LinkedIn (у народі — ЛІ, Лінк, Корпоративний Інстаграм) — це унікальна соціальна помийка, якою володіє корпорація Microsoft. Створена вона спеціально для того, щоб офісні раби та їхні керівники могли професійно та публічно вилизувати одне одному дупи в робочий час.
Якщо у звичайному Інстаграмі люди імітують багате життя, розкішні відпустки та ідеальні стосунки, то тут імітують успішну кар'єру, нескінченну продуктивність і неземну любов до своєї галери. Це паралельний всесвіт, де не існує депресії, вигорання чи ненависті до будильника — тут існують лише "нові виклики", "можливості для зростання" та "синергія". Мережа просякнута настільки густою атмосферою токсичної позитивності, що непідготовленій людині з вулиці може знадобитися психотерапевт вже після п'яти хвилин гортання стрічки.
Як він не тоне
Задумувався Лінкедін ще на початку нульових як цілком корисний і нудний інструмент — така собі онлайн-база резюме, де солідні дядьки в краватках могли б шукати партнерів для бізнесу. Колись реальний нетворкінг відбувався на живих зустрічах, галузевих конференціях чи навіть просто на пиві біля якогось популярного орієнтира, на зразок відомих українським анімешникам пам'ятників у центрі столиці, де можна було обмінятися візитками. Але потім прийшов веб 2.0, компанії зрозуміли, що працівників треба контролювати і поза офісом, і все покотилося в прірву.
Сьогодні Лінк — це неповороткий монстр, чий інтерфейс і мобільний додаток іноді настільки жорстко туплять, ніби сервери платформи підхопили невиліковну дискову недостатність. Проте жахлива оптимізація користувачів не зупиняє: вони продовжують генерувати терабайти конвеєрного крінжу щосекунди. Система сповіщень тут працює як поламаний ігровий автомат: тебе постійно вітають з річницею роботи люди, яких ти бачив один раз у житті, або пропонують підтвердити навичку Microsoft Word у твого колишнього однокласника.
Зрештою, Лінкедін — це місце, яке всі адекватні люди щиро ненавидять, але без якого фізично неможливо вижити в сучасному корпоративному світі. Ти можеш скільки завгодно сидіти в чатах з друзями і кепкувати з цих лицемірних, пластикових дописів про лідерство та інновації. Але коли проєкт закриється, а тобі знадобиться оплачувати оренду квартири, ти покірно і мовчки зайдеш у свій профіль. Ти натягнеш віртуальну посмішку, напишеш великий пост про те, що "Soft skills is my passion", і підеш лайкати дописи свого майбутнього боса. Бо капіталізм і порожній холодильник не пробачають гордості.
I am thrilled to announce...
Головний жанр місцевої літератури — це так звана «бропоезія» (broetry). Це коли текст пишеться короткими, пафосними реченнями. Кожне речення — з нового абзацу. Щоб ти точно відчув усю глибину думки автора.
Зазвичай пост в ЛІ починається з культової фрази "I am thrilled to announce..." (Я надзвичайно радий повідомити). Далі йде довжелезне простирадло тексту про те, як людина пройшла безкоштовні курси з малювання кнопочок у Фігмі або отримала епічне підвищення від молодшого помічника двірника до Chief Cleaning Officer. Інший надпопулярний формат — це повчальні байки від фаундерів та скрам-майстрів.
Класичний сюжет виглядає так: "Сьогодні на співбесіду прийшов кандидат, який запізнився на годину, був брудний і не мав досвіду. Усі ейчари сміялися з нього, але я побачив вогонь у його очах. Я дав йому шанс, і за тиждень він переписав нам весь бекенд. Цим кандидатом був Стів Джобс. Який висновок? Наймайте за софт-скіли!". Читаючи це лайно, будь-яка адекватна людина просто сидить перед монітором із німим виразом глибокого ахую, спостерігаючи, як ця вигадка збирає тисячі лайків та коментарів у стилі "Дуже надихаюче, дякую, що поділився!".
Фауна Лінкедіна
Місцева екосистема різноманітна, але фундамент усього — це рекрутерки (вони ж ейчари, талент-еквізішени та сорсери). Це такі милі дівчата, які формують основу спам-трафіку платформи. Вони пишуть тобі в приватні повідомлення: "Привіт, $name! У нас є супер-вакансія в динамічній продуктовій компанії, печивця і настільний теніс в офісі!". Коли вітчизняні HR-відділи масово переходили на українську мову спілкування, багато хто почав використовувати настільки вилизану, специфічну лексику з дивними неологізмами, що здавалося, ніби за всім цим корпоративним сленгом стоїть якась таємна мовна диверсія.
З іншого боку, якщо якийсь залітний російський бот або хитрий індус-аутсорсер намагається хантити українців, використовуючи автопереклад чи мову окупанта, місцеві розробники з радістю знущаються з нього. Вони в коментарях розносять горе-рекрутера, пояснюючи, що їм абсолютно незрозумілий цей бідний і зіпсований лінгвістичний конструкт.
Наступна елітна каста — це сеньйори-помідори. Технарі з десятирічним досвідом, які заходять у Лінк рівно раз на пів року. Їм достатньо просто змінити статус на Open to work (зелена рамочка на аватарці), щоб миттєво потонути в пропозиціях. Вони поводяться як розбещені голлівудські зірки: ліниво відбиваються від рекрутерів і можуть відмовити компанії, якщо їм не сподобався тон повідомлення.
На самому дні харчового ланцюга знаходяться голодні джуни (новачки після незліченних IT-шкіл). Їхня стрічка — це суцільний плач Ярославни. Вони публікують свої сертифікати, розповідають, як зробили 500 неоплачуваних тестових завдань і їх усюди послали. Вони відчайдушно тегають керівників відомих компаній і благають взяти їх хоча б за їжу чи цінний досвід поїдання гівна.
Український ЛІ
- Основна стаття: Український LinkedIn
Лінкедін по-українськи в епоху повномасштабної війни — це взагалі окремий вид сюрреалістичного кіберпанку. Тут поруч із серйозною статтею про оптимізацію хмарних сховищ для західного ринку висить пост із терміновим збором на мавіки та ефпівішки для 93-ї бригади. А трохи нижче — лютий срач про те, чи етично пити матчу на літній терасі, коли в країні тотальні відключення світла.
Окремим, вічно живим видом мистецтва є місцеві холівари про повернення в офіси проти віддаленої роботи. Компанії витрачають шалені гроші на оренду, тому намагаються загнати своїх рабів назад у стійло. Коли фірма з офісом десь на Подолі намагається примусити виходити на роботу мідла, який звик працювати з дому на Позняках, у коментарях починається справжній срач лівого і правого берега Києва. Розробник буде з піною біля рота, апелюючи до Женевської конвенції, доводити, що щоденна поїздка через міст у годину пік порушує його базові права людини, руйнує work-life balance і взагалі — він краще піде в ЗСУ (насправді просто змінить галеру), ніж ще раз спуститься в метро.
Читати далі
| |||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||
