Аніме-фендом
Аніме-фендом - неформальне субкультурне товариство, що складається з анімешників, які мали сміливість вийти з хати. В Україні гуртується навколо локальних клубів, інтернет-клубів (особливо в охуївших 20х) та команд локалізації будь-якої анімешної хуйні. Окремо стоять комерційні фестивалі, магазини та інші комерційні структури, які поволі народжувались з певного клубу-організатора, але на практиці більшість з них у більшості міст України тільки з 2022 почали стосуватися українського культурного простору по своєму змісту.
Чим страждає
Фандаб (Аматорське озвучення). Це найгучніша, найтоксичніша і найбільш масова гілка "творчого" фендому. Команди даберів - це специфічні мікро-секти, де завжди є диктатор- або аб’юзер-власник і зграя студентів із мікрофонами за тисячу гривень, які намагаються вичавити з себе емоції японських сейю. Головні проблеми українського фандабу - роздуте его та жахлива дикція. Команди помпезно анонсують озвучення головного хіта сезону, випускають три серії, сруться між собою через 20 доларів з Патреону, обмовляють і грабують власних меценатів, погрожують сім’ї і дітям одне одного О_о. Ті, хто виживає роками, тягнуть на собі титанічну роботу, але часто перетворюються на закриту касту снобів, які належать до аніме-фендому лише за фактом випуску рілейтед продукту.
Фансаб (Створення субтитрів до аніме). Еліта фендому і лицарі текстового документа. На відміну від даберів, які просто читають текст, сабери реально сидять над англійським перекладом чи рідше японськими оригіналами, вираховуючи таймінги до мілісекунд. Вони щиро і відкрито зневажають тих, хто дивиться в озвученні, вважаючи їх плебеями, не здатними оцінити оригінальну аудіодоріжку. Тут процвітає своя шизофренія: нескінченні війни за правильну транслітерацію (Бондареко проти Поліванова), кібербулінг за вибір шрифтів, зловживання химерними українськими неологізмами та елітарний снобізм - саме собою, а як же без нього.
Сканлейт (Переклад та оформлення манґи/манхви). Окрема, темна і дуже працьовита сторона фендому, яка не перетинається з відео. Сканлейтери — це люди, які беруть скани японських коміксів, затирають оригінальні ієрогліфи (клінінг), малюють звуки і вставляють український текст (тайпсеттинг). Їхня драма полягає у крадіжках: постійно спалахують скандали через те, що хтось вкрав переклад в іншої команди, або, що ще гірше, наліпив свій гігантський вотермарк на пів сторінки і видає це за ексклюзивну працю на благо нації.
Косплей. Колись це був конкурс самодіяльності для сильних духом: підлітки шили костюми з маминих штор, клеїли мечі з пінопласту і йшли в парк чи на Весняну аніме-ходу. Сьогодні це безжальний капіталізм, що міцно зрісся з OnlyFans та AliExpress. Сучасний косплей перетворився на гігантську воронку продажів для еротичного контенту. Дівчина замовляє готовий латексний костюм Макіми, робить цнотливе фото для Інстаграму, збирає аудиторію хтивих отаку, а в профілі пропонує подивитися на те ж саме, але без одягу, за 15 баксів. Любов до японської культури тут часто слугує лише маркетинговим гачком для симпів.
AMV-мейкінг (Anime Music Videos). Мистецтво нарізки аніме під музику. Якщо в нульових це була спроба накласти бої з Наруто під треки Linkin Park у Windows Movie Maker, то сьогодні жанр мутував у короткі едіти для ТікТоку та YouTube Shorts. Школярі накладають агресивний фонк або сумні українські пісні на випадкові кадри з Берсерка чи Євангеліону, додають купу непотрібних спалахів (переходів) і збирають мільйони переглядів від таких самих зумерів з кліповим мисленням. Це вимагає мінімум зусиль, але дає максимум миттєвого дофаміну.
Колекціонування (Фігурки та мерч). Найдорожча форма ескапізму. Дорослі айтішники та дизайнери витрачають тисячі доларів на пластикові фігурки, виправдовуючи це "інвестиціями в мистецтво дрочки". У цій тусовці йде вічна війна між тими, хто купує оригінали з Японії і чекає їх роками, і тими, хто купує дешеві, криві китайські підробки. Назвати чужу фігурку за 300 доларів шматком пластику - це найшвидший спосіб довести колекціонера до істерики.
Існує і кілька майстерень ентузіастів, що шиють одяг для вітчизняних Visual Kei-ників, кавер-виконавців та косплеєрів, таких, як, наприклад, чернігівська Klepsydra та донецька TSUBASA. Похизуватися витворами своїх рук чи досягненнями у колі аніме-культури, звісно, масштабно можна лише на фестивалях, що дуже вражають оточення своїм креативом і епатажністю.
Колись у нульових виникали і так звані аніме-газети про події в вітчизняному аніме-фендомі. Україномовних серед них було не багато. Але з часом воно, ясна річ вмерло на тлі розквіту каналів та влогів з інформацією про аніме чи фендом.
І все ж, досі в Україні немає жодного Манґа-кафе. Але присутня культура раменних та книгарень-кав’ярень з мангами, які по духу заміняють анімешникам вузько-тематичні заклади.
Аніме-клуби
- Основна стаття: Аніме-клуб
Особливим видом активності є організація клубів та сходин анімешників - на місці, чи, за відсутності кращих варіантів, в інтернеті. Історія українських аніме-клубів - це монументальна трагедія про те, як глибоко вкорінені совкові патерни ледь не знищили саму ідею нормального людського спілкування та тієї ж українізації. Довгий час у вітчизняному фендомі панувала збочена, суто пролетарська парадигма: тусовка не має легітимності до існування, якщо вона нічого не виробляє. Просто збиратися разом, гуляти, обговорювати нову серію Бліча і грати в настільні ігри вважалося марнотратством часу і ознакою несерйозності.
Ця філософія штучно применшувала значення горизонтальних зв'язків і зводила на п'єдестал діячів - тих самих людей, які згодом неминуче мутували в аніме-хуячів. Захоплюючи монополію на створення контенту, ці діячі вимагали від звичайних отаку сліпої поваги та донатів. Постійно нагадуючи, що без них український аніме-фендом помре. При більш детальному аналізі з висоти років, можна сказати, що ця меншовартість архітектурування спільнот - не лише незаслужена, а й шкідлива. По-перше, сам український фандаб на ранніх етапах розвинувся завдяки зусиллям львівського аніме-клубу “Міцурукі”. По-друге, організація грамотної соціальної мережі для українізації конкретних людей в певному місці країни - завдання незрівнянно складніше, ніж клепання серій аніме в інтернеті чи налаштування постингу рецензій в канал.
Однак, через популізм та совковий дроч на поетів протягом всіх 2010х років зусилля реальних українізаторів суспільства знецінювалися, а під терміном “українізація” практично в 99% малася на увазі “локалізація контенту”. Але в 2020-х роках сталися текточнічні зсуви, які поступово ховають цю убогу модель. По-перше, розграбування Міцурукі та всі наклепи на ветеранів та активістів показали, що український контент спокійно може бути використаний не для збільшення потужності (тм) українського, а для знищення конкурентів-українізаторів і підвищення лише власного статусу в бульбаші.
По-друге, прийшов штучний інтелект. Раптом виявилося, що створення того самого сакрального контенту - одна з найпростіших речей у світі евар. Нейромережі майже ідеально перекладають текст з японської за секунди, ШІ-клінери автоматично затирають ієрогліфи в манзі, а нейроголоси здатні озвучити серію з ідеальною дикцією і без характерного полтавського суржику, на який так страждали аматори. А якщо не вже, то через пару років. Сьогодні стало абсолютно зрозуміло, що їхні "героїчні зусилля" були не лише обмежено потрібними, а й часто відверто шкідливими. Вони часто гальмували розвиток адекватного ком'юніті своєю токсичністю. Сучасна епоха довела: цінність локального об'єднання полягає не у виробленому пластиковому контенті як такому, а в екологічному, комфортному середовищі.
Здорові клуби майбутнього - це місця, де контент може робитися в задоволення спільноти малими зусиллями кожного, а головним ресурсом є просто приємна компанія людей зі спільними інтересами, де ніхто нікому не виносить мозок і не ниє про сором українізації через меценацтво захисників Маріуполя. Фактично, як це і було в клубах Міцурукі по всій Україні до 2020го року.
Історія хвороби
Еволюцію українського анімешника можна поділити на кілька чітких епох, кожна з яких залишила незворотні шрами на психіці поколінь.
Епоха Телевізійного Пробудження (Кінець 90-х – 2006). Все почалося не з інтернету, якого тоді не було, а з екранів пузатих кінескопних телевізорів. Сейлор Мун на Новому каналі, Покемони на Інтері та міфічний Євангеліон о третій ночі. Ніхто тоді не знав страшного слова "отаку". Діти просто дивилися японські мультики і розуміли, що це щось якісно інше. Це був золотий, невинний час, коли український дубляж від легендарних студій (з голосами Євгена Малухи чи Павла Скороходька) вважався нормою, а не екзотикою. Щоправда для одиниць продукції.
Темні Віки Рунету (2007– початок 2010х). Коли інтернет прийшов у маси, виявилося, що українською мовою дивитися нічого, та і пересічний аніме-дебіл проти цього нічого не має. Фендом стрімко русифікувався. Це епоха локалок, торрентів і дисків з Петрівки, де в теці "Naruto" лежало 100 серій у роздільній здатності 360p. Український глядач масово підсів на голку російських фандаб-проєктів типу AniDub чи звукаря Анкорда, чиї вульгарні жарти та відсебеньки формували смаки цілого покоління. Бути україномовним анімешником у ті часи означало бути маргіналом серед маргіналів. Якщо ти казав, що хочеш дивитися українською, тобі крутили пальцем біля скроні: "А зачем, єслі єсть на русском?".
Епоха Ренесансу та Великого Відторгнення (2010 – наш час). Весь процес українізації фендому можна сміливо пов’язати з клубами Міцурукі. Фактично, для кожного міста місцевий осередок Міцу - це перший аніме-клуб, який підтримував суто українізацію і співпрацю з москворотами не толерував: це справедливо для Львова в 2010-му році, для Києва в 2014-му, Харкова в 2018-му та Одеси в 2019-му. Також фактично 99% українських команд в той чи інший час набрали засновників чи хоча б авдиторію саме з цих утворень.
Тлом же для їхньої та їхніх наступників діяльності було те, що з початком війни, а особливо після повномасштабного вторгнення, стався злам. Споживати російський контент стало фізично огидно - нормальним людям. Українські глядачі раптом усвідомили, що в них немає іншого виходу, окрім як будувати власну інфраструктуру. Колишні малороси-споживачі почали масово відписуватися від російських пабліків. Виник феноменальний попит на українське, який породив десятки нових команд перекладу та озвучення. Фендом перейшов у Телеграм-канали, ТікТок та на Патреон, остаточно сепарувавшись від сусідського болота.
Українська родзинка
Якщо ти подивишся на середньостатистичного західного гіка, ти побачиш просто споживача поп-культури. Для них аніме - це розвага, спосіб вбити час або знайти нову вайфу. Вони не вбачають у перегляді Євангеліону жодного сакрального чи політичного підтексту. Але український фендом архітектурно побудований на абсолютно іншому фундаменті, що робить його унікальним соціокультурним феноменом в світі. Тут любов до двовимірних японських дівчат міцно, намертво зшита з ідеєю національного виживання.
Цю унікальну родзинку не приніс лелека, вона була дуже талановито інстальована в мізки спільноти ще в ранні десяті. Ключову роль у цьому відіграв легендарний рух Міцурукі та перші ідейні команди перекладачів. Вони не просто робили субтитри чи озвучення - вони займалися справжнім ідеологічним програмуванням. У часи, коли 99% українського інтернету сиділо на російських торрентах, діячі раннього фендому створили жорстку доктрину: споживати російське — це меншовартість, робити українське — це питання честі і виживання нації.
Вони запровадили в фендомі моду на українізацію ще задовго до того, як це стало політичним мейнстрімом. Переклад чергового тому манґи українською мовою подавався не просто як хобі, а як акт культурного спротиву, як ще одна відвойована територія в невидимій війні проти російського інфопростору. Завдяки цій парадигмі в Україні виросло ціле покоління націонал-анімешних отаку. Для них діяльність із перекладу, створення сайтів чи організації фестивалів була формою патріотичного служіння.
Ця ідеологічна прошивка пояснює багато сучасних явищ, які дивують сторонніх спостерігачів. Вона пояснює, чому українські анімешники з такою фанатичною, релігійною люттю воюють за правильну українську транслітерацію (відкидаючи російську систему Поліванова).
Вона пояснює, чому перехід на українську мову у спілкуванні всередині клубів стався набагато раніше і радикальніше, ніж у суспільстві загалом. Українська родзинка полягає в тому, що фендом перетворив ескапістську японську субкультуру на дієвий інструмент м'якої українізації молоді. І навіть попри наявність токсичних хуячів, саме це глибоке переконання в необхідності власного, незалежного культурного продукту дозволило українському аніме-руху вижити, сепаруватися від російського болота і стати самодостатньою екосистемою задовго до того, як це сталося з іншими субкультурами.
Феномен аніме-хуяча
Однак, на жаль, у наслідок української специфіки найболючіша пухлина на тілі українського фендому - це так званий аніме-хуяч. Це особливий вид діяча, а може певною мірою і кожен так званий “діяч українізації аніме”, який використовує святе гасло українізації та блага нації виключно для виправдання власної токсичності, бездарності чи соціально-сумнівних вчинків. Межа між реальним діячем і хуячем дуже тонка: часто хуячем стає соціально неадаптований маргінал, який не має особистого життя, професійних навичок чи банального вміння спілкуватися з людьми. А тому не може просто піти і курва зробити кар’єму у вибраному напрямі озвучення чи перекладу. Аніме-фендом для нього - це просто зручна ніша, де можна імітувати національного рівня важливу діяльність, щоб знайти коло спілкування, потішити своє хворе его або зааб’юзити нетямущу лолі на свій праведний меч українізації. Нюанси з практичної точки зору - вже описані в розділі про аніме-клуби, а також в ще купі статей про відповідні випадки чи організації.
Аніме-фендом та іміджборди
- Основна стаття: УБК і аніме-фендом
Події фендому часто стають предметом обговорення на анонімних іміджбордах в усьому світі і зокрема в Україні. Загальною причиною цього слугує мікроієрархічність анімешних спільнот, які переважно існують у вигляді компаній на пару десятків людей. Зазвичай там продукується багато драми, і є з чого посміятися. Але ніхто не наважується розказувати про це чи йти проти керівництва з двох причин:
- якщо такі об'єднання несуть якусь продуктивну користь, то людям просто шкода її змивати, навіть якщо таке об'єднання несе також гівно (описаний вище випадок).
- ніхто не хоче позбуватися прихильності друзів та іти проти загальної сечо-течії, навіть якщо це все суцільне лайняне болого.
З цієї причини історії з анімешних кіл часто спливають також на іміджбордах, де сидить певна частина колективів тих спільнот і де можна не боятися стати «білою вороною». Крім того, на багатьох іміджбордах є дошка для обговорення аніме. Як ви розумієте, аніме все не обмежується. УБК і аніме-фендом мають багато точок дотику ще з самого початку існування першої (оскільки анімешники з'явилися раніше). Однак у появі саме україномовних анімешників та українізаційних організацій УБК зіграла свою роль.
А як воно де-інде?
Звісно, окрім українського АФ є ще інші в інших країнах світу. У західних країнах все просто і банально: давно є ліцензійні локалізатори, або люди знають англійську і це норма. І нікому в голову не стукне дабити аніме за скидон на картку (бо це адміністративка зразу ж).
А також ще досі у дебілів в мозку лишається москворотий фендом в самій Україні, який знаходиться у канонічному зв’язку з москальським фендомом відповідно. В москальському ж - діаметрально протилежна ситуація за захід. Пост-совок там досі триває і закінчуватися не думає. А тому там все крадеться і на цьому живуть цілі колективи. А втім, все як завжди.
Меми українських анімешників
- Основна стаття: Меми українських анімешників
У зв’язку з описаними вище особливостями, меметична культура українських анімешників не обмежується мемами суто про аніме. Вона глибоко націоналістична та через пережитий травматичний досвід часто відсилає до осмислення соціальних феноменів. А втім, на останнє здатні далеко не всі анімешники і, відповідно, за цим легко відрізнити адекватного фаната від типового 30-річного школозавра.
Див. також
Посилання
Примітки
| |||||||||||||||||||||||||
