Texhnolyze
Рецензія безосібного
Почнемо з похвали, бо інакше ви подумаєте, що я просто заздрісний хейтер.
Візуал? Боже, який шик! Сірий, брудний, холодний, ніби хтось взяв палітру з попелу сигарет і розмазав по екрану. Кожна сцена кричить: «Ти теж тут помреш, просто ще не знаєш». 10/10 за атмосферу, хочеться повісити скріншоти на стіну й назвати це «депресія в рамках». Музика? Juno Reactor в опенінгу — це коли ти розумієш, що зараз тебе будуть ґвалтувати психологічно, але саундтрек настільки крутий, що ти ще й сам розстібаєш ремінь і кажеш «давай, тільки ніжно». Глибина? О, тут філософії стільки, що після кожної серії можна писати дисертацію на тему «Чому я досі живу, якщо все так марно». Екзистенційний кіберпанк вищої проби. Браво.
А тепер правда, без цукру й анестезії.
Сюжет? Який сюжет? До 10-ї серії ти просто дивишся, як люди ходять, мовчки дивляться в підлогу й іноді відрізають один одному кінцівки. Це не повільний темп, це кома. Клінічна. Ти чекаєш, що зараз щось станеться, а воно не стається. Воно просто стоїть і дивиться на тебе, як той дід з мемів. Персонажі? Імена є, емоцій немає. Головний герой — це буквально ходяча протеза з обличчям «мені пох, коли помру». Ти не співпереживаєш, ти просто констатуєш: «Ага, цього зараз уб’ють. Наступний». Навіть коли хтось кричить від болю — ти такий: «Ну ок, ще одна нога відпала, рухаємось далі». Діалоги? Їх майже немає. Коли хтось відкриває рота — це або пророцтво, або нісенітниця, або обидва варіанти одночасно. Ти сидиш і думаєш: «Я що, дурний, чи це вони спеціально так пишуть, щоб я відчував себе ідіотом?» Екшн? О, з’явився після 10-ї серії! Дві хвилини стрілянини на весь серіал. Зате коли стріляють — це виглядає так, ніби режисер зняв це на кнопковий телефон і сказав: «Годі, на сьогодні вистачить».
Фінал? Це коли ти вже 22 серії страждав, думав, що зараз буде хоч якийсь сенс, а тобі просто показують середній палець розміром з мегаструктуру і кажуть: «Ні, все справді було так погано, як ти думав. І навіть гірше. Дякуємо за перегляд»
Див. також
