Архів:Могилянка

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Основна стаття: Архів:Копіпасти Кропивачу

Сап кропивач.

Сьогодні їхав я собі на свою борщагу срану, проте приблизно коло святошина подзвонив знайомий і попросив відвезти деякі документи до універу, де він вчиться, тобто Могилянки. Я швидко пересів на шрутку до Берковця, де він жив, і за півгодини вже був там. Пакет, який дав знайомий, був досить тяжким, в ньому було купу друкованих матеріалів, мап та книг з діалектології та історії української мови. Проте спершу я, звісно ж, не звернув на це уваги, і поїхав собі в центр (якраз думав заїхати в одну майстерню та глянути в книгарні чи є пару книжок, яких я давно чекав). Коли під'їхав до Могилянки вже сутеніло. Зневірившись, що я запізнився, я вже думав розвертатись та йти, проте мене перепинили коло виходу, лише загадково сказавши: "Вона чекає на вас." Пройшовши до кабінету, я звісно ж постукав і несміливо відкрив двері. В кабінеті були лише молода білява жінка з короткостриженим волоссям та її пухнастий кіт приблизно сіро-коричневого кольору. "Дозвольте зайти" - несміливо промовив я.

"Добрий вечір. Звісно, заходьте" - відповіла вона мені. Тут здається мені, я мушу уточнити зовнішність цієї симпатичної молодої пані. Як я вже писав, в неї біляве короткострижене волосся, видовжене обличчя, вона сама в окулярах, а очі сірі (і це до дідька було прекрасно). "Я провідна філологиня Києво-Могилянської академії", - продовжила вона. Кіт розлігся на парті поруч і задоволено муркотів. "Я привіз вам документи", - відповів я. "А, це, звісно", - продовжила вона - "Я зараз займаюся величезним науковим дослідженням, яке здатне змінити уявлення про українську діалектологію. Пройдіть у мій кабінет, я покажу". Також я помітив, що при моєму погляді вона ледь помітно починає ніяковіти. Тим часом її кабінет був заставлений всякими книгами, картами, проте не зважаючи на це, виглядав світло, просторо та аскетично. "Я розпочала величезне за обсягами дослідження українського суржику, яке покликане дослідити не тільки лексико-граматичний склад суржику, а й виявити всі причини його виникнення та способи боротьби з ним". Вона продовжувала розповідати про діалектні відмінності та принципову різницю з суржиком, наче співала, а я слухав її прекрасний тонесенький голосок, і помітив, що її обличчя сяяло, коли вона описувала оце все. "...але для продовження роботи мені потрібно ще декілька книг та історичних праць. Зможете з'їздити в ЦДАМЛМ привезти їх? Я дам вам список". Вона дала мені накладну зі списком праць розміром в півтори сторінки. "Добре, без проблем", - сказав я, розуміючи, що це не вперше вже я стаю несуном. Але задля такої милої дівчини чому би власне і ні? Я попрощався і пішов до виходу. Та коли я вийшов надвір, то помітив, що вже 2-га ночі, а отже той архів закритий, транспорт не їде, а ночувати десь треба. Відповідно я вирушив до іншого свого друга, який живе зовсім неподалік, біля Контрактової площі близько до Покровської церкви.

Настав ранок. Я прокинувся від сонця, яке било мені в обличчя, пробившись через дахи класицистичних будинків Подолу. На щастя, сьогодні всі пари перенесені були на раніші дні через відрядження викладача. Зібравшись, я збирався вже виходити, як тут друг запропонував поснідати його фірмовою стравою - мівіною, завареною в суміші рево і смарт-коли. Я відмахнувся від цієї хуйні і пішов собі. Йти було недалеко, але під гору, проте до 9ї я вже був у архіві. Віддавши накладну, чекати довелося ще десь приблизно з годину, поки то все познаходили, спакували і віддали. Неспішно ідучи, я встиг поснідати хот-догом з ятки та насолодитися цвітінням каштанів та щойно розцвілих лип. До полудня вдалося дійти до могилянки, де неподалік від входу я перестрів її. Вона допомогла занести той пакунок до кабінету, а коли пакунок був вже розміщений, вона почала готувати чай. "Та що ви, не варто!" - відповів я. Але вона наполягла, тому я лишився на чай. За розмовами збігло ще пів години, проте мені треба було додому зайти, за мене хвилювалися, тому я відкланявся і пішов. "Чекайте - перепинила вона - може давайте ввечері сходимо на чай?" "Давайте" - відповів я.

Ввечері того ж дня я чекав в обумовленому місці на Хрещатику. Її побачив я ще здалеку, зі ввічливості підійшов і запропонував пройти в найближче кафе. Замовивши чай, ми пішли за єдиний вільний столик. Через кілька хвилин мовчання вона перепинила тишу безглуздим питанням: "Ммм, ви не втомилися від перенесення пакунків книжок?" "Та ні, я досить інтенсивно спортом займаюся, тож це не було такою тяжкою роботою" - відповів я. Почалася невимушена розмова, яка тривала кілька годин, а скільки - не пригадаю. Вже всі розходилися, а мені назад додому в срану петропавлівську борщагу добиратись хоч трохи незручно було, але вона наполягла: "Ходімо до мене, переночуєш. А, до речі, давай на ти". Відповідно ми поїхали разом до неї додому і на цьому історію, по суті, можна вже завершити.

Це були чудові два дні. А, і так, це я той самий пиздойоб.

Посилання