чи то був Ісін Нісіо? Не знаю. Автор ідеї точно не вони. Більше схоже та тезис для програмістів. А Stack Overflow знає відповідь? А GitHub? Цікаво, як швидко індуси засруть тред.

Вихід є завжди. Будь-яка задачка має хоч і тупий, але розв’язок. Це не бути членом жодної з груп. Відійти від цього стадного стереотипу, що людині необхідно завжди бути в групі собі подібного. Хоча це більше варіант для інтровертів бо їм і так норм.

Найгірше якщо тебе почнуть осуджувати, найкраще - якщо ти сам зробиш систему, яка працює за рахунок однієї людини на цю людину й тобі ніхто нічого сказати не може. Є “Тонкое искусство пофигизма” Марка Менсона. Рекомендую. Прикольна книга. А в цій книзі ви прочитаєте про закон Менсона. Точно не скажу, суть в тому, що ми, люди, уникаємо усього що змушує об’єктивно подивитися на наші цінності та успіхи. Контест можливо не дуже вдалий, але це стосується й нашої ситуації. Постійний аналіз себе та оточуючих одчиняє прохід до третьої сторони - самостійності. Насправді достатньо сказати всім “Йдіть на***й”, але це жорсткий, хоч й швидкий варіант. Його я не розглядаю.

  • Моргнув очима*

Статична картина кафе (сиджу я подалі, прямо біля телевізора де програється якась опера й звідки чудово видно все приміщення) змінилася на обличчя дівчини. А, дівчини? Вона сидить прямо предімною. Й посміхаючись хитрою посмішкою мовчки дивиться на мене. Точно прокралася через сліпу пляму. Може колектор? Ні, всі борги я повернув минулого тижня. Треба щось зробити. Не можна ж так сидіти та дивитися один на одного. Вона ще й так мило сперлася руками на стіл, наче насолоджувалася мною. Боже, сподіваюся я не говорив всього того в голос. Треба щось сказати. Аааа, чого я не прочитав той посібник по знайомству з дівчатами? Просто поздоровайся з нею, неначе нічого й не було. Ем… Привіт? Нашо питати? Наче ти не знаєш як розмова починається. І чому ніякої реакції? Вона точно почула нас? Повторити голосніше? Я трохи повернув голову, глянувши на неї з трохи іншого градуса. Не сильно це щось змінило, але вона закрила очі, та широко посміхнувшись відповіла: Так, привіт. Ухх. Треба щось з цим робити. Я чогось інтуїтивно випрямив спину та знову глянув на неї. Дівчина повернулася до початкового стану “милування”. Головне інше. Чи казав я щось в голос? Всі ці свої “розумні” думки. В ідеалі не мав. В ідеалі. Але не схоже щоб вона щось чула. Виглядає так, наче тільки подивитися на мене присіла. Може хобі таке чи щось схоже? Треба спитати, що вона тут робить. Так щ.. Кто такой Менсон? ВОНА ВСЕ ЧУЛА! АААААААА! Ем, ну-у-у... Блогер. Интересно. І посміхається головне. Що робити? Вона тут невідомо нащо й чому саме я? Ні, звісно я не проти компанії гарної дівчини. Тобто, вона справді дуже гарна. Схоже ми однолітки. Її чорне волосся хоч і хвилясте, але сзаду зв’язано в гаренький хвостик, залишаючи пару елегантних локонів спереду. Зелені очі, чорні як волосся брова, тоненький носик та обережно підфарбовані губи. Вже зрозуміло, що вона вміє робити собі макіяж, який одночасно мінімальний та підкреслює її природну красу. От би її як Тосаку вдягнути, було б шикарно. Может расскажешь немного больше о нем, совсем ничего ж не понятно. - все трохи серйозніше. Хорошо, но сначала… - я глянув їй за спину, де зараз знаходяться майже вся наша компанія. Вже відразу можна пригадати тих, хто за російське слово почне агритись, не хочеться ще й з таким розбиратись. Любов до мови це круто, але й чужі звички поважати треба. - Я рекомендую тебе перейти на украинский язык. На всякий. Вона подивилася на мене трохи здивовано, але вирішила не сперечатися. Мені так трохи спокійніше буде. Ну так я чекаю. - вона посміхнулася. Помада трохи блищить від освітлення, що трохи бентежить таких натуралістів як я. Ну, я думав про те, що зараз взагалі все погано етикетом. Як в реалі, так і в інтернет форумах… … … Я продовжив свої роздуми щодо сучасного розподілення людей та виникнення агресії між ними, але вже з коментатором (чи коментаторшою, як там зараз треба?) в ролі якої виступила Анна. Саме так звати цю дівчину. … …

І це все? Ми йшли з другом з 36 до 14 корпусу студмістечка КПІ. Він поцікавився як пройшла зустріч, ну я й розповів що запам’ятав. Ну так. Потім ми ще побалакали та й розійшлися біля метро. Хоч контакти взяв? Контакти? Забув. От знову ти так. Який це раз вже? П’ятий? Шостий. Ну от бачиш. І це при тому, що ти, організатор зустрічі, сам запам’ятав тільки мафію, перше аніме та балачки з цією самою дівчиною. Вони ж там ще два фільма переглянули поки ви балакали. В мій захист, останній вони не додивилися. Ще краще. Мож ви домовилися де зустрітися? Ні. Андрій подивився на мене. Я глянув на нього. Він пішов далі. Йолуп. Ей! Це ж мої проблеми. Я поставив на те, що ти знайдеш дівчину цього року. Зараз лише весна. Ти вже в шостий раз забув взяти контакти дівчини. Не я ставив на себе п’ятсотку! І нічого не скажеш. Ми вже встигли проминути перший корпус та спуститися до головної КПІшної вулиці. Радіо програє якийсь прикольний рок, а народ перебігає з корпусу до корпусу поспішаючи на пари. Дівчата з папками, хлопці з ноутбуками (іноді навпаки), хтось на своїх двох, а хтось на роликах чи смартбордах якихось. Типове КПІ. Ми повернули вправо, наш корпус майже вкінці. Старі фрески та скульптури на дев’ятнадцятому та вісімнадцятому корпусах мені дуже подобаються. Так, троси радянська тематика, але вони шикарні. Зараз спробуй когось вмовити таке зробити, відразу відмовлять. Зараз у нас є фарба, яка міцно тримається на стінах, чим не аналог? Але в об’ємних фігурах на фасаді є своя естетика. Ой. - поряд хтось ойкнув. Задивившись зі мною, Андрій в когось врізався. Вибач. - хлопець вибачився перед дівчиною, чиє чорне волосся далося дуже знайомим. Та нічого. О. - вона теж мене помітила. Це Анна. Не без нагадування я все ж таки взяв її контакти й потім почали переписуватися. Зустрічатися так і не почали.

Бісові діти[ред.]

То був кінець червня, вже почалася спека та закінчилася літня сесія. Нарешті настали ліниві та жаркі дні канікул. Саме в один такий день, ми із хлопцями вирішили зібратися. Нічого особливого ми не планували, просто чилл, наша життєва рутина. - Ніхто не відповідає, обидва морозяться! – Майже прокричав Богдан, - в мене вже дупа горить! - Розслабся, випий пивка. - Оператор не відповідає вже пів години, скільки можна тягнути, - Бодя насупився і відпив пива з банки. - Не хвилюйся, він ще ніколи нас не кидав. Ми сиділи на лавочці у сквері і чекали на появу Сашка та на повідомлення від продавця. Наше очікування прикрашали дві банки хмільного і пачка чипсів. Був вже пізній вечір. Несподівано у моєму полі зору з'явилась знайома фігура, це був Олександр. Він йшов до нас стрімким шагом і посміхався. - Здоровеньки були, хлопці! - І тобі не хворіти, - відповів я, - чого так довго? - Вибачайте, були невідкладні справи. - Ого, яка ти зайнята людина! Це мабуть були справи державного масштабу? - Сірий, відчепись, ти і сам постійно запізнюєшся, - парував Олександр. Він перевів погляд на Богдана. - Маєш щось? - поцікавився він з лукавою усмішкою. - Відповідь на це питання ми зараз і чекаємо, - Бодя поглядом вказав на телефон, - чекаємо на… Його перервав звук повідомлення у мессенджері. Богдан узяв телефон, перевірив повідомлення та посміхнувся. - Маю, хлопці, маю для нас невеличкий квест.

Через годину ми були на точці. Наше тріо прибуло на самісіньку околицю міста, пустир за гаражним кооперативом. Більше того, це була найпівнічніша частина Північної Салтівки; найандеграундніший мікрорайон, найандеграунднішого району, найандеграунднішого міста України – Харкова. Втім, нічого нового, наш стандартний вівторок. Діло йшло до опівночі. Посеред пустиря, на березі маленького струмочка, стояла велика, стара верба. Туди і лежав наш шлях, метрів 20 до дерева, а там наш скарб у синій ізоленті, прикоп 2 міліметри. - Чуваки, а ви знаєте історію про це місце? – запитав я у своїх співучасників. - Що за історія? – зацікавлено одізвався Саня. - Минулого року якась місцева школярка поїхала головою, подивилась Хеллсінг і закохалась у Алукарда. Головною проблемою стало те, що він 2Д, а вона 3Д. Не довго думаючи, мала запостила в Інсті допис про свою трагічну любов і заявила, що вб'є себе, щоб потрапити в 2Д світ до свого упиря. - Вирішила ісікайнутися? – перепитав Саня. - Саме так, - відповів я, - ну і повісилась на цій самій вербі. Кажуть тепер її дух бродить по пустирю, та висмоктує кров у чоловіків. Кінець. - Круті в тебе історії, - відповів Богдан, - але давайте краще вже скарб шукати.

За хвилину скарб був у нас. Невеликий згорток у синій стрічці, як і було зазначено продавцем. Богдан сховав нашу знахідку у шкарпетку і ми вирушили назад. На місці вирішили не перевіряти та поспішити додому. Зрозуміло, що ніхто з нас не вірив у вампіршу з міської легенди, але атмосфера у цих місцях була якась зловісна і гнітюча. Ми рухались швидко, чимчикували один за одним серед старих та іржавих гаражів. Саме тоді я побачив це обличчя. У темряві поміж гаражів, з суцільної пітьми, на мене дивився сяючий, зеленкуватий череп. - Дідько! Чуваки, дивіться! – викрикнув я та вказав пальцем на вурдалака, що вже біг на нас. - Якого ху… - намагався сказати Богдан, але запнувся. Хтось скрутив йому рики за спиною та поклав обличчям у землю. Через секунду ми з Сашком опинились у такому ж положенні.

- Лежати, засранці! Льоха, пакуй їх! - Догрались, десять год тюрми вам! - Микола, ти на біса одяг цю маску, ти світишся на всю Північну! - Та ти бачив як вони в штани наробили? Воно того коштувало! Я підняв голову і побачив трьох мужиків у чорних балаклавах, та одного у масці з люмінесцентним черепом. Четверо оперів жваво обговорювали чистоту виконаної ними роботи; мент у масці не міг перестати реготати з нас. На фоні було ледь-ледь чутно тихі матюки Богдана, які він шепотів собі під ніс: «Краще-б вже повішена упирша, вурдалак чи людина-скелет, аніж ці бісові діти!».

Історія ні про що[ред.]

Ми готувалися. Дуже довго. Хвилин двадцять, може трохи більше. Точно не скажу. Після домовин з деканатом, нам нарешті видали невеличку аудиторію в якій ми й розмістили наш клуб. От вчора заносили речі та розвішували плакати. Протрубили на весь КНУ та КПІ про клуб, вже як другий тиждень пости є, мол сьогодні у нас відкриття, приходьте та долучайтеся. І перегляди є, і тортик готовий. Навіть конуси ці тупі натягли.

  • Пруууууфм*

Це я продудів в язичок-гудок. І тиша. Нас лише троє. Як і було з самого початку. Я, Дяч та Таня. Втрьох ми сидимо навколо невеликого столику, який позичили в клубу робототехніки. Вони нам навіть удачі побажали.

  • Пруууууфм*

Мда. Вже пройшла година, а досі нікого. Гудок зникав з зубів тільки коли я хотів з'їсти тортику. На чотирнадцяти дюймовому ноутбуці програється вже четверта серія K-On. А ці двоє балакають про щось своє, астрономічне. Що я тут роблю? Нуууу… Кімнату ми діставали в одному з корпусів КНУ біля ВДНГ, але Дяч ніяк не міг домовитися з його деканатом, тому я, каченятко (1й курс) з КПІ, прийшов і домовився. Таня - це одногрупниця Дяча, яка до нас приєдналася. Весела дівчина з каре і завжди в котячих вушках. Ня кавай. Все ж думаю називати клуб “Клуб легкої астрономії” була такою собі ідеєю. Не думаю, що відсилку на дві манги одночасно хтось оцінить. Але цим двом начхати. Ведуть свої розмови й взагалі не паряться. Для цього є теорема Ферма й купа фактів які з нього виводяться, але годяться вони лиш для того, щоб показати свою ерудицію. - Дяч щось пояснював. Ще є там якийсь зв’язок дзета-функції з квантмехом, але це не точно. - Таня підтримувала розмову. Ага, а якщо застосувати трансформацію Діріхле по замкнутому циклу - взагалі вийде правило, по якому ставлять апостроф. Ці двоє посміялись, з’їли по шматочку тортику та продовжили. Взагалі, вчора я в своєму кімнатному термоядерному реакторі епічного назначення побачив газоподібний феномен релятівійського міксера. Я так радий! А перефірійної сублімації не спостерігалось? Ні, тільки ближче до центру було видно невеличку концентрацію аутоімунних нейтрино паралакса, але то легко пояснити флуктуаціями тканин Фейнмана в рівняннях тройного інтерфейсу зарядної взаємодії. А, ясно. І запили чаєм. В останній раз коли я був у Дяча, то у нього вдома був срач а не термоядерний реактор. Таня дістала булочку яку збиралая з’їсти, але неочікувано стала дуже серйозною: Хлопці, а… як їсти булочку?

  • Пруууууфм* (ти серйозно?)

А ти права. - Дяч теж посерйознішав.

  • Пруууууфм* (і ти туди ж?)

Ти глянь. - вона поклала булочку на тарілку. Це проста булка. Тільки трохи завита по формі, але так нічого незвичайного. Дяч взяв її, покрутив, угукнув декілька раз та поклав на місце. Справді складна задачка.

-_- Ви чим бляха займаєтесь?

Якщо почати її їсти зверху, як і натякає форма, то що робити з днищем? Оскільки там тонке тісто, то правильніше буде почати звідти, але площа занадто велика, і не вкусиш. Можна почати збоку, але тоді є ризик що начинка потече. І вони продовжували. Вітаю, сьогодні офіційно з’явилася окрема течія філософії “булкознавство”. Я свідок, де розписатися? Поки вони розмовляють, я заліз в код своєї лаби. Наче все норм. Запуск. “Senpai, im tired, may I sleep?” Працює як треба, лаба з матана готова. Ще б глянути чат клубу, посилання на який ми позавчора опублікували. Чорна консоль зникла, замість неї став яскравий робочий стіл. На палельці зліва знайшлася іконка телеграму. Клік. Ще клік, вже по чату.

  • Пруфм* (О)

Ці двоє не звернули уваги, але нічого.

Awion: а як до вас пройти? Oleksiy: перший поверх, потім направо й третій кабінет справа. Максимка: четвертий, ні. Я: Взагалі другий. Awion: Дякую. Я: Ага.

В чаті здебільшого сидять старшокурсники, які просто балакають на різні, рідні для фізфаку, теми. Ниття щодо підготовки до сесії теж наявне. Вступати звісно вони й не збираються. Схоже до нас хтось таки сьогодні завітає. Наче тут все норм. Я глянув на тих двох. Вони вже їли торт який взяли для тих, хто буде вступати до клубу.

  • Пруууууууфм!!!!!* (Да ви двоє вже трохи обнагліли!)

В результаті сьогодні до нас вступило ще п’ятеро людей. На зборах клубу астрономією займалося від сили троє, коли інші просто балакали, робили лаби чи дивилися кіно (яке зазвичай я і приносив).

Клуб легкої астрономії де астрономією займалося дві людини.

Пожирач легенд: Початок[ред.]

Знаєте як буває в аніме що якомусь хлопцю призначено долею знищіти все існуюче зло. Думаєте чому я завів таку тему? Та тому що мені зараз дуже хочеться опинитися саме тим головним героєм який дали то зло яке зараз знаходиться в моїй матері. А я притиснутий до стіни і невидима рука гладить мої внутрішні органи. Поки воно зі мною грає швидше за все було-б добре розповісти як так все вийшло. Всё було так. Повернувшись зі школи додому в коридорі я відчув щось страшне. Я покликав маму з татом, але замість відповіді з їх спальні долинув гуркіт. Забувши про страх я пішов перевірити що сталося. Звичайний дванадцятирічний хлопець уже б втік до сусідів. Але я був незвичайним! Емоції для мене були лише скороминущим явищем. Тільки ось мої прийомні батьки про це не знають. Завдяки моїй переконливій акторській грі. І ця ситуація не виняток. Піднявшись на другий поверх і відкривши двері їхньої спальні. Перед моїми очима постала неприємна картина. Точніше лежить на животі батько і дивиться в стелю головою. А ну і на обличчі застигла гримаса виражає страх і біль. Навіть не маючи яскраво виражених емоцій я відчув біль від втрати близької мені людини. Навіть з урахуванням того що вони не мої біологічні батьки (про що вони мені сказали ще у віці п'яти років). Але вони були саме тими людьми які прихистили, виростили, і турбувалися про мене коли зі мною щось відбувалося. Керуючись здоровим глуздом я був готовий бігти до бісовій матері з цього будинку. Щоб покликати когось на допомогу (на всякий випадок поясню я не суперечу своїй відсутності емоцій. Це просто інстинкт самозбереження, і здоровий глузд). Але раптово щось штовхнула мене в протилежну сторону поцілувавши мене зі стіною і забезпечивши розбитим носом. Потім мене кинуло ще декилька раз у різних напрямках перш ніж я відчув підлогу. Тільки ось відкривши очі я зрозумів що цим підлогою була стіна. Завдяки цьому явищу я зрозумів що я, зіткнувся з чим надприродним. А вінцем усього божевілля била мама з збоченій посмішкою, і жовтими очима хоча спочатку вони були блакитними. Ну а далі ви все знаєте, а мій й розповідь добігає кінця, а право розповідати події після моєї можливої ​​смерті я передаю таємничому автору.

- Кхе-кхе

Привіт я той самий автор. Як моє вітання, так і ці слова були зайвими тому ми продовжуємо.

Головний герой якого звуть Кун Нацукі вже був готовий йти на світло в кінці тунелю, але раптово
- Мама пап я вдома
- До спальні долинув голос старшої сестри Асума Нацукі.  Істота яке стало власником тіла його матері зраділо нової іграшці, що було видно по ще більш химерній усмішці в порівнянні з тією яку воно корчило поки, гралося з ним.  Тому як Кун не виказував тих емоцій яких воно хотіло. Від непотрібних іграшок позбавляються тому воно здавило його серце так, щоб воно перестало битися
Щоб врятувати свою сестру поки він ще відчував себе живи Кун спробував закричати що є сили.  Але схоже істота і до цього доклала свою невидиму руку.  Тому як він зміг тільки напружено видихнути залишився в його легенях повітря
- Так ось як воно буває. -Подумав відчувши першу яскраву емоцію.  І це було почуття безпорадності.  І воно залишилося з ним майже до самої його смерті.

Але раптово він почув якийсь статичний голос в голові

- УВАГА: цілісність бар'єру порушена

УВАГА: цілісність організму порушена
УВАГА: виявлена ​​загроза легенди
Активація діагностики організму 20 40 60 80 100. Аналіз закінчено.  Результат: зламаний ніс, множинні забої, струс мозку, примусово зупинено серце.  Стан критичний активують екстрену регенерацію.
Активація аналізу ядра пожирача легенд.  Єдро сформовано на 60 відсотків.  Активація екстреного режиму з обмеженим функціоналом.  Повна активація через 3 ... 2 ... 1 ...
- Кун відкрив очі біль хоч і не зникла повністю, але пошкоджень як не було.  Раптово він почув пронизливий крик Асума звичайно ж він побіг у коридор, щоб рятувати сестру.  Блог прокинувшись він зрозумів як позбутися від цієї хріні і як цьому протистояти.
Вибігши з кімнати Кун пожачив вже більш просту картину хоча не менше гнітюча.  

Мама лежала в калюжі крові а сестриця на колінах ридала над бездиханним тілом матері скоротивши шлях стрибком з тераси другого поверху він приземлився в метрі від Асума. Чи не Встигнувши чогось сказати вона помітила його і кинулася обіймати зі словами

- Братик я так злякалася.

- Його приймальня сестра є не останньою людиною в житті куна. Тільки ось сестрою назвати її було складно. Це було більше схоже співжиття з вчителькою по життю до якої Кун з незрозумілих для нього причин не байдужий. Говоріть це дивно можливо, але дивніше те про що говорили батьки, що любов не рідних брата і сестри абсолютно нормальна. А ще вони постійно говорили що коли кун виросте вони викреслять його з сімейного реєстру щоб вони змогли одружитися. Кун будучи дивним дитиною для якого емоції були лише скороминущою реакцією на те, що відбувається. Навіть не розуміючи жарт це чи обіцянка, він сприймав це як належне. Але було дивно саме те що Асума не як не намагалися це спростувати, нібито негласно з ними погоджувалися. Але вона йому була дорога го трохи з іншої причини тому як поруч з нею він відчував себе живим, а емоції по відношенню до неї були набагато яскравіше ніж всі інші. Так про що це я. Кун обійняв свою сестру у відповідь. Але тут сталося щось несподіване та сама невидима рука немов списом пробило його наскрізь в області серця. Виявилася що демон чогось покинув тіло матері і вселився в сестру. Демон в тілі сестри був здивований що кун залишився в живих хоч і не показав цього на одержимом ним тілі. Щоб убити хлопця напевно він зобразив перелякану сестричку, обняв його і невидимою рукою пробив його серце. Звільнившись від обіймів своєї напевно мертвої жертви він подивився на наскрізну рану грудей Куна. Демон скорчив саму огидну посмішку яку дозволило людське тіло. Але на жаль всю ейфорію як рукою зніс звук відхаркувальні крові.

- Кхе-кхе та що ж тобі моє серце кортить Валак. - Через силу і через біль від завданих йому шкоди промовив Кун.

Демон впав в осад ... Ні не тому що перед ним стоїть мало не живий труп, а то що він дізнався його справжнє ім'я

На замітку ... Знаючи справжнє ім'я демона його можна здолати.

Відстрибнувши Валак спробував атакувати хлопця невидимими руками але марно все випущені руки відскакували від його тіла зачіпаючи тільки його одяг як тільки демон зрозумів що його потуги не мають ефекту він в туб мить вирішив бігти в відчинені вхідні двері. Але одним клацанням пальців куна двері зачинилися прямо перед його носом. Чи не Встигнувши прочухатися від удару кун вже був за його спиною. Але замість того щоб атакувати або щось на зразок цього він всього лише задав питання.

- Слухай, а я щось не пригадую щоб у тебе були вектор

ВЕКТОРИ: телекінетична візуалізація у вигляді рук.  Кількість і довжина векторів залежить від сили носія

Але замість відповіді Валак вирішив втекти з новознайденої тіла що вже для нього було б програшем. Він уже зібрався буквально знудити своєю сутністю. Але Кун не розгубився. Розгорнувши сестру обличчям до себе пристрасно її поцілував. Зробивши так, щоб у демона був тільки один вихід в тіло того хто прям запрошуе його в своє тіло. Покинувши тіло Асума Валак вселився в куна, що і було його помилкою. Він знайшов контроль над тілом яке перевершувало за силою ёго дух. Але на жаль для нього це була швидкоплинна радість тому як його свідомість і сама сутність початку розчинятися в тілі хлопця. А зробити він вже нічого не зміг тому йому залишалося тільки змиритися зі смертю. У підсумку усе скинчилось влак зник батьки мертві і лише Асума просто лежить без свідомості. Але проблема була в тому що він нічого не відчував з приводу всього цього. Трохи згодом на вулиці почали чутися наближаються звуки сирени. Схоже, що хтось почув крик Асума і викликали охоронців правопорядку.

Щоб вони не виламували двері Кун тим же клацанням пальця відкрив замок.  А потім поклав голову Асума собі на коліна.  Приїхавши поліцейські побачили специфічну картину.
Хлопець дванадцяти років з очима мерця гладив голову своєї сестри без свідомості яка лежить у нього на колінах.  Зовсім поруч з калюжею крові 

Щоденник з інтернату “Білої церкви”[ред.]

14 вересня 2014 року

Зів'яле листя

Так, добрий вечір, я почав писати цей щоденник, бо мені порекомендував психолог, сказавши, що це допоможе мені. Не знаю, чи це насправді так, але я не проти. Всеодно мені нічого робити в ввечері: Антон, мій друг, проводить час граючи в футбол, а не з любителів ганяти м'яча, до початку ведення щоденника дивився телевізор чи нудьгував у бібліотеці . Й тоді я познайомився з Артемом. Він молодше мене на один рік, але ми з ним не погано ладнаємо. Я читав у інтернеті, що дуже складно здружитися старшим та молодшим, бо інтереси та теми, які можна обговорити, дуже сильно залежать від віку. Але, на щастя, ми знайшли спільну мову. Він, як і я, анімешник))) Це дуже мене здивувало та обрадувало, бо він зі сторони виглядає, як поц: чорне волосся, худий, завжди у капюшоні, сині джинси та грубуватий, йще не сформований до кінця голос. Його обличчя я погано пам'ятаю, через свою не дуже гарну пам'ять. Ми обговорювали другий сезон САО . Він мені, чесно кажучи, сподобався, а Артему - не дуже. Він думає, що ну таке. Кіріто з мечем йде проти противників з автоматами, іще одна дівчина з тяжким дитинством до його гарему, та злодій-дебіл з пістолетом Токарева, який злий бо злий — ось мінуси цього аніме на його погляд. Також сьогодні я отримав 12 по біологія та 10 з хімії. Мені час іти, так що зустрінемося завтра.

P.S. Вести щоденник я буду не кожен день, можливо на один запис, раз у два чи три дні.

16 вересня 2014 року

Мій дім

Не знаю чому, але мені хочеться написати про те своє життя. Я стирчу тут вже місяць, та хотів би передати свої враження. Кормять мене не дуже - частіше всього подають їжу холодною, вона ще й несмачна, невеликими порціями. Інколи я засинаю під гуркіт мого животика. Грошей, що виділяє держава для мене, мало. Вихователь каже, що це через кляту війну та кризу. Може це й так, не знаю. Я б хотів би взяти булочку для вечері, але не можна. Вертухи, як іх називають деякі учні, не дають, та роблять обшук — бояться, що таргани будуть.

Багато наших збиваються у групи, бо самому не тільки нудно й страшно. Один за всіх та всі за одного, як кажуть у народі. У нас є пару таких групок: перша — групка зеків, як мені кажуть. Вони й правильний музон слухають, й розмовляють як на нарах. Вчітелі висміюють їх та кажуть, що через пару років більшість відійде до тюрми, де підхоплять туберкульоз та зіграють дерев'яний ящик, а вони в свою чергу лише від сміються й посилають вчителів нахуй, паралельно тича факами, поки вони не дивиться. Також не рідко “віджимають” речі молодших, чи приймають участь у бійках.

Також мені відомо про якихось патріотів, але мені вони не дуже цікаві.

Уроки проходять непогано, й вчителя добре поясніють, але бракує підручників та обладнання для фізики і хімії. Старенькі столи, шафи та дошка еще з радянських часів — ось що мене оточує з восьми годин до трьох дня. Сьогодні к нам прийшла однокласниця Артема. Вона просила допомогти їй з завданням по математиці. Відгадайте, хто їй поміг? Але я не знаю, чи правильно я це зробив. Її звали Ілона. Вона була одягнута у спідницю та з білим светром, мала коричневі, заплетені у дві коси волоси. Вона була дуже вдячна. Піду, мабуть, подивлюся телевізор - на QTV будуть Наруто крутити. До завтрашнього дня, щоденнику.

17 вересня 2014 року

Доктор

В мене є кілька новин: Перша - після уроків до мене підійшла Ілона та подякувала за допомогу і подарувала цукерки. Там були Кєнді Нат, Шалена Бджілка та інші рошеновські. Ці цукерки я їв з насолодою, бо знав, що заробив їх я своїм розумом. Друга не дуже - зеки причепилися до мене й хотіли щоб я віддав їм частину своїх грошей, але, на щастя, на мій захист став Артем. Він з патріотами відігнав цих стерв'ятників. Сказали, що якщо щось трапиться, я можу звертатися до них - допоможуть. Не знаю, чи точно це погана новина, бо хоч я після цього ходив дуже пригнічено увесь день, але заручився допомогою Артема. Немов би є люди, яким не байдуже на мене. Також я відчував ... Не знаю як це написати, але я боюсь, що він з цих патріотів, бо, якщо чесно, я не дуже полюбляю їх. Вчора не зміг подивитися Наруто - мене викликав Антон: один з товаришів вивергнув ногу, а медсестра з вихователем, як завжди, десь зникли. Начебто спеціально. Я допоміг вправити. Мені подякували, а дівчата вперше подивилися на мене не як на задрота, який думає лише про мангу чи аніме, а як на рятувальника. Я вперше себе я відчув корисним) Чомусь я хочу навчитися малювати. Може з мене вийде не поганий художник - головне щоб пів світу не знищити, якщо не приймуть до школи малювання. Не знаю, що буду малювати, але хочу. Портрети — боюся, пейзажи — не хочу, а може щось інше, але точно не сюреалізм. Треба обговорити це з кимось.

Також маю проблеми з алгеброю та фізикою. Не знаю, але чомусь ці предмети мені даються дуже складно. Може я гуманітарій, а не технарь, але чомусь раніше я міг вирішувати тяжкі задачі, з алгебри точно, але зараз, як ви добре бачите — мені легше повіситися, чим вирішувати трикляті рівняння.


20 вересня 2014

Сон

Не знаю, що сьогодні стало, але...

Зараз я лежу біля вікна та паралельно пишу це. Я не знаю як коментувати те, що сьогодні сталося. У школі хаос. Я чую крики та плач. Ситуація вкрай тяжка й ніхто не розуміє, що відбува. Посеред уроку, під час математики, к нам зайшла людина у чорному, в темних окулярах з портфелем. Нам сказали сидіти на місцях і вони з вчителем кудись ділися. Кілька хвилин ми просто сиділи, багато з нас почали говорити у голос. Я тоді дивився на птахів, які летять вдалині. Це були чайки. Дивно, які чайки, ми ж у центрі міста? 100 кілометрів до моря. “Щось тут не те” - подумав я. Раптом почались якісь поштовхи, книги попадали з полиць. Хтось ліг лицем на підлогу, хтось, стоячи, намагався зрозуміти, що коїться, а хтось як я спостерігав що було за вікном. Все розчинилося, біле світло окутало все й вся. Тоді був ще один сильний поштовх, від якого я впав і який розбив усі вікна. Скляні кулі полетіли на всі сторони. Полилася кров й пролунали крики. Оцепенівшій старості у спину вп’ялось скло . Лежачи на підлозі, я думав, що це останні хвилини мого життя. Тоді секунди тривали немов вічність. Вічність жаху. Пройшла хвилина й лише тоді я встав й побачив картину від якої був шокований. Наше місто було затоплено, замість землі була вода, деякі будинки похилилися або були пошматовані невідомо чим. Іх падуючі силуети викликали в мене такий жах, що я думав що Біблія, яка й віщувала про кінец світу, була правдою. Я мало запам'ятав з того, що відбувалося потім: кров, крики поранених, пісні плачу та мої спроби рятувати життя. Інші побігли за персоналом, інші у медпункт, але нікого не було. Ця канонада звучала до кінця вечора. Лише зараз, весь у крові, я пишу свій щоденник. Мої руки трусяться, а я сам у розпачі. Що це було ? Що буде далі ? Від кого ждати допомогу ? Я не знаю... Я не знаю блять. Боже, те, від того чого я тікав, повернулося до мене. Зараз більшість людей, а це плюс-мінус сто з копійками заспокоїлась. Частина розгрібає наслідки, інша допомагає постраждалим. Вже маємо двох загиблих. Перша - староста нашого класу, в якої прилетіли найбільші шматки скла. Вона впала на спину, загнавши їх сильніше. Я хотів їй допомогти, але вона померла на моїх руках. Інша смерть — це хлопак з першого поверху, на якого впав старий телевізор. Він висів у холі, його кріплення не витримало й впало на бідолаху.

Хоч цей день, більше схожий, на якусь комплементарність людства з Евангеліону, але я допомагаючи, чомусь відчував легкість у душі. Я планував стати лікарем у майбутньому, але не зараз, та прийдеться заради інших.

24 вересня 2014 року

Чорна рада

Пройшло 4 дня після піздеца. Що я можу сказати ? Знаєте, це, мабуть, найжахливіший пост-апокалипсис, який я бачив. Жахливіше The Last of Us, Dead Space чи Атаки Титанів. У нас немає ні ліків, ні чіткого плану, ні місця, де можна помитися. Зате є поранені, та що ми будемо з ними робити коли в нас вже не буде ганчірки, щоб перев'язати рану? Також усіх померлих ми посклали на доски, та, як справжніх вікінгів, відправили у море.

У другий день, найстарші зібрали нараду, де був і Артем. Вони обговорювали що буде далі та що ми будемо робити. По-перше треба якось прокормити 143 людини, забезпечити їх лікуванням, найпримітивнішою гігієною та намагатися вижити до того моменту як надійде допомога. Для цього по-перше, був обшук усій будівлі, для пошуку їжі. Багато, хто не хотів віддавати - немов би НКВД проводить розкуркулення, але тяжкі часи потребують аналогічних методів. По-друге, треба зробити міні-експедицію до покинутих будівель для пошуку речей, які будуть нам необхідні у майбутньому, а також мабуть для пошуку дорослих чи інших людей, бо ми звичайні підлітки, й багато чого ми тупо не знаємо, що могло би нам пригодитися для виживання. По-третє, вирішувалась доля, керівника. Поділились всі на дві групки — зеки з Антоном (що для мене була несподіванка), патріоти у голові з Артемом (від цього я прихуїв). Поки зеки будуть займатися човнами, для експедицій( вони їх зроблять з дошок шкільних парт), патріоти патріоти — порядком та захистом. Після цього я зустрів Артема, який все це розповів. Ми з ним прийшли до його кімнати, де він сказав, що не довіряє зекам. Бо ведуть себе похуїстично, було видно, що вони щось замислили. Також Артем поділився планом: - це пошук людей у руїнах, - створення радіо рубки та транслювання сигналу SOS чи Mayday

Якщо ж не прийде допомога — тоді прийдеться виживати тут, а це буду дуже непросто. Бо доведеться займатися фермерством, піддержувати порядок та дисципліну, (а це без крові не обійдеться), опановувати нові землі, бо через пару років тут може бути тісно, бо як він шуткував — “У усіх зараз гормони грають, й я думаю відкрити біля тебе пологовий будинок, як думаєш?”. А ми просто звичайні підлітки, а не кіногерої - крім найпримітивніших знань з уроків у нас нічого немає.


Як на мій погляд у наше становище, така комуністична форма правління дуже буде ефективна, та якісь там національна маячня мені не потрібна. Я просто кивав головою, він мабуть подумав, що я на його стороні, але правда... правда більш тяжка. Також зустрів, Ілону, яка була у повязці на глазу, як у Рей із Евангеліону - осколки попали їй в глаз та є шанс, що вона стане одно окою. Її настрій був катастрофічним, вона не усміхалась й мало проявляла хоть якісь емоції. Вона була шокована це всім до глибини душі. Я з нею порозмовляв, хоча розмовою це було складно назвати, і пішов далі, міняти ганчірки у поранених.

26 вересня 2014 року

Майстер корабля

Зеки побудували все таки свої човни. Багато з них хочуть відправитися у першу експедицію, але Патріоти дуже збентежені, бо піратів Київського моря нам не треба. Більша частина, зайняла вже позиції, а змінити якось означає викликати обурення. Також Патріоти почали робити щити, арбалети, списи та інше зброю. Й мене це не дуже подобається, бо все більше і більше походу наша школа перетворюєиться на... Артем же мені все розповідає, і я розумію, що треба йому спробувати пояснити, що можна не проливаючи ні каплі крові, добитися добра, бо іще однієї Волинської Різні нам не треба.

Також починають все менше й менше давати їсти, багато з дівчат схуднуть, але хлопцям яким приходиться роботи ради всіх, не дуже. Ілона більш менш відійшла й я допомагаю їй, називаю Місакі Мєй чи просто Місакі. Їй я не став розповідати про це аніме їй . А так багато з нас сповнені надії, що ми виберемося з відси й Місакі в це дуже вірить, а я разом з нею. Коли я заснув у себе на стільці, вона обійняла мене й я порснувся. Мені це сподобалось, але не при всіх й не в її стані.

1 жовтня 2014 року

Тигролови

27 ми відправили 10 корабликів з 19, для пошуку допомоги та необхідних для нас речей. В той день усі були на нервах, особливо Артем. Через це з ним не міг ні, як поговорити. Чорт його забирай. Більша частина зеків, відправилось з ними. Вони були повинні повернутися на наступного вечора, але прийшов лише один кораблик з 2 патріотами . Йще живий він сказав, що зеки коли ті вийшли на суходол повбивали всіх, забрали кораблі та почали мародерствувати. Також немає нікого у руїнах, так що допомоги з зовні ждати не треба. Він сказав, що школі є зрадники , та незабаром помер від ножевих поранень. Артем був у розпачі, він розуміли, що без насильства тут не обійтися. Тепер крім виживання треба займатися політичними чистками. По-перше, усіх хто мав стосунки з зеками, зарештували та відправили у підвал, й почали котувати щоб дізнатися плани всіх їх. По-друге на кришу були поставлені часові, які слідкували щоб бандити не атакували чи щось не зробили. У середині були свої охоронці, яким дали повне право бити чи арештувати всіх хто веде себе підозріло. По-третє, треба озброюватися, бо шанси на переворот чи кровопролиття дуже високі. Була створена Служба Безпеки. З складів були взяті, пальники переробленні у вогнемети, будувальні каски, а пневматичні гвинтівки віданні охоронцям Артема та снайперам на криші. Одного з зеків смогли “проклюнути” й він розказав, що вони планують переворот. А подробиць не знає. Його відпустили під надзором. Інших треба було “по старій-добрій традиції, поперевішувати” - як запропонував один із патріотів, а Артем ссилаючись неа нехватку місця, просто захотів їх отруїти. Усім з ним погодилися і на настуного дня у підвалі було 12 трупів. Це викликало багато обурень. “Як це могли, таке зробити ?”- лунало з усіх кабінетів. Був оголошено страйк, знайомими чи друзями загиблих. Й два охоронця хотіли вічливо попросити, але ті взявши побили їх, одному зламали ніс, а іншому повибивали зуби. Тоді прийшли СБ й почала займатися репресіями, тобто ламання кісточок попри крики “Здаюся”. Тоді я сидів ввечері з Артемом я сидів, й ми випивали. Водку та вино, яке знайшли солдати у Руїнах - ми дозволили собі трішки подурманити один одного. Артем настільки випив, що почав вже казати, вот як було б добре, якщо не кляті москалі, але я запитав, як він тут виявився? На його лиці можна було прочитати, що він не хотів про це розказувати. Його батьку служив у АТО, у батальйоні Дніпро-1. Він воював з початки війни й загинув коли виїзджав з Дебальцевського котла, коли танки відкрили вогонь по техніці, які мирно відходили по домоведенню. Мати його не пережила, й почала пити, це помітили служби, забрали Артема, а її серце не пережило це. Далі він попросив мене, його залишити з пляшкою водки, а я міг забрати вино.

Я не знаю, що буде далі, але ситуація все стає більш цікавою. Господи, люди ніколи не міняються немов у нас з дитинства заложення вбивати інших ради господарювання.

3 жовтня 2014 року

Камінний хрест

Цей день, надовго запамятають з нас, особливо я, бо війна від якої я тікав прийшла й до мене. Днем коли я розмовляв з Ілоною, за чашкою нібито чаю. Ми почули звуки стрілянини. Й я немов опинився пів року назад, у Дебальциві. Тоді я ходив у школу, мав друзів та маму з татом. У той січень, я йшов з школи. Я вже звик до звуків обстрілів, як гармати танків жбурляють снаряді, й як постріли снайперів забирають життя людей. Й я йшов по між будинків, у вдалені можно було побачити дим, від пожеж. А сніг який недавно випав був сіруватого кольору від попелу. Йти було йще двадцять хвилин, але я почув мінометний вибух, та побіг у бомбосховище. Там було багато людей, тісно, страшно й душно — так я міг би описати картину. Обстріл йшов йще кілька годин. Раніше я думав, що війна це десь там у Африці, Сирії та у інших бідних країнах, що вона ніколи не прийде у мій дім. Тоді вже потемніло коли усе закінчилось. Я біг по серед, вогнів пожеж, у далині грали постріли, а я бачив, як колона техніки, їхала з пораненими, хтось кричав від болі, інші які були на техніці кричали, щоб я біг від сюди, бо їдуть хохли. Йще літом ми з друзьями виходили біля колій, щоб побачити війскову техніку. Танки, БМП, БТРи, різна артилерія та міномети. У наших той дійшніх очах можно було прочитати й радість й подив й інтерес. Але, як це буває для солдат війна це подвиги, а для простих людей це виживання, бо не всі на війні воїни. Радість змінилась на розчаруванням, подив на жах, інтерес на відторгнення.

Коли вже показався рідний будинок, я від втоми, йшов повільним шляхом. Ця картина мені запам'ятаєтся на все життя. Я входжу у будинок з потрошченими вікнами, вибитим дах, а тато й мамою лежать у крові. А я вблагаю їх встати. На мої стони прибігають війскові з жовтими стрічками. Вони забирають мене у безпечне місце. Через три дні мою маму з татом ховають, а мене відправляють у Київ, у елітний інтернат. Тоді я перестав запам'ятовувати лиця людей. Від жаху чи від розпачу, я не знаю.

Сердце клекотало, я бачив, що Ілона у заручниках, а біля дверів стоять два безопасника з гвинтівками. У зека Флобер, а мене він нібидо не баче. Тоді розумів, що якщо я нічого не зроблю, її доля буде мало чим відрізняться від моїх батьків. Я взяв ніж, та встромив йому у глаз, й від товкнув її та почав, стріляти. Хочу добити, але не відчуваю руку - посеред долоні діра. Я, той хто поклявся не вбивати, а лікувати, пролив кров. Й до мене доходить болісне відчуття.

Сидячи, і перевяжуючи собі рану я тоді, підрахував - з обох сторін прийшло більше ніж по двадцять людей. Такими темпами ми повбива самих себе!!! Як потім мені розказав Артем, зеки пограбували магазин спортівної стрільби. Як бандити вязли у заручниках важливих персон, а коли всіх їх заарештували, й обрушивши їх план, який полягав у тому, щоб через заручників винудити сдатися Артема і коли все стихне то подати сигнал. Бантитів змусили подати сигнал. До нас попрямували кораблики, й коли вони увійшли розслабленні у школу іх чекала пастка. Загнані у угол, вони відбивалися, але незабаром всі лежали у крові. Але цей день для мене символізує інше, ввечері коли все встигло до мене прийшла Ілона та запросила до себе. Все починалось, з того що вона подякувала й ми розмовляли, про майбутнє, вони хотіла щоб я розповів про щось своє аніме, я розповів про Кішку з Сакурасо. Я розповів їй цю романтичну історію, й вона вклонившись свою голову на мою грудь, й вона захотіла відячити за те, що я за нею доглядав цей весь час й піддержував, й вона поцілувала мене, її сині очі, з маленьким носиком почали історію нашого кохання. Ми чудово провели вечір, й коли вона роздягнена лежала біля мене я зрозумів, що я її кохаю.

5 жовтня 2014 року

Затишшя перед штормом

Цей день почався не з добрих новин. Артем коли розмовляв зі мною вранці, сказав що спострегачі й розвідка, передали, що в завтра ввечері останні зеки нападуть, а вони будуть мати підкріплення, як можно зрозуміти ми не одні такі, що перемістилися в інше світ, також всі вони будуть мати пневматичні гвинтікви, пістолети та карабіни Флобера, коктейлі Молотова. У нас пару пневматичних гвинтівок, арбалети , вогнемети, феєрверки, коктейлі, та списи. Він мені сказав, що сьогодні евакуюють всіх жінок, та поранених чи хворих, й мене теж. Але я сказав, що нікуди не піду. Моє призвання не тікати чи воювати, а рятувати життя. Після цих слів він мене обійманяв й сказав, що я справжній друг.

Після перекуру, я допоміг Ілоні зібратися Зібравши речі, ми мовчала сиділи коло одного. Вона спитала чому я тут опинився ? Я розказав, що коли почув постріли, я опинився знову у той день, у ту годину, коли я лишився сім’ї. Від цієї історії вона сильніше прижалась до грудів моїх, й почала розказувати свою історію. Жила вона, з татом, бо мати померла під час пологів. Тато був міліціонером. Його часто не було вдома, й часто за ним вона скучала. Але у зимой тринадцятого року, її батько був відправлений на розгін мітингу. У день, коли политіли перші коктейлі, він получив несумісні з життям опіки. Через тиждень її батько помер, а її відправили до інтернату. Й вона почала плакати, я б сказав би ревіла. Вона не хотіла мене втратити, але я заспокоїв, її. Я буду допомогати, у безпеці, за лінією фронта. Уже ввечері, на кораблях, вона подякувала, за все поцілувала мене, плачучи... Ми насолоджувались дивлячись на один одного, поки корабель не сховався за руїнами.

Усю ніч патріоти робили укріплення, Артем з офіцерами розробляв тактику, я показував й розказував, усім, що робити при пораненнях. На світанку, можно було виспатися. Я ліг на свою ліжко, й лежачи пишу це. Не знаю, що буде завтра, але я віру що виживу, бо головні герої завжди виживають)).

6 жовтня 2014 року

Дім у вогні...

Почалося все з криків, про підготовку к обороні. Артем почав свою промову бійцям, він казак що ми — останній оплот нашої країни, й ми повінні його зберегти будь якими жертвами, й кожен з нас повинен памятати що один за всіх й всі за одного, що на сила у єдності. “ВОЛЯ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ЧИ СМЕРТЬ” - скомандував він, й воїни пішли на свої позиції. Я взявши свою гвинтівку, і, стоячи на другому поверху, дожидався, коли гади наблизяться. Ми почали тоді атакувати, гвинтівки й арбалети палали як скажені, огнемети та коктейлі знищували кораблі, а з труби та фейерверків зробили типу РПГ, якою з легкіс тью топили всіх й вся. Я тоді таскав, поранених, парарельнно відстрілючись. Й тоді в мене попала перша куля, у руку. Рану швидко я залатав, й почав якось допомагати. Сидячи на першому поверху й подаючи кулі, у нас влетіли пару фейервеків, й підпалили перший поверх. Частина піротехники попала мені на спину, й підпалило мій одяг. Вогонь опалив мою спину, руки, та ноги. Мене доправили до, евакуаційного кораблика, а зараз я лежу й пишу ці слова. Пацани говорять, що ми відбивили атаку, але з великими втратами. Я відчуваю, що не виживу. Я пишу ці слова, бо люблю Ілону, а Артема, як брата. Так що, якщо я виживу, то тоді я спалю цей шматок паперу й перестану писати, бо я майже відчув себе щасливим...

Див. також[ред.]