Постколоніальний страх осоромлення

Матеріал з Енциклопедія Драматика
(Перенаправлено з Страх осоромлення)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
« Українці не какають, не їбуться і не матюкаються. »

— А тобі не начхати, звідки?

Страх осоромлення (комплекс Шевченка) — панічний страх учасника довільної українізаційної справи перед осоромленням його самого, українізації чи України «негідними» діями якогось іншого громадянина чи активіста. Має безпосередній зв'язок з хуяльністю на благо українізації™.

Why so Шевченко?[ред.]

Життя самого Шевченка і його погляди не мають жодного стосунку до цього комплексу. Натомість Шевченко став одним з ключових моментів його розвитку і популяризації в рамках української національної ідеї.

Уже з кінця 19-го століття життя й доля Шевченка як простонародного страждальця за українську мову й культуру стають предметом сакралізації серед національно-патріотичних кіл. Шевченко — не єдине джерело такого натхення, але ухил до страждання і віктимізації за українську культуру замість авантюризму за неї стає явним. Зокрема це видно у творі Франка «Каменярі», де борець неодмінно має класти життя і робити визначний внесок у примарне щастя майбутніх поколінь. Формуються засади майбутніх мемів про журбу і справжню українську печаль.

Усе це підігрівається соціалістичними рухами, які активізуються на початку ХХ століття. А оскільки ініціативних буржуїв вони вважають раком суспільства (ну не культуролохи-страждальці же), то українська ідея вбирає й ці образи. За Серсеру патерн ще більше закріплюється форсом Шевченка як народного мстителя проти буржуазних нахилів і вузьколобих націоналістів.

Дуже просто збагнути суть цього ідеалізованого образу українця з порівняння Шевченка (щонайменше яким його уявляли, поминаючи незлим тихим словом) та Пушкіна. Якщо перший — це винятково мистецька людина і страждалець (хоча реальний Шевченко, знову ж, був не зовсім таким), і цим українець пишається і старається бути такою ж недоторканно примадонною, то Пушкін — це офіційно гуляка, авантюрист і всюди свій чувак, і таким пишається росіянин і прагне бути на нього схожим.

Українці в цьому не самотні, як і росіяни. Всі постколонізовані й постколонізуючі народи мають приблизно ті самі тенденції. Байрон і Шекспір позиціонуються як авантюристи, а білоруські поети — як примадонни-страждальці. Ю ноу зет філ. Саме це (а може і не лише) формує український націоналізм як, за словами Корчинського, скромність здібностей. Тоді як націоналізм націй здорової людини — це любов до освоєння нового, організації своїх людей і встановлення своїх правил.

Сутність[ред.]

Щонайменше, існує рід українізатора-активіста, у якого присутнє вологе ототожнення себе з цим ідеалізованим образом умовного Шевченка, який жертвує і жертвує заради порятунку української культури.

Часто тут все просто — у особи присутнє підсвідоме бачення свого внеску з майбутнього як рятівного, або хоча би значного, для української культури, а своєї ролі в історії України як чергового мистецького героя з долею страждальця.

Але українська культура, бляха, ніяк не рятується, бо всі навколо, хто не він, заважають своїм несерйозним і неправильним ставленням до цієї священної мети її майбутньому успіху.

В основі лежить зазвичай індивідуальна моральна слабкість й особистий страх бути висміяним. РАПТОВО, але так воно нерідко й стається внаслідок самих дій в описуваному тут напрямі.

Фактори[ред.]

Одним із факторів є надмірне зациклювання особи на порятунку української культури, українізації і всьому, що з цим пов'язано. Це призводить до ототожнення своїх переконань з правильністю її порятунку.

Також має значення зовнішній домінуючий цивілізаційний вплив. Такі рятівники сахаються проводити реальну боротьбу, яку засудять на Заході чи довільні треті особи (особливо колонізатори та їхні ЗМІ), і переважно скочуються в її імітацію на достатньому рівні для підтримання іміджу солідного майбутнього Шевченка.

Водночас, цей страх — явище соціальне. Особу оточують здебільшого такі ж люди, які своєю визначною метою готові виправдовувати будь-які дії, а от інші, хто до цієї групи не належать, однозначно навіть найбільшими дрібницями соромлять все, що рухається.

Надуманість проблеми[ред.]

Проблема, однак, надумана. Якщо ви поясните зміст цих закономірностей британцю і наведете приклади того, що дебоші письменників чи участь Байрона в військовому конфлікті грецької революції якось соромлять британську літературу чи англіфікацію, він розсміється вам в обличчя. Тому КШ — це не часткова проблема, це скоріше повна неадекватність сприйняття та відірваність від реальності.

Особисті психічні проблеми[ред.]

Побічно можна сказати, що такі люди часто мають проблеми зі спілкуванням в побуті, їм важко створити родину чи завести друзів. Саме через переконання у власному шляху та власній єдиноправельності на ньому.

Причини[ред.]

Наслідки[ред.]

Насамперед це традиційна скарга, що де 3 українці, там 2 гетьмани. Або «не з тих Тертик» з Мини Мазайла. Майбутній месія української культури вважає, що його соромить все, що незвичне і не складається в його «коробку». Саме тому він нездатний організувати більше коло людей, ніж ті, з якими він має час і фізичну можливість узгоджувати свої суб'єктивні цінності. Інші мислять приблизно в тому самому напрямі, що породжує масове гетьманство і більшу боротьбу за декларування власної цнотливості, ніж реальні дії по суті справи і об'єднання сил для них.

Основна стаття: Хуяч українізації

По-друге, виникає явище виправдання банальних людських поганих вчинків заради того майбутнього порятунку й успіху себе в ньому.

І по-третє, відбувається втрата почуття гумору і ухил в бік крайньої серйозності. Особі важко сміятися над явищами української культури, бо її і так висміюють, і його лякає те, що навіть комічне висміювання (в хорошому руслі, мемінг) може бути сприйнято і своїми і чужими як особисте висміювання (глузування, пригнічення).

Таким чином по-суті страх невпевнених в собі українців виставити українську культуру на глум гальмує її розвиток. Іронія долі в тому, що якраз нові та нетипові речі часто стають засобом підтримки життя й інтересу до спільноти. На щастя, нині є інтернет, і такі речі, як ФМПУЛ чи Козацький цитатник, можуть з'являтися і забезпечувати необхідний рівень несерйозності і самокритики. Кляті негідники, соромлять українську культуру!

Приклади[ред.]

Як відомо, неофіти доволі фанатичні у своїй справі. Тож ті люди, що нещодавно перейшли на українську мову та занурились в вітчизняний порядок денний впадають в іншу крайність - були малоросами, а стають гіперпатріотами. Чудовим прикладом можна, певне, вважати пані Фаріон, яка свого часу чудово так щебетала російською, входила до компартії і її це діло не бентежило. Втім, через певні обставини, в неї потік дах і Ірина стала амбасадором абсолютно нездорового патріотизму, що тільки відлякує потенційних українців. Відповідно, тези вона теж озвучує надто радикальні, а часом й просто безглузді: чи то матюки в неї - то вже московські запозичення, чи то сленг по типу "лол", чи "інвестиція" - це"англоварваризація". Не кажучи вже про численні виписування з українців цілих груп населення та обожествлення діячів української культури минулого. Людина має непоборний снобізм.

Наочним є й приклад Данила Гайдамахи Вікі (також відомого під ніком "Чорнобровий"). Виходячи з його Тік-ТоківТік-Ток є його основним зайняттям), він топить за всім відому формулу "Матюки перетворюють Тебе в москаля". Причиною його популярности стали відео, в яких він, кривляючись, кепкує з російської мови. По факту, він просто адаптував жарти про "спалахуйку" та "піськознавця" на московський копил, утворюючи рими до російських слів, аби ті звучали смішно. Скажімо тут він виставляє слова по типу "хуй" чи "потрахаємось" як абсолютно неприйнятні чи такі, яких треба соромитись. Натомість він пропонує позначати статеві органи якимось евфемізмами. Буцімто в українській грубих, вульгарних чи просто жаргонних слів не існує, а є лиш літературні. Ну й, звичайно ж, "все хороше та інтелігентне від українців, а все погане та низове - від москалів", що, безумовно, за межами здорового глузду. Гадаю довго пояснювати, чому він не правий, не варто. Будь-яка культура від того жива і повноцінна, що має як позитивні, так і негативні явища, а намагання прикрити погане і заперечувати його існування - це той самий комплекс неповноцінності, тільки на виворіт. І для стороннього глядача може здатися, що українська мова придатна лише для колискових, колядок та богослужіння - для написання репу про шльондр, чи облихословлення якогось підора на касі в АТБ вона не підійде, а відтак побутові потреби обслугувати не може. З цієї ж позиції Чорнобровий форсить українську лайку "аби не так, як в москалів". За його версією, матюків з роду-віку в нас не знали, а коли молотком промахувались повз цвях, то примовляли якесь "най би тебе качка копнула". В дожном разі не "блять", яке, як не дивно, зустрічається чи не у всіх слов'янських мовах, але в нас, за версією лінгвіста-аматора, ніт. Авжеж це нонсенс і потрібної експресії культурні вирази передати не можуть, хай хто б там що не казав. Зазвичай ними послуговуються або ж побожні чи святенники , або ж закомплексовані люди, які якнайдалі намагаються відсахнутись від всього, що бодай якось може очорнити їх в очах інших.

Як лікується?[ред.]

Див. також[ред.]