Варвари, які знищили імперію в 5-му столітті, не були поголовно язичниками - славилися цим лише найдикіші франки та сакси. Готів та бургундів хрестили ще на їх історичній батьківщині. Інша справа, що місіонерами були або найсміливіші фанатики (такі зазвичай довго не жили і ставали мучениками), або різні єретики, яких їхні православні брати з імперії зневажали і усіляко принижували. Так вийшло, що нові господарі Галлії, Іспанії та Італії виявилися єретиками. Завдання з їх навернення в правильне католицтво лягло на плечі римського Папи.
Папа Римський, у ті часи обирався з мирян і кліру римським міським сенатом і тому опинився у складній ситуації. По-перше, він був єпископом, тобто головним авторитетом у самому Римі та прилеглій місцевості і був кревно занепокоєний долею свого міста. Остготи, візантійці, лангобарди по черзі завойовували Італію, регулярно приносячи жителям Риму смертельний порядок і вічний спокій. Папи якось намагалися владнати ситуацію — наприклад, Лев Великий умовив роздратованого пройобом на Каталаунських полях Аттілу не руйнувати Рим.
По-друге, Папа був патріархом усього Заходу, причому, на відміну від формально правлячого всією імперією імператора Візантії, реально міг на щось впливати через підпорядкованих йому єпископів і священників. Хоча в Західній Європі, навіть не враховуючи аріан-єретиків, було повно місцевих християн, які ігнорували Рим — наприклад ірландці, хрещені одними з перших серед варварів, тривалий час взагалі не визнавали авторитет Папи. Значним досягненням для Пап було хрещення в свою версію християнства франків і англосаксів, які на початок 7-го століття стали дуже впливовими. Їхня знать оцінила можливість віддавати в монастирі молодших братів і синів, щоб ті ніколи не претендували на частку старших (ну і непотрібних жінок теж туди сплавляти). Пожертвування від вчорашніх варварів полилися в Церкву потоком. Відтоді завелася славна середньовічна традиція брати до Церкви всіх, але затишні місця секретарів єпископів і абатів залишати для дітей знаті.
По-третє, римський папа був якийсь час важливим церковним ієрархом у єдиній з Візантією кафолічній Церкві. А для візантійців володіння Римом було питанням престижу (ми ж бо римляни, і Рим наш!), через що ціною величезних втрат і стражданнь його таки відібрали у остготів у 6-му столітті, щоб незабаром знову ганебно втратити на користь варварів-лангобардів. Нащадки тих варварів, поділивши Італію на герцогства, теж активно сралися між собою за Рим. Папам постійно доводилося лавірувати між усіма цими хлопцями і шукати собі союзників або сильних господарів. У їхніх головних конкурентів із Константинополя покровителем був особисто імператор Сходу, але через це патріарху доводилося підтримувати імператорів у всьому і виправдовувати будь-які вчинки чергового Василевса, зокрема і дуже сумнівні декрети Вселенських соборів щодо іконоборства. Римський Папа жив на узбіччі тодішнього цивілізованого світу, але натомість міг ігнорувати більшість наказів з Константинополя коли це йому було вигідно.
Зрештою один франкський король Піпін вирішив втрутитися в це дійство і допоміг черговому Папі — видав нотаріально завірений документ на право володіння Центральною Італією, аби надалі ніхто не міг просто так кидати пред'яви Святому Отцю. Крім того, була підроблена грамота від імператора Костянтина Великого, де той, хрестившись, між іншим, на смертному ложі від єпископа-аріанина, невідомо з якого переполоху наділяв Папу правами на Рим, і не просто на місто, а на всі західні провінції Римської імперії. Це посилило і без того чимале ВВВ римських понтифіків, так що вони стали називатися намісниками на землі не святого Петра, а безпосередньо
Бога. За такий подарунок наступний Папа відплатив коронаціє. сина Піпіна, Карла Великого, імператором Заходу (за словами самого Карла, проти його волі і майже силоміць). Це було дуже великим плювком у бік Константинополя, але понтифіки вже не боялися гніву візнтійців.
