Архів:Лютневі історії

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку

6 історій про аніме та містику. Написані в лютому 2020 року.

Манґа[ред.]

Знайти нормальну роботу після школи не легко. Навіть у Києві. Там кур'єр, там вільна
каса - на серйозні посади школярі не потрібні, бо очевидно підуть навчатися вже за
пару місяців. Але я намагаюся шукати, де можу. Проглядаю оголошення в інтернеті,
ходжу на співбесіди.
Та чим більше я ходжу, тим більше я помічаю дивні графіті. Дві дівчини, одна висока
і худірлява, інша нижча, віддають військове вітання і під ними завжди напис "ЛОЛІ
СИЛА" великими літерами. Вони на стінах у переходах, на парканах промзон, часом
на асфальті посеред спальних кварталів...
Первісно я сміявся з цього, пізніше почав цікавитися. В інтернеті пишуть "та то аніме-
клуб один зараз піднявся, їм якийсь ґрант дали". "Ха-ха, анімешники" посміявся я.
Аніме - то несерйозно. Я теж колись захоплювався, та останній рік якось відлягло.
Все ж мені вже 17 років, дорослий хлопець, пора забути про фантазії. Хоча раніше
так хотілося бути героєм манги чи аніме, бігати з руками ззаду під веселі пісецьки...
а, хай йому грець!
Я продовжував безплідні пошуки, графіті не полишали мій шлях. Після того, як на
вакансії "кур'єра" мене втягли у мережевий маркетинг "народних", а насправді
підроблених лікарських засобів хворим прямо в лікарнях, я подумав, що удача мені
ніколи не посміхнеться. Сказав моєму наставнику "дякую", посміхнувшись тією
натягнутою посмішкою, якою він вчив мене втиратися в довіру клієнтам - "уяви, що
у тебе перед зубами льоска і кусай".
Вийшов від лікарні, куди мене довели, до якоїсь незнайомої зупинки і став чекати.
Коли озирнувся погледіти, що навколо, побачив на паркані знайоме графіті "ЛОЛІ
СИЛА", але цього разу під ним було "Не віриш? Приходь телеграм/kziv_anime".
Я миттєво ввів посилання в давно користаваний мною месенджер. Так-так, "київський
аніме-клуб міцурукі", гм, зустрічі щонеділі. Я зайшов в один з чатів, спитав, чи можна
новачкам отак просто прийти. Відповіли - можна. Гиги, хоч якось урізноманітню
життя, може ввіллюся і здійсню мрію побути якимось героєм.
***
Зустріч відбувалася в кав'ярні "Зайчик", що на лівому березі Києва. Я увійшов
швидко, наче зняв пластир. Очікував побачити купу косплейників, чи-то учасників
інших напрямів аніме-фанатизму, які малюють/пишуть фанфіки тощо. Натомість я
побачив компанію з кільканадцяти молодих дівчат. Не те, щоб мені було потрібне тут
особисте спілкування, не те, що б я... та хай йому грець, вони були суперські!!
Я підійшов до них, привітався. Вони почережно почали зі мною обійматися. Чи міг я
мріяти провести десь краще? Сів до них, почали спілкуватися про те, хто де і що.
Виявилося, що я тут не один абітурієнт, але більшість все-таки на рік-два молодші. 5
годин у чудовій компанії пролетіли непомітно.
Почали потроху розходитися, лишилося 5 дівчат. Я не хотів іти, бо дуже вже
неймовірно для мене хікана було спілкуватися зі стількома красунями. І от одна з них
завела розмову, про те, що батьків у квартирі сьогодні немає, мовляв, і компанією
завалитися було б непогано. Я вже почав думати, чи не продинамлять мене, як чужого
хлопця, але виявилося, що ніхто був не проти мене.
***
Ми прийшли до квартири, сіли на кухні чаювати. Почали обговорювати свої мрії. Я
сказав, що хотів би якось покосплеїти героя аніме чи манґи, влитися мовляв у їхнє
життя. Але я вже дорослий і розумію, що це все фантазії для дітей. На що вони почали
сміятися, а мені за пару хвилин чомусь стало так незручно, наче рухи
сповільнювалися. Я відчував, що можу хотіти щось зробити скажімо рукою, рука все
відчуває, але робилося все те важко і повільно...
Одна з них спитала інших "що, вже?", інша відповіла "я не думала, що буде так
швидко". Я впав на крісло і повільно слідкував, як вони підняли мене з нього,
перенесли в кімнату та поклали на підлозі. Там було коло, як уві Сталевому Алхіміку.
Поряд лежала якась манґа.
Одна дівчина промовила "Невже нарешті, і моя черга настала". Вони поклали манґу
поряд зі мною в коло і почали щось говорити незрозумілою мені мовою, потім
закричали "РІВНОЦІННИЙ ОБМІН!". І я раптом відчув як мої ноги кудись тягне. Я
опустив очі скільки міг на ноги, і побачив як моя плоть втягується до книги і стає
звичайною білою сторінкою з конкутрами. Натомість із книги витягається якийсь
персонаж.
Та сама дівчина закричала "Івацуке, нарешті ти будеш зі мною, мій ідеальний
хлопець!" і почала посміхатися, доходячи в цьому до несамовитості. Я заплакав, мене
повільно, хоч і абсолютно неболісно втягувало в папір. В якийсь момент я відчув
холод.
***
На підлозі лежали двоє: оголений високий стрункий японець і українська дівчина, що
овивала його в жадібних обіймах. А поряд з ними книга, героєм якої був звичайний
киянин-школяр. Він обіймав дівчат, ходив на уроки радів життю. На папері.

Визнання[ред.]

Вигурівщина, простект Романа Шухевича. Вітер дме, різко змінюючи напрям. У
висоті несе лист білого паперу. Перекидає його з одного пориву на інший, поки той
не наближається до одного з заторів на східному в'їді Північого моста. Врешті
останнім подухом вітру лист прибивається до лобового скла однієї з машин. Це газета,
з чільним заголовком "ЩЕ ОДИН АНІМЕШНИК СКОЇВ САМОГУБСТВО".
У машині сидять чоловік із дружиною. За мить після придмуху газети, дружина питає
"Що за хрінь? Це аніме зовсім дітей з розуму зводить! Наш Андрійчик таке дивитися
не буде, так, коханий?" Коханий охоче піддакує дружині, одначе сам змислює "Я
аніме дивився, і ось веду щасливе сімейне життя. Невже все так змінилося за ці 5
років?"
Затор просувається, вже невдовзі відкривається його зачин. Стоять машини поліції,
поліціянти махають щоб проїжджати відведеним "коридором". Видно, як витягають
тіло з-за краю із зашморгом на шиї. При ньому рюкзак, на рюкзаку значки з чимось
мультяшним. Певно черговий анімешник. Та що це. Обличчя поліціянтів ошелешені.
На внутрішньому боці покривного клапану сумки, який відкрився після перкидання
через паркан мосту, видніються смикано написані маркером слова "ЦЕ НЕ Я".
***
Картину, яку я побачив зранку, не забуду мабуть ніколи. Що це було? Хто тоді, якщо
"не він"? Поліція каже, що втручання сторонніх виключене. Всі експерти в один голос
заявляють "Вивчені обставини місця вказують на те, що...", коротше сам заліз, сам
затяг, сам зістрибнув. Наразі жертв троє, але що буде далі? Якщо це дійсно маніяк?
Йому так просто все сходитиме з рук?
Задзвонив телефон. Я підняв слухавку.
- Добридень, капітане Михайленку.
- Слухаю, пане.
- Справу самогубць передають нам на розслідування. Третій випадок змінив усе.
Завтра зранку нарада, а поки сповнюйтеся думок.
- Так точно.
Начальник поклав слухавку.
У відчаї я не зразу згадав про свого друга, який понтувався якось, що може говорити
з мертвими. Ми щось пробували, і було принаймні правдоподібно. Правда, це важко
назвати розмовою. Так, відчуття. Якесь одне, певне.
Я покликав його з собою оглянути тіло школяра. Ми пішли в морг і попросили
усамітнитися. "Ну що, щось відчуваєш" спитав я, частково іронізуючи. Друг
подивився мені очі і сказав "Тінь" зробивши паузу продовжив "Страх тіні запав йому
найвище перед кінцем."
Я довго думав, що це може означати, але за місяці розслідування і роздумів так нічого
і не зрозумів. Певно дурниці це все, говоріння з мертвими. Але й гірше від спроби не
стало. Засидівся я того дня в відділку. Подумав, що пора би до дружини. Добре, хоч
нових жертв не додалося, поки ми тут плетемося.
Я вирішив піти пішки, дім був недалеко. Прогуляюся, розвіюся і подумаю. Йшов
швидко, було прохолодно, а на мені була лише вітровка, яка годилася хіба для
днювання. Раптом моє плече врізалося в щось, я злегка озирнувся, побачив плече.
"Вибачте" сказав я, відповіді чи бикування не почув. Дивно. Я розвернувся. Там був
школяр з сумкою з Нарутом, який непорушно йшов уперед. Щось було дивне в
ньому... але що? ... о, Боже, я аж стрепетнувся. Ліхтарі були спереду д'нього, там де
і... тінь.
Я побіг до нього і схопив, і хоч він не пручався, але щось тягнуло його від мене. Я
щоміці тримав його, наче власну дитину. "Ні, не дам забрати" думав я, "краще загину
сам". За деякий час безуспішного перетягування школяра, борня скінчилася. Тінь
видимо від'єдналася віді хлопчини і попливла до Дніпра.
Я кинув хлопчину і побіг за нею. Я біг і біг, яке щастя, що я не один з тих пузатих
поліціянтів із анекдотів. Щодня бігаю, щодва дні ходжу до спортзалу. Я біг і біг, аж
поки тінь не нирнула в бік води. Я подався до лісу, лиш легка думка про те, що я можу
стати жертвою, спливла у мене, і ту я швидко придушив. Зараз не час для відступу.
Тінь пішла в воду. Це все, там я би не зміг пересуватися з такою же швидкістю.
Озирнувшись, я усвідомив, що стояв біля зачину Північного моста, на
"Скаймолівському" півострові.
Відхекався, пішов додому. Дорогою набрав друга.
Кажу "я знайшов твою тінь".
Він мовчав, я повторив. Він сказав "вибач, не зразу згадав, то що це було?".
А я йому "та тінь і була. Схопила чергового хлопця, я злякав. Що це в біса таке?"
Він сказав "Де вона поділася?",
На що я відповів "Сховалася в воді".
Він спитав, куди їхати, на що я спитав, що він пропонує. Виявилося, це може бути дух
або нечисть, і з нею теж можна поговорити. Ми стояли біля Дніпра, на східному
зачині Північого моста. Він сказав "призирство" і додав "дивно, що я можу тут щось
відчути. Це означає, що тут лишилася частинка тіла людини. Що тут сталося?". Тієї
ночі ми розійшлися, бо оперативно опівночі дізнатися, що десь колись сталося, можна
лише в кіно. Принаймні на моїй посаді.
Опісля нарив я матеріали про те, що там сталося. Журналістка писала про те, що аніме
це загроза суспільству і воно доводить дітей до самогубства. Якийсь критик офіційно
висміяв її статтю, навівши статистику самогубств загальну і серед анімешників, і
порівнявши з середньою часткою анімешників у суспільстві, визначив, що рівень 
самогубств серед них навіть нижчий за середній. Журналістка втратила репутацію,
роботи не було, а вона лише не відступала і писала далі звинувачувальні статті.
Одного дня, вона напилася, вийшла на Північний і злетіла вниз. Тепер дітям спокою
не дає, аби коригувати статистику.
Ми з другом прийшли на берег наступного ранку. Він мав передати їй звістку про те,
що якщо станеться ще один випадок, то ми подбаємо про публікацію фейкових
матеріалів про те, що насправді вона була анімешницею. Звісно, це нікому не могло
знадобитися, але вона ж курва цього напевно боїться. Ми стояли там буквально дві
хвилини, після чого друг сказав "Передав, відчуваю її страх".
Ми вийшли з заростів на проспект і йшли до мене додому. Справу було не реально
розплутати - в жодні рамки законності чи доказовості це не стане. Шкода двох
невинних дітей.

Скарби Приазов'я[ред.]

Яка краса. Жовтогаряче сонце і блакитне безхмарне небо, а навколо високі бур'яни.
Приазовський степ, який починає безкраї з погляду цілих народів Євразійські степи,
з погляду однієї людини видається достатньо безкраїм сам по собі. Ідеш і тиша, мир.
Якби ж то... за наступним поворотом опиняєшся у селищі, звідки всі пару літ як
виїхали. Лікарню збомбардували, одне почорніле каміння лежить. Щодня обстріли -
годинник можна звіряти. Й усією цією красою ми зобов'язані якійсь примарній
світовій геополітиці держав-регіональних гегемонів і ще багатьом складним словам,
деякі з яких я навіть не вимовлю.
Та наша з Андрієм роль у цьому маленька - розвідка у прифронтовій зоні. Ходимо
наче дівчата з "Останньої мандрівки", дивимося, що ще можна і треба врятувати, а що
уже, на жаль...
-Андрію, у тебе ще чібіки є? Я хочу і свій автомат обклеїти.
Андрій це мій напарник. Анімешник із київського аніме-клубу. А чібік то така
прикольна наклеєчка, яку вони там роблять: з мініатюрним зображенням анімешного
персонажа - власне чібіком, і посиланням "телеграм/kyiv_anime". У них там взагалі
дуже багато прикольних штук.
- Лишив на ВОПі. Як вернемося, обклеїш, зараз вседно ніколи.
Сам я з Одеси, і теж анімешник з місцевого осередку. Народився в Донецьку, тож,
можна сказати, що захищаю свою землю без додумувань.
У нас взагалі дуже анімешна компанія зібралася. Єдина дівчина Настя, вона
косплейниця, зацікавилася подіями в Україні, коли познайомилася з українським
анімешним товариством. А ще Дмитро, який гарно розбирається в техніці, а
захоплення своє технікою почав із розбору мікрофонів, на яких озвучував аніме. Отак
український анімешний рух сприяє захисту вітчизни від загарбників.
***
Лежимо вже котру годину, ховаємося в рівчаку черед кущів. Давно мали піти назад,
але шлях відрізали позачергові обстріли. Вочевидь комусь із апалчєнцев не сидиться
і вирішили перевиконати норму на сьогодні. Як там Дмитро віршик склав?
Нам із верху наказали,
Щоб стріляти перестали.
Ми стріляти перестали -
Нас усіх перестріляли.
Якби ж я лише мав Расенган, як Наруто. Зараз би з'явився на ворожі позиції, та всіх
роздухопелив.
Майже ніч, і раптом у тиші вечірньої природи лунають голоси "Іщі іх, ані ґдєта здєсь,
Алєґ іх засьок". Ми гірко подивилися одне на одного з однією думкою: треба тікати,
робити більше нічого. Піднялися, нишком пішли у зворотний бік від нашого ВОПу.
До наших з того боку далеко, але краще бути виснаженим, ніж опинитися у полоні.
Знову почалася черга обстрілів. Це дало нам можливість пересуватися швидко і не
бути почутими.
***
За годину ходьби ми зрозуміли, що попереду теж ворог. Ми оточені. Вони знали, що
ми тут, і розуміли, що далеко не зайдемо. На щастя попереду були шматки лісу, серед
яких вирішили сховатися. Зайшовши межи тих шматків, ми зрозуміли, що це
розвалини якогось Старого заводу чи поселення. Серед темряви було не розібрати.
Тим часом ворог підступив до самого узлісся. Ми вирішили сховатися серед каміння.
Дамо останній бій.
Вороги наближалися, нас помітили, почали відстрілюватися. Всі ми розуміли, що бій
по-суті на виснаження запасів і з часом патрони у нас таки скінчилися. Ми засіли в
кам'яних накриттях, ножі напоготові. Наближаються, підходять.
- Ані вон там далжни бить, па аґню ясна.
Чулося "гав, гав".
До нас в притул підійшов один, кавказької зовнішньості, посвітив у наш бік
ліхтариком і посмішкою жорстокого очікування, ламано вимовив:
- Ну чьо, ґєнацидний, іді сюда, бандера. А?
Після цих слів він розвів руки, в одній з них був ніж. Він ще більш жорстоко
усміхався. Хоче крові.
Та раптом він перечепився, ліхтарик випав і покотився до мене. Я підняв його і
посвітив у його бік. Ошелешений він лежав головою в мій бік і озирався назад,
смикаючи ногою. Я перевів світло ліхтаря на ногу. О Господи, її тримала рука, що
витиналася з-під землі. Вона була майже повністю з голих кісток, зрідка з залишками
шкіри чи м'язів, або покрита ґрунтом. Вона не просто випиналася, а міцно тримала
його ногу.
Я не повірив своїм очам, а він у паніці різко потягся руками до ноги і почав звільняти
її. Та рука не розтискалася. І тут ще одна рука випнулася з землі і схопила його вже
за руку. За хвильку мрець, витягуючись за нього, наче за опору, виліз із-під землі. Це
був напів-голий скелет, подекуди з залишками плоті та навіть тканиною.
Я був настільки ошелешений, що не міг поворухнутися. Кавказець почав кричати.
Мрець схопив рукою його горло і придушив його так, що той перестав кричати, але
лишався в свідомості. Дуже хриплим і шепітним голосом він проказав:
- Що, нашого хліба мало, кацапська гнида? Зараз дамо тобі хліб!
Із землі в мить почали зростати паростки пшениці, вони вилися навколо ніг та рук
сидячого кавказця, а коли перетворювалися на колоски, то колючі впивалися в шкіру
і пробивалися всередину. Вони пронизали наскрізь всі кінцівки та тіло кавказця,
виходили з очей і обвиваючись навколо голови, заходили у вуха.
Мрець хрипло реготав: "ЗАРАЗ БУДЕ ТОБІ ХЛІБ! Ха-ха-ха-ха!"
Я продовжував стояти, Андрій сидів у засідці за мною, але я навіть не озирався на
нього. Тим часом, підійшли друзі кавказця. Їх був із десяток з різних боків. Один з
них заволав.
- Ета чьо такоє, шо за пугала? Щяс і єму врєжу. Він, а слідом і інші почав стріляти у
скелет, я ліг. Скелет лише всміхнувся "Вам мало хліба? То зараз буде ще!"
Я, намагаючись щосили зрівнятися з ґрунтом, тим не менш посунув голову так, аби
було видно поперед. Руки почали вилазити звідусіль під загарбниками. Ті почали
панічно стріляти по ним, часом влучаючи собі в ноги, від чого ще більше лякалися і
кричали.
Мрець підійшов до того, хто кричав і таким же самим жахливим голосом промовив:
"Може ти не хліба, а золота наших церков хочеш? Буде тобі золото, хахаха!!"
Миттю у нього під ногами з землі висунулися ще руки, одна з них триламала чашу, а
інша якісь жовті листи, зім'яті в жменю. Мрець взяв чашу, його рука почала червоніти,
а наколо в повітрі з'явилися брижі. Чаша теж почала нагріватися. Він взяв іншою
рукою зліпок жовтих листів, і кинув його в чашу і помішував, примовляючи:
"Це золото з нашої церкви, яке ваші пращури так хотіли. Аби не знечеститися, ми
його закопали разом із наших хлібом. Коли це виявили, нас обгородили загоном
солдатів, і не давали вибратися, поки не скажемо, де. Якийсь час ми трималися, але
потім почали вмирати найслабші, а хтось божеволів і починав їсти померлих. Не
вижив ніхто, але й місця схованки не видав. Бери своє золото!"
Мрець довів золото в чаші до рідкого стану, і влив його тому загарбнику в горлянку.
Початковий крик змінився на тишу, а тонкі струмені розплавленого, але
холодніючого металу полилися з горла та живота загарбника. Він упав. Мрець
вигукнув до інших схоплених:
"Вам хліба чи золота?"
Схоплені почали волати та вириватися, але все було даремно. Колосся починало
виростати з землі та обвивати їх, втинаючись через шкіру. Руки з землі піднесли
мерцю нову порцію позолоти і він нагнувся, аби взяти її. На мить він зупинився і його
голова повернулася до нас. Він промовив:
"Тікайте, дітки."
Ми побігли щодуху. Так, ми припустили, що вони за нас, але вірити припущенням
якось не дуже хотілося. До ранку вийшли на наш ВОП. Домовилися ніколи не
згадувати про те, що побачили.

Хікківництво завершується[ред.]

Знаєте, що найкраще в житті? Закрити штори, завалитися в ліжко і дивитися Ван Піс
цілий день. Або Наруто, але Пірати цікавіші. Щовихідних я приблизно так і роблю.
Так, моє життя таке ж, як і у інших хікікоморі світу, але чи не потужно це - не
залежити від соціального стада, чи іншої людини, і приділяти час тому, що
подобається?
Хіканство - це сила, духовна міць і вищість людської волі над ницими природними
інстинктами... хник, а чи я сам у це вірю? Так би хотілося мати людину, з якою добре,
яка підтримає і буде поділяти захоплення. Але хіба таке буває? Тільки в аніме.
Справжні люди злі. Коли я востаннє ходив на нашу київську анімку, то на мене навіть
уваги не звернулися, постійні і давні завсідники спілкувалися про щось своє. Коли я
вставив репліку, мені щось відповіли, але відчувалася та млявість і безуважність з
якою це було зроблено.
Інколи я все ж вибираюся посидіти за вудкою. Як от сьогодні. Сиджу собі на
батьковому човні посеред озера Вирлиця та й думку гадаю, що може і краще бути
самому, на своєму маленькому, хоч і швидкоплинному острівці, відділеному від
решти світу широкою та глибокою гладдю. Йой, а воно справді глибоке - в дитинстві
мати розповідала мені казки про духів, які живуть на дні і царюють над озерами та
річками Києва.
Сиджу і рибалю. Ось надяг наживу, ось закинув. І чекаю. Чекаю. Нема. Певно вже
з'їли. Хочу витягнути, пручається, певно за дно вчепилася. Тягну, потроху крутиться,
певно черговий чобіт. Останніми зусиллями витягаю з води кінцівку, і вона разом з
зачепленцем летить мені на човен. Чорт забирай, та це ж голова!
Я зі страху вспустив вудку, трясця, це справді голова людини. Руки рвуться до вудки:
"треба підняти і викинути цю огиду за борт, обрізавши льоску" - перша думка і вона
ж хибна. Це ж чиясь голова, отже хтось убитий, треба кликати поліцію. Уф, чого я так
перелякався. Дістаю телефон, і вже заходжу в набір, як чую, що голова починає
кашляти. Чорт забирай, вона кашляє, випльовує водорості мул і воду, помітні рухи в
тому, що є з шиї.
Я знерухомлений від шоку. Лунає жіночий голос:
"Ти допоможи, чи що"
Я не вірю своїм вухам, здається це сказала голова. Не рухаюся.
"Агов, я до тебе звертаюся" - повторює вона, - "Я сама не познімаю весь цей бруд,
помий мене будь ласка."
Зізнаюся, мене ледь не знудило. Сиджу, дивлюся в бік Харківського, на осокові
болота, автостраду і розв'язку. Вона, ні воно повторює:
"Ну, будь мужиком, допоможи дівчині."
Я, трошки отямившись, і подумавши, що ну нафіг, зумів зморозити лише:
"Давай хоч познайомимося для початку."
І враз подумав: "Що? Невже й справді дожилися до того, щоб знайомитися з
утопленими головами? А може... а може, це та сама хіканська шиза, яка настає після
довгого часу самоізоляції і безплідних мрій. Оце воно як його... тульпа! Як
перевірити? Торкнутися? Мозок створить дотичний образ, я про це читав. Тільки
показати комусь іншому. Гм, наразі доведеться знайомитися." - завершив я свій
внутрішній монолог і слабко вимовив:
"Привіт, Я Вовчик, людина. А ти?"
Вона розреготалася. "Який скромний, хихихи. Мене звати Вогнедара, і я теж людина,
можеш не переживати. Знаєш, у всіх бувають погані дні. А у когось погані місяці і
роки. От у мене століття. Ну буває ж, таке життя, га? Е, а ти чого мовчиш?" - сказала
вона вольовим і радісним тоном, дзвінким дівочим голосом."
Я зам'явся, але зібрався з силами і сказав: "Знаєш, таке бува... життя... також, що не
кожен день говорячі голови ловиш на вудку. І зелена утопницька голова говорить до
тебе як молода дівчина. Ти зараз швидше Вододара, чи Мулодара, а не Вогне..."
Вона розреготалася, я приєднався. На сонце зайшли кілька хмар і прохолодний
вітерець повернув мене до орієнтації, але вона продовжувала:
"Ти не хвилюйся, я скоро відійду. Довго в воді була, от і схожа на мерця. Та я не
мрець, запамнятай!"
Я кивнув, вона продовжила:
"Помий мене, будь ласка. Ця імла смердить."
Я підкорився. Як це не було гидко, а я взяв її за довге, але загиджене і сплутане
волосся, перехилив через борт і... на хвилину замислився. Може впустити і ну його?
Але потім подумав, не кожен день таке стається. І помітив, що в деяких місцях шкіра
дійсно почала загоюватися і ставати не такою зеленою. Гм, може правду каже. Я
повільними рухами рук, аби не торкатися, почав намивати воду на голову. Невдовзі,
вона стала більш-менш чистою, наскільки може бути чистим те, що пролежало довгий
час на дні водойми. Перетягнув її назад в човен, поклав на підлогу.
***
Повеслував до берега. Може це таки ілюзія і перший перехожий не побачить нічого?
Можливо. А якщо так, що тоді? Скажу, що хотів викликати поліцію сам, але не було
зв'язку на озері. Що ж. Повернувшись зі світу думок, я наважився спитати "Що ти
таке? Люди не виживають без голови, гм, точніше без тіла, та й воді власне теж!"
"А, так сталося. Вподобав мене один водний дух, обіцяв владу над всіма водоймами
світу. А я йому відмовила, нащо воно мені? От він розрізав мене на частини, і
порозкидав по різним водоймам Києва. Не допоможеш зібрати?" - останнє речення 
вона проказала особливо улесливо і радісно, я глянув на неї, на обличчі, яке поступово
повертало собі життя, сяяла широка посмішка. Вона мружила очі і почала казати "Ну
будь ласка, будь ласка, будь ласка!" - набилала вона швидкість з кожним потвором.
Я сказав чесно, все що думав: "Зараз ми зійдемо на берег, і я покажу тебе першому
перехожому. Якщо ти взагалі реальна, а не плід моєї уяви, то поліція тобі допоможе,
я певен."
"Не певен," - подумав я. - "Певно потягнуть бідолашну на експерименти задля
пошуків вічного життя для якихось багатих недолюдків. Шкода, якщо так буде. Але
що мені з нею робити?"
Продовжив говорити: "А якщо не реальна, то санітари допоможуть мені, отут уже не
певен. Дуже на це сподіваюся."
Вона лишилася мовчазною, задумливою. В пасмах волосся почала проглядатися
рудість. Я прихопив з собою ніж, аби розчищати осоку, якщо вона заростила якусь зі
стежин. Ми вийшли на берег, я взяв голову за волосся. Після нарікань типу "Ай-ай-
ай", я спитав "А як іще брати? За носа?". Вона скривилася обличчям і кинула
незадоволене "Ну добре".
В такому вигляді я, тобто ми, йшли посеред поля осоки поряд з Вирлицею до
автостради, де могли бути люди. Раптово, після одного повороту, я побачив бомжа,
котрий помпезно розлігся на своєму ліжку, побудованому зі смердючих матраців та
обягу під обваленим фундаментом заасфальтованої колись стежки. Він лежав як
цундерка на пляжі: гордо і претензійно. Спершу він спробував мене роздивитися, а
коли побачив в одній руці ніж, а в іншій голову, закричав "Що за йобана срань" і з
усіх сил, які міг вичавити у своєму очевидно прип'янілому стані, став на ноги і
чхурнув у протилежний 'дмене бік.
Спершу я подумав, що кумедно вийшло. А потім зрозумів, що вона все-таки
справжня-то, голова... дівчина. А бомж навряд кому поскаржиться чи куди
подзвонить. Та й навряд хто цьому білочнику повірить. В ізолятор запакують на добу,
а викинуть на двір за годину, бо не стерплять смороду.
Запала тиша. Я так і стояв навпроти саморобного ліжка. Хєх, оце пригода. Запала
тиша, яку вона за пару хвилин урвала черговими словами в улесливому тоні: "То як,
допоможеш зібратися?"
Я запитав: "Зібратися? Тобто?"
Вона: "Ну, позбирати мої частини, склеїтися знову, стати повнотілою. Зро...зумів?"
Я: "А де вони, ті твої частини?"
Вона: "У різних водоймах Києва, як я й казала. Але я їх відчуваю. Наприклад, поки
ми допливли сюди, ми стали ближчими до моєї руеньки і печіночки." Вона
усміхнулася.
Я подумав: "Ой, як класно, рученька і печіночка." і перейшов до більш практичних
питань: "І багато їх, тих частин розкидано по водоймах?".
Практичність взагалі була мені надиво характерна, хоч я й не дуже жив в категоріях
цього світу.
Вона: "Та ні, тулуб, серце, печінка, одна рука, та інша, одна нога та інша - всього
виходить 7 окрім голови."
"Що ж, не так багато" подумав я. Іще питання "Вони на дні як і голова"
Вона відповіла, винувато опускаючи вниз очі і звужуючи губи: "Угу."
Я спитав себе про те, як ми їх дістанемо. Батьківський човен точно використати не
зможу, виникне багато питань. Але шина має мене витримати. А от нирнути на дно і
підняти те все я не ризикну, якщо я перениряю всі каналізаціє-водойми Києва, я певно
обміняю своє життя на її. "Гм, вудкою зачерпнути? - тикання пальцем в небо. А
якщо..."
Я знову спитав: "А ти зможеш зубами ловити свої частини, якщо я опускатиму твою
голову на вудці там, де їх відчуватимеш?"
Вона засяяла: "А ти винахідливий!"
***
З часом я купив шину, яку ледь зміг, але все ж зумів тягати, чи швидше котити з
собою. Єдиним транспортом, куди безпалівно можна було таке проносити, є міська
електричка - слава Київпастрансу! Не одним же ґловерам, юберітсерам та
велосипедистам катати вантажі нахаляву? Для голови я теж придумав прикриття,
старого виду капронова сумка з кравчучкою - просто привіт 90-ті, але туди було
зручно і вудку покласти. Домовилися не говорити поза "завданнями".
За місяць на вихідних ми відвідали річку Либіть, озеро Райдужне, одне з озер на
Оболоні, які колись складали русло р. Почайної, р. Сирець та р. Дарницю.
Найскладнішим було останнє завдання - знайти серце у Клові, який до нашого часу
став повністю підземною каналізацією.
Ох, цікаво ж було почитати ті форуми колекторолазів про тонкощі спуску у нетрі
сучасного Києва. Наприклад, не можна спускатися в дощ, або коли є ризик дощу -
рівень води піднімається і тебе вже нічого не врятує. Так регулярно топляться бомжі,
яким там тепленько ночувати. Воїстину і хочеться і колеться. Тим не менш, мистецтво
спуску я освоїв, і шляхи розпитав. Пройшовшись по поверхні, ми прозондували
приблизне розташування серця. Спустилися знайшли, вийняли. Тепер у нас було все.
З усіми цими частинами, які вже встигли повернути первісну красу (навіть не питайте,
як я витримував до тієї краси торкатися), ми поїхали назад, до заростів осоки біля оз.
Вирлиці. Там рідко хтось буває, крім згаданих бомжів. В кожному разі краще за ліс,
куди жителі регулярно ходять оздоровлюватися, а собачники і взагалі на кожному
метрі.
Я помістив усі елементи на місця. І виконалося неймовірне, вони почали скріплятися.
Коли все закнічилося, слідів не було, жодного шраму. Переді мною лежала струнка
пишногруда гола дівчина. Я прикрив очі рукою і подався знімати сверта, аби віддати
їй. Раптом я відчув як вона мене обіймає і шепоче "А ти заслуговуєш на винагороду".
***
Ну ви зрозуміли, шановні слухачі, що сталося далі. А невдовзі я пошукав і знайшов
кращу роботу, з'їхав від батьків, взяв няшу до себе і живемо собі. Аніме їй теж
сподобалося. І на анімку є з ким піти. Кохання, воно таке: коли любиш кожну частину
її тіла.

Затишок[ред.]

"5 тисяч кажете?" - звернувся я до брокерки, яка показувала мені будинок.
"Так, плюс комуналка. Але будинок утеплений 2 роки тому, тому виходить порівняно
недорого." - відповіла вона із незмінним ентузіазмом та професійним заохочувальним
тоном.
Ми стояли на подвір'ї саме перед будинком. Справді, ще не бачих такого доглянутого
і пригожого будинку. Ніжний помаранчевий колір "шуби". Темно-зелена черепиця -
еге ж, не якийсь там шифер! Клумба з різними красивими квітами - я не знаю назв
більшості, і доглядати не буду - найму селянку - та милують же око! І врешті вид на
яр із річкою з висоти зеленого схилу.
Чи міг я мріяти про кращий закуток на північному заході від Києва, де б я міг
намалювати свою нову манґу? Певно це ідеальне місце - помаранчево-зелений
смарагд правобережжя. "А отут картопельку посадимо" - подумав я, дивлячись на
город і згадуючи старезний жарт.
***
*Дзвонить телефон*
"Ну хто там вже може бути" - думаю я. Відкладаю ноутбук на стіл. Піднімаю
слухавку.
"Ало?"
"Ало, привіт. Як ти там, Миколо?"
" А ти?"
"Ой, не питай. Знову на роботі навантажили, неможливо вже, звільнятися скоро
буду... Слухай, у тебе там все добре? Ти ж до села зовсім не звиклий, все життя в місті
протусив. Що з тобою скоїлося?"
"Та нічого не скоїлося. Та з оглядну на події останнього року, краще мені побути
вдалині від асфальтових джунглів і особливо приматів, котрі їх населяють."
"Я розумію, вона була курвою. Але втеча тобі навряд допоможе. Своїх друзів ти теж
хочеш уникнути? Мене?"
"Курва - не те слово. Дяка богу, хоч діти не сталися. А про друзів і тебе - не приймай
близько до серця. Опріч того, ти знаєш, що мені треба виконати замовлення. А тут я
в тиші та спокої."
"Ну і як там твоє замовлення, варте того?"
"Справа йде. Щойно завершив 5-ту сторінку. Манґу, знаєш, не так просто створювати.
Я не японець, шкіл спеціальних не закінчував. І все ж здобув у цій сфері певні
досягнення."
"Так, минула твоя книга була непоганою. Але тобі не здається, що журливі
патріотичні теми це радше дух моменту, і треба зосередитися на чомусь більш
життєвому, і при цьому не тривіальному?"
"Це і намагаюся зробити. Щодня тут гуляю. Тут і річечка є. Окрім того, я зайнявся
квітникарством і домолаштуком. Новий досвід, так би мовити."
"Ого, не вірю в те, що чую. Ти? Та ти ж і цвяха не міг вбити. Як так тепер -
домогосподарюєш?"
"Вважай, це примхою самопізнання і саморозвитку... ну, будьте там здорові,
передавайте усім вітання."
"Що ж, і тобі не хворіти. Щасти."
Я поклав слухавку і падко ліг верхньою частиною на диван, на якому сидів. Ну як
мені було зізнатися їй, що я нічого не написав?
"Стук-стук-стук" - чується з боку вхідних дверей. Мабуть, це Ганна. Як учасно, саме
засумував. Вона така красуня. Завжди приходить несподівано, весело проводимо час
і головне не напружує як та курва. Як дивовижно. Достатньо було вийти з будинку,
аби зустріти ідеальну пару. А тоді кілька років шукав. От що значить провінція -
дівчата добрі, щирі. Не за грошима приїхали. Що ж це я замріявся, треба йти
відкривати.
***
Минуло 2 тижні, а я так нічого і не намалював. Якось надто затишно мені тут, та й
ідей жодних нема. Що ж таке? Затишністю грошей не заробиш. Зате дівку маю, майже
щодня навідує і після неї вже нічого не хочеться.
Крім як ладнати будинок. Полагодив шафу нарешті, поприбирав усюди. Ще горище
б розібрати, але це вже потім. І навіщо мені те горище, якщо подумати? Гм. Та й
селянку ніяку я не найняв, а сам у квітах копаюся. Треба почати щось малювати. Та
ідей нема.
***
Минув ще тиждень. Сиджу намагаюся щось намалювати. Ганна чомусь перестала
приходити. От я дурень, чомусь не спитав ані номера, ані прізвища. Як же так? Треба
буде в селі розпитати. Без неї взагалі нічого не хочеться робити. І запах якийсь
затхлий такий, і це при тому, що я вже всі вікна повідкривав.
Треба щось намалювати. Історія про двох дівчат на пляжі? Уже було багато разів.
Історія про письменника, який вирішив усамітнитися в селі, аби написати роман і
нічого не може написати? Гм, теж щось таке я вже читав. Ммм... треба піти розпитати
про те, де знайти Ганну.
***
Минув день. Тільки-но прокинувся. Я пробував попитати про Ганну у сусідів, вони
кажуть, що такої не знають. Бачили кілька разів зі мною дівчину, але думали, що це
до мене з міста приїхала і не питали. Дуже дивно. Цікаво, який у неї був мотив
приходити, проводити зі мною час, робити мене щасливим, а потім просто йти, і
врешті піти остаточно? Це ж не про жінок.
І цей запах... він став ще гіршим. Відгонить... мертвятиною. Гм, мабуть здох щур.
Треба його пошукати. Встаю, іду на пошуки. Проглядаю кожну кімнату, заглядаю під
меблі. Запах ніде не посилюється, але всюди однаково присутній, хоча приміщення
постійно провітрюю. Гм, Іду, нюхаю, нічого. Треба вийти надвір, глянути. Виходжу.
Е-е-е-е, що ж це таке? Усі квіти пов'янули. І запах... Обходжу будинок. Гм, ніколи
сюди не ходив. А чому? Сам не знаю. Ззаду є сарай. О, дивно, що ніколи над цим не
задумувався. Усе приладдя для копання саду зберігав в домі. Круто. Підходжу,
намагаюся відчинити двері. Гм, затулені. Проте дуже трухляві. Видно, що довго ніхто
не займася. Після неважких зусиль вони здаються і засув ламається.
Відчиняю двері, промені ранкового світла заходять у темряву сараю. А на підлозі
лежить Ганна... трясця, вона мертва! Лежить собі в тій сукенці, що завжди,
прифарбована. Треба кликати швидку. Дістаю телефон, набираю 112. Приїжджайте,
швидко. З районного центру? Двісті гривень? Так, звісно!
За пів години нарешті приїхали разом з поліцією. Вони здивувалися трупному запаху,
який стоїть у мене на ділянці, взяли мене під підозру. Забрали Ганну на з'ясування
причин смерті, бо ознак вбивства виявлено не було. Що ж тоді вона робила у мене в
сараї?
***
За пару годин
*Дзвонить телефон*
Беру слухавку.
"Доброго дня"
"Доброго, пане Кравченку. Патологоанатом. Я не знаю, чий це жарт, але я таке вперше
в житті бачу. Якщо з'ясується, що ваш, то ви багато заплатите за неправдиві виклики
на пожартувати."
Я, нічого не розумівши, питаю:
"Що за жарт? Що там з Ганною? Я б хотів знати причини."
"А нічого з Ганною, нема у нас ніякої Ганни. Хріновий жарт, ваш він чи ні."
"Тобто жарт? Який жарт? Ви знущаєтеся? Стривайте, як це немає Ганни?"
"Це тільки зовні виглядає як ганна, внутрішні тканини поверхневих порожнин -
ротової, вагінальної, харчовий тракт, а також кістки - теж відтворені гарно, але 
всередині нічого - ні органів, ні функціональних взаємозв'язків, ні мозку. Все з
якогось незрозумілого тканинного моноліту з симуляцією м'язів, що відповідають за
зовнішній рух та міміку."
"Га?" - онімів я від того, що почув. - "А де ж справжня Ганна?"
"Уяви не маю, я дав заяву в поліцію, вони кажуть, що такої людини серед мешканців
району не знають."
"Це ж як? Вона казала, що з цього села."
"Я не знаю, що вона там могла казати, але це не людина. І хтось за такі жартики точно
відповість."
Я не знав, що відповісти і просто повільно поклав слухавку. Цей запах не дає мені
спокою, її відвезли, а він так і не зник. Фу. Я продовжив пошуки. *нюх-нюх*, він
всюди однаковий, куди не піди. Вікна - відкриті. Йду по будинку, раптом око за щось
зачепиться. І таки зачепилося. На стіні у вітальні якась чорна пляма. Що то таке?
Щось на горищі протікло?
Підходжу до неї, стаю на диван, мацаю стіну, вона м'яка та вогка. Нюхаю руку,
Господи як смердить. Що воно таке? Спускаюся з дивану, витираю руку об серветку,
беру олівець, залажу назад. Штрикаю стіну олівцем. Проходить як у маслі. Витягаю
назад. Смердить неймовірно. Із дірки з-під олівця вивалюються личинки. Я ледь не
зомлів. Що ж це таке. Виглядає, наче чимось із середини розчинено.
Гм, що ж там на горищі? Лаз знаходиться в одній із комор на стелі. Треба драбина,
десь лежала при стіні у вітальні. Беру, ставлю до лазу. Залізаю, відкриваю. Все якесь
м'яке - і лаз і стеля. Наближаю ноча. Усе смердить трупом. Жахливо, що це все
означає? Заглядаю на горище стоячи на драбині, і... нічого. У зоні, де те почорніння
на стіні, нічого дивного. Чорт, я не хочу всім цим займатися. Злажу, дзвоню 112.
Поліція і медики приїздять, пояснюю, що якась хрінь в стіні певно. Кажу їм "Я тут
спати не буду." Підписую розписку, їду в готель.
"До завтра, ну ви тут з'ясовуйте."
***
На ранок дзвінок. Просять приїхати до будинку.
Приїжджаю. Територію огороджено так, наче сталася якась епідеміологічна
катастрофа. Підходить до мене якась людина в костюмі.
"Доброго дня, Миколо. Називайте мене Степаном."
"Вітаю. Що тут сталося?"
"Я вам все поясню, пройдімо до автівки?"
Мені стає моторошно.
"Ходімо" відповідаю я.
Йдемо до автівки, великий чорний джип. Мене запрошують сісти на заднє сидіння.
"Отже, Миколо, я сподіваюся, все що ми тут обговоримо лишиться між нами."
Я майже підсвідомо ствердно киваю головою.
"Миколо, як би вам пояснити. Ми такого ще не бачили. Бачите, весь будинок,
територія навколо і великий підземний пласт - це один організм."
"Як так?" питаю я.
"Якось отак. І дівчина ваша була вочевидь частиною цього організму. Не вдавайтеся
в деталі. З точки зору наших спеціалістів, вона була потрібна, аби у вас було все, щоб
не покидати це місце. А ви йому були потрібні, аби впливали в його підтримку свої
гроші і підтримували, так би мовити, його належний матеріальний стан - чистили,
берегли від паразитів."
"Так, мені справді не хотілося звідси їхати і хотілося працювати над будинком і
ділянкою. Хоча я приїхав сюди малювати манґу, а не селувати." - закінчив я і в
тупився порожніми очима в точку біля мого співрозмовника з думкою "що за
маячня?"
Він продовжив: "Так, я знаю, що Ви хотіли творити, маємо таку інформацію. І хочу
сказати, що на жаль, цей дивовижний сюжет, який вам випав, ви використати не
зможете. Я це все вам розповідаю лише, аби закрити тему і забезпечити Ваше
усвідомлене мовчання. Ми передамо всі матеріали відповідним структурам."
"І все ж дещо лишається мені не зрозумілим" - продовжив я, - "що то за чорна пляма
і що сталося з Ганною?"
"Миколо, Ви звісно вибачте, але ніякої Ганни не було. Вона була частиною істоти. А
істота померла. Звідти і пляма."
"Чому померла?"
"Наші спеціалісти схиляються до того, що від старості. Що ж," - зареготав він
моторошно - "всі ми там будемо." - він підняв брови наприкінці висловлення, розкрив
очі до межі і не переставав усміхатися. Було видно, що він сам від усього цього в
шоці. - "До речі, Миколо, можете вважати, що Вам пощастило. Вам казали, що було
з попередніми власниками?"
"Я ніколи якось не розпитував."
"А треба розпитувати, Миколо. Попередні власники всі як один витрачали всі гроші
на будинок, а коли в них уже не було чого їсти, помирали чи то від надмірної кількості
роботи і голоду, чи то від того, що з'їдали купу трави зі схилу, або щура, який пробігав
повз. Нещасних будинок не відпускав і навіть до останку використовував як
прибиральників. А щодо витрачених вами грошей, ви не хвилюйтеся. Ми їх вам
повернемо, як завдаток Вашого забуття цієї неприємної і незрозумілої історії."
Я намагався не думати про все це і взяв гроші без питань. Того ж дня поїхав з того
села.

Тернопільський синдром[ред.]

Якось мій знайомий-неанімешник розказував мені, як він виїжджав зі Львова і біля
Запитіва побачив чувака з похідним рюкзаком, який стопив. Він подумав, а чого ні,
до Києва їхати далеко, чого б і не взяти компанію.
Знайомий зупинився, здав назад і спитав, куди йому. Мандрівник радісно сказав
"Скільки не шкода в напрямі Києва!"
"Я твій щасливий квиток" - сказав знайомий, - "Саме до Києва й їду"
На шляху розговорилися, знайомий спитав, звідки їде. Той відповів, що з Анікону.
Знайомий ще не міг згадати назву фесту, який назвав мандрівник, коли мені це
розповідав. Далі він спитав у останнього, що то таке, а мандрівник пояснив, що це
такий місцевий аніме-фестиваль, єдиний в Україні, який з самого початку вівся
українською.
Знайомий кивав, слухав. Сказав, що не шарить всіх цих сучасних неформальських
штук, але йому було дуже цікаво.
Мандрівник розповів, що той зразу почав розповідати, про якийсь всеукраїнський
аніме-клуб, ну ви зрозуміли, наш Міцурукі, і став показувати йому всякі книги з
чорно-білими коміксами та спільноти в інтернеті. "Уф" - сказав знайомий, - "надто
складно для мене."
Мандрівник зрозумів, що надто завантажує мого знайомого нецікавою хрінню, і
вирішив просто дати візитівок, флаєрів та наклейок. Це були квадратні білі наклейки
з аніме-персонажем і посиланням. Тільки мандрівник розказав про тернопільський
синдром і щоб він його остерігався.
"Що за синдром?" - спитав знайомий. Мандрівник почав пояснювати, що під час
поїздки київського аніме-клубу до тернопільських анімешників, останні почали
клеїти привезені киянами чібіки собі на лоба. Тоді це викликало лише сміх.
Але невдовзі подібні симтоми були помічені в різних частинах країни. На київській
аніме-ході з'явилися люди, що поклеїли собі чібіки на лоба. Їх питали, чи знають вони
про тернопільський синдром і ті відповідали, що ні, нічого не чули. Те саме було і на
анімці дніпрян.
Одного разу він особисто роздавав чібіки у київському метрі і анімешниця, щойно
взявши його, наклеїла собі на лоба. Мотиви цих вчинкив підсвідомі і незрозумілі,
бажання наклеювати собі чібік на лоба виникають майже несвідомо.
Знайомий послухав це зі сміхом і зі вдячністю взяв візитівки, наклейки та флаєри у
рюкзак. За деякий час вже був Житомир, а слідом і Київ. Мандрівник зійшов біля
першої станції на шляху - Житомирської. Знайомий був страшно втомлений, поїхав
додому, поїв, помився і заснув.
Наступного дня він, як зазвичай пішов на роботу. Він мав робити презентацію якоїсь
маркетингової стратегії чи менеджерського рішення. Під час неї слухачі підозріло
усміхалися. Він нічого не розумів і лише додавав фактів і цифр, а вони все більше
усміхалися. Звісно ж, врешті виявилося, що у нього чібік наклеєний на лоба. Він не
міг згадати, як і коли це зробив.
"Що за маячня? - сидів він на кухні і скаржився мені, - "Як я зумів це зробити? Я не
можу пригадати. Мене мали підвищити після тієї угоди, відправити до Варшави, але
вона не склалася через одну наклеєчку."
"Ой, мені шкода. Такі шанси випадають не часто." - відповів я з сумом.
"Та нічого. Літак, в якому летіла моя заміна, вчора розбився. Я мав бути там. Якби не
наклейка львівського клубу..." - відповів він, посміхаючись крізь сльози.
"Львівського клубу?" - спитав я і відкрив рота зі здивування.
"Так, а що не так?" - запитав він.
"Таких точно ніхто не робив вже роки зо 2. Покажи-но."
Він показав. Наклеєчки були як новенькі. Дивовижа. Хто ж це міг з ними їхати, та ще
й з Києва? Неможливо. Це раритет.
"Ще чібіків?" - спитав я, віддаючи назад його знахідку.
"Давай", - сказав він, - "Вони такі милі."

Див. також[ред.]