Чібіки

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мєм

Чібіки — рекламні наклейки аніме-клубів Міцурукі, які самі по-собі стали мемом і породили додаткові. Вперше були створені у Львові, до кінця 10-х років разом зі зростанням клубу поширилися на всю Україну. Представляють собою маленькі квадратні наліпки 5*5 см із адресою їх сайту та зображенням аніме-персонажа в стилі чібі.

Назва походить, як не складно здогадатися анімешнику (але виявилося складним для інших), від чібі-персонажів, з якими робляться ці наклейки.

У Львові[ред.]

Ті самі наклейки, які так задовбали маршрутників. Багато анімешників знайшли клуб саме завдяки попаданням в них, цих наліпок калібру 5 см (майже як ротний німецький міномет, треба ж). На даний час в межах Львова, та Львівської області (та й не тільки) осіло в кишенях та повисло на бусах близько кілька десят тисяч цих чібі-наліпок. «Чібіки» стали об’єктом колекціонування, засобом декорування одягу та елементом прикраси комп’ютерної техніки багатьох анімешників. Через це вони навіть зв’язувались шляхом мейлової переписки з одним (загалом їх четверо, і розкидані вони по усьому світі) із художників що їх малює та мешкає у Ванкувері. З приводу використання його малюнків-чібіків, заперечень в художника не виникло, оскільки ці арти не є комерційними і малюються більшою мірою заради власної втіхи.

Камуї обклеїв всі маршрутні таксі міста їх кавайними наклейками (власне тому там і є так багато школоти). За деанон цього злісного розклейщика реклами була призначена нагорода розміром в кілька пляшок горілки (абсолютно серйозно, треба було звертатися у будь-який таксопарк до будь-кого), яка з кожним місяцем росла.

Тернопільський синдром[ред.]

Також, після поширення чібіків стало відомим таке явище, як синдром Тернополя — патологічне бажання анімешників клеїти чібіки на себе, обличчя, особливо на лоба. Вперше був відмічений у Тернополі, під час поїздки Клубу до ОТАку. Надалі явище неодноразово спостерігалося на анімках. Коли учасники на ОТОБЕ-2017 підходили й роздавали людям чібіки, багато хто з них жартівливо притуляли собі на лоба, імітуючи приклеювання.

Паста[ред.]

Якось мій знайомий-неанімешник розказував мені, як він виїжджав зі Львова і біля Запитіва побачив чувака з похідним рюкзаком, який стопив. Він подумав, а чого ні, до Києва їхати далеко, чого б і не взяти компанію.

Знайомий зупинився, здав назад і спитав, куди йому. Мандрівник радісно сказав "Скільки не шкода в напрямі Києва!" "Я твій щасливий квиток" - сказав знайомий, - "Саме до Києва й їду"

На шляху розговорилися, знайомий спитав, звідки їде. Той відповів, що з Анікону. Знайомий ще не міг згадати назву фесту, який назвав мандрівник, коли мені це розповідав. Далі він спитав у останнього, що то таке, а мандрівник пояснив, що це такий місцевий аніме-фестиваль, єдиний в Україні, який з самого початку вівся українською.

Знайомий кивав, слухав. Сказав, що не шарить всіх цих сучасних неформальських штук, але йому було дуже цікаво.

Мандрівник розповів, що той зразу почав розповідати, про якийсь всеукраїнський аніме-клуб, ну ви зрозуміли, наш Міцурукі, і став показувати йому всякі книги з чорно-білими коміксами та спільноти в інтернеті. "Уф" - сказав знайомий, - "надто складно для мене."

Мандрівник зрозумів, що надто завантажує мого знайомого нецікавою хрінню, і вирішив просто дати візитівок, флаєрів та наклейок. Це були квадратні білі наклейки з аніме-персонажем і посиланням. Тільки мандрівник розказав про тернопільський синдром і щоб він його остерігався.

"Що за синдром?" - спитав знайомий. Мандрівник почав пояснювати, що під час поїздки київського аніме-клубу до тернопільських анімешників, останні почали клеїти привезені киянами чібіки собі на лоба. Тоді це викликало лише сміх.

Але невдовзі подібні симтоми були помічені в різних частинах країни. На київській аніме-ході з'явилися люди, що поклеїли собі чібіки на лоба. Їх питали, чи знають вони про тернопільський синдром і ті відповідали, що ні, нічого не чули. Те саме було і на анімці дніпрян.

Одного разу він особисто роздавав чібіки у київському метрі і анімешниця, щойно взявши його, наклеїла собі на лоба. Мотиви цих вчинкив підсвідомі і незрозумілі, бажання наклеювати собі чібік на лоба виникають майже несвідомо.

Знайомий послухав це зі сміхом і зі вдячністю взяв візитівки, наклейки та флаєри у рюкзак. За деякий час вже був Житомир, а слідом і Київ. Мандрівник зійшов біля першої станції на шляху - Житомирської. Знайомий був страшно втомлений, поїхав додому, поїв, помився і заснув.

Наступного дня він, як зазвичай пішов на роботу. Він мав робити презентацію якоїсь маркетингової стратегії чи менеджерського рішення. Під час неї слухачі підозріло усміхалися. Він нічого не розумів і лише додавав фактів і цифр, а вони все більше усміхалися. Звісно ж, врешті виявилося, що у нього чібік наклеєний на лоба. Він не міг згадати, як і коли це зробив.

"Що за маячня? - сидів він на кухні і скаржився мені, - "Як я зумів це зробити? Я не можу пригадати. Мене мали підвищити після тієї угоди, відправити до Варшави, але вона не склалася через одну наклеєчку." "Ой, мені шкода. Такі шанси випадають не часто." - відповів я з сумом. "Та нічого. Літак, в якому летіла моя заміна, вчора розбився. Я мав бути там. Якби не наклейка львівського клубу..." - відповів він, посміхаючись крізь сльози. "Львівського клубу?" - спитав я і відкрив рота зі здивування. "Так, а що не так?" - запитав він. "Таких точно ніхто не робив вже роки зо 2. Покажи-но."

Він показав. Наклеєчки були як новенькі. Дивовижа. Хто ж це міг з ними їхати, та ще й з Києва? Неможливо. Це раритет. "Ще чібіків?" - спитав я, віддаючи назад його знахідку. "Давай", - сказав він, - "Вони такі милі."

Різновиди чібіків[ред.]

Див. також[ред.]