Слобожанщина

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до: навігація, пошук
Східні креси

Слобожанщина (Слобідщина, Слобідська Україна, кацапське: Чєрназьом'є)— історичний регіон України на території частини Сумської, Харківської, так званої "бєлгородської", Воронезької та півночі Луганської областей. Ядро регіону — басейн річки Сіверський Донець з притоками. Досить цікава в історичному плані, в сучасності — частково відрізана Росією та, на щастя, досить спокійна у порівнянні з буремним Донбасом.

Назва[ред.]

Назва регіону походить від слова "слобідка" - невеликий вільний хутір, який виділявся переселенцям на зазвичай незаселених землях і звільнявся від податків сюзена на 10-20 років. Після цього переселенці, зазвичай, ставали кріпаками й мусили працювати на дядька, якщо не викупали себе.

Колись в часи давні...[ред.]

В давні часи на цих просторах було майже пусте прикордоння. Що в часи князів, що в часи Литви. Хоча землі були плодючими та багатими, через постійно швендяючих загарбників укорінитися тут було важко - сьогодні побудуєш хатинку з господарством, а через рік якийсь лівий татарин, йдучи грабувати коровани в Московії чи Надніпрянщині все спалить і поскаче далі. Коли в Гетьманщині почався зі смертю Хмельницького пиздець та срачі "хто тут більш легітимний гетьман", багато хто з козаків та селян плюнули на все і відправилися жити на землі Слобожанщини, кладучи на владу гетьманів та московських старост, що час від часу намагалися цих поселенців примусити служити або платити податки. Час від часу місцеве козацтво звичайно повставало або приєднувалося до того чи іншого повстання, що вибухали чи то в Московії, чи в Гетьманщині.

Так продовжувалося досить довго, навіть коли імператори та імператриці російські вирішили ліквідувати залишки української державності жителям Слобожанщини якось навіть нічого від того не стало — як жили так і продовжили — куточок на кін 18-го століття став тихим та мирним, усі татари та турки стали далеко і вже не набігали, натомість стало забагато усіляких панів як з числа козацької старшини так і з числа понаїхавших дворян з Московії. Але час зробив своє діло — нащадки козаків покріпачилися, мовчки жили в своїй хаті і ніяк про себе не нагадували до самого 1917-го року.

Слобожанщина окрім побудованих за Імперії Зла "доміков Чехава" славна ще й місцями мандрів Сковороди та сторінками козаччини, пов'язаними з Мазепою

Мапи[ред.]

Східна Слобожанщина[ред.]

Прапор українців Східної Слобожанщини

Східна територія регіону, яка була нахабно відтята комуняками дикретом 1922-го року, коли кордони між "союзними республіками" намагалися ділити за принципом "здоровий глузд" і "скільки у вас букв "Ї" в балачці". Отож, вийшло так, що території площею у 40 000 км² та 2 000 000 етнічних українців були відірвані від матінки-України. Звичайно, землі приєднані до РРФСР зазнали тотального омоскальщення. Українська мова тут надиво добре збереглася, але з кожним роком їх помітно меншає. Не дарма й досі актуальні жарти про "тьотю Мотю з Курська" Також, українці Східної Слобідщини (які звикли називати себе хохлами, що характерно) мають власний напівмертвий танцювальний колектив, фестиваль українства та прапор.

Сучасність[ред.]

Про сучасний стан цього українського регіону відомо небагато, однак блоґ пана sloboda_ua на Живому Журналі розповідає багацько цікавинок:

2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з’явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок – про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.

- О! Так це ж українські села.

- Ні. Там живуть хохли.

З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Якщо в одному з північних районів Луганської області ви вирішите перейти російсько-український кордон, то це не становитиме для вас великих труднощів.

Більше того, якщо ви перетинаєте державну смугу не в пункті офіційного пропуску, а скажімо лісовою стежкою чи ґрунтовою дорогою, то акт порушення державного кордону для вас самих ще довго лишатиметься непоміченим. Ви не помітите кордону не лише тому, що до сьогодні відсутні будь-які демаркаційні знаки (прикордонні стовпи, буї на річках), а й тому, що по обидва боки кордону живуть українці. Природа, приватні будинки та громадські споруди, розмовна мова населення (суржик – суміш російської і української, а часом і чиста українська) – все це вам не дасть зрозуміти, що ви вже знаходитесь в Російській Федерації. І лише після того, як ви потрапите до значного адміністративного центру, в якому побачите чужу державну символіку, ви зрозумієте – це вже сусідня країна. Щоправда навіть після цього вас не полишатиме відчуття культурно-адміністративної роздвоєності. Адже поруч із офіційною російською символікою ви побачите символіку народну. Наприклад з вітрин одного з магазинів в Богучарі (райцентр Воронезької області) на вас дивитиметься стилізоване зображення степової лисиці (фенька), на голові якої красується…оселедець.

Проте повернемось до перетину кордону і зробимо це, як належить, в законний спосіб. На часом досить пристойно обладнаних (у що спочатку важко повірити) пропускних пунктах вас зустрінуть українські митники і прикордонники, а через пару сотень метрів – їх російські колеги. Українських служителів кордону спостережливому мандрівнику вдасться відрізнити від росіян по кокардах і шевронах. Мова ж спілкування та рівень службової етики у прикордонників досі, нажаль, де-факто лишаються спільними.

За російським кордоном.

Наступним, що нагадає вам, що ви вже за кілометрів 30 – 40 від українського кордону будуть численні закопчені самовари із довжелезними півтораметровими трубами. На автобусних станціях власники цих підігріваючих пристроїв люб’язно запропонують вам чай, каву, пиріжки та шашлик. Самовари, навколишній сервіс та чистота дозволять подорожньому на собі відчути всі принади постоялих дворів і трактирів російської глибинки середини позаминулого століття. Якщо ви все таки наважитесь попити чайку, то для цього вам природно знадобляться рублі. Офіційно обміняти іншу валюту (мова йде не лише про рідну нам гривню, а й про інші значно популярніші платіжні засоби) на російський дерев’яний навіть у майже мільйонному Воронежі надзвичайно складно. Обмінні пункти, до яких ми так звикли, там практично відсутні. Якщо ви наважитесь здійснити обмін на руках, то приємною несподіванкою для вас виявиться міцність нашої грошової одиниці. В народі її вартість майже на чверть вища від курсу офіційно встановленого нацбанками сусідніх держав.

Аби читачу не здалося, що автор свідомо підбирає негативні сюжети з російського життя – кілька слів про прогресивні зміни в сфері побутового обслуговування. Ринкова економіка опановує пострадянський простір семимильними кроками, відтак на окремих російських автостанціях можна побачити кілька конкуруючих туалетів, що пропонують свої послуги за ціною від 50 копійок до 3 рублів. Сервіс відчутний і в готелях. При в’їзді адміністратор вас попередить, що якщо в ночі ви почуєте звук сирени чи гучний дзвінок, то це означатиме, що не сталось «нічого страшного», просто треба зібратись на першому поверсі будівлі. Як ми зрозуміли, в таких випадках краще якнайшвидше хапати документи і речі і тікати подалі від гостинної будівлі, яка за кілька хвилин може перестати існувати.

Як живеться українцям в Росії? Штрихи до історії.

Хто ж такі російські українці і як їм живеться в цій своєрідній системі? Очевидно, що Росія занадто велика географічно, а суспільна свідомість росіян має занадто міцні шовіністичні коріння аби в цій державі національне життя українців було скрізь однаково гарним. Радше навпаки – краї, області та республіки Федерації, де українці можуть розраховувати хоча б на символічну підтримку держави, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо ж говорити про українців Вороніжчини, Білгородщини, Ростовської області та інших прикордонних з Україною областей, то їх особливістю є те, що вони, місцеві українці, є автохтонами цих земель.

Так, перші масові поселення українців на Вороніжчині виникли ще за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А вже пізніше предки цих українців стали мешканцями Росії внаслідок встановлення, часом дуже довільного, міждержавних кордонів. Особливо не заглиблюючись в історію, коли на цих землях існував козацький полковий устрій, зазначимо, що ще в першій половині ХХ століття в краї існували українські заклади культури та освіти (в тому числі і україномовна вища школа), на вулицях висіли україномовні об’яви та вивіски, виходила україномовна преса. Українська Вороніжчина подарувала вітчизняній культурі Миколу Костомарова та Євгена Плужника. На сьогодні з минулих часів єдиним проявом уваги до національних потреб українців з боку радянської, а тепер російської влади, лишилось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. Якщо на початку століття українці становили більшість населення Воронезької губернії, то тепер за офіційними російськими даними в області їх лишилось не більше 5%, а в абсолютних показниках – близько 120 тис. осіб.

Як українці захоплюють владу в російській провінції або «підеш у владу – перевертнем станеш».

Не зважаючи на негласне заперечення права розвиватись, українці Росії здобувають своє місце під сонцем. Нащадки козаків виявляють неабиякі здібності в мистецтві кар’єрного будівництва, а нерідко і пристосуванства та спромагаються посісти далеко не останні, а часом і перші посади в місцевих владних інституціях. Звичайно, про жодні прояви сепаратизму чи спроби проведення проукраїнської політики цими українцями з місцевих органів влади не йдеться. Ці люди виховані в російсько-радянській системі, хоч і не завжди позбавлені усвідомлення власного етнічного походження, проте далі визнання факту національної приналежності справа не йде. Більше того, такі особи, начебто спокутуючи «гріх» своєї малоросійської крові, часто стають поборниками ідей російської великодержавності та експансіонізму.

Пригадується розмова з головою райадміністрації одного з прикордонних російських районів, етнічним українцем, який захоплено описував запроваджену ним систему заходів з виховання в громадянах України, мешканцях прикордонних районів, позитивноузалежненого ставлення до сусідньої держави. Так, за його наказом райадміністрація допомагає будувати в прикордонному селі на російській території велику церкву, аби прихожани з сусідніх сіл ходили з України через кордон до російської церкви. Знов таки за його ж наказом українські роженеці можуть народжувати дітей в районному пологовому будинку по російський бік кордону; тут же, в російському районі, деяку роботу дають нашим будівельникам; нашим же селянам «добрі люди» допомагають через кордон пальним і мастилами. Більшість з цих дій виглядала б не інакше як дружній крок з боку російського сусіда, якби не переконання вищезгаданого російського чиновника, яким він поділився без особливих вагань: мовляв «незалежна Україна – це ненадовго». Нажаль, подібний типаж перевертня не є поодиноким.

Хохли чи українці?

Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».

В свідомості місцевих українців глибоко закоренився комплекс меншовартості і другорядності, приховування власної національної ідентичності. Яскравою ілюстрацією цього може бути опис подібної ситуації. Кілька жінок середнього віку, мешканок району компактного проживання українців, розмовляють між собою суржиком. Це триває до тих пір поки вони не помічають поруч із собою незнайому людину. Ви наближаєтесь – суржик зникає. Ви запитуєте у жінок українською (суржиком) як вам знайти необхідну вулицю – вам відповідають російською. Незнайомець віддаляється – в мову жінок повертається українська… Про подібні настрої серед українців Росії, як правило, не прийнято говорити. Очевидно це вважається серед свідомих українців ознакою поганого тону. Але час усвідомити, що не вербалізувавши проблему, не розставивши всі наголоси і крапки над «і», ми не зможемо приступити до її ефективного вирішення.

Життя та перспективи української громади Вороніжчини.

Коли пишуть чи говорять про закордонних українців, зазвичай згадують організовані громади. Так от, на Вороніжчині громадське життя українців потужним не назвеш. В майже мільйонному Воронежі ця громада обчислюються кількома десятками осіб. Симптоматичним є той факт, що керують цим організованим національним життям вихідці з Великої України, а не місцеві українці (цілком можливо, що подібна ситуація і в самій громаді). Організації українців позбавлені власного приміщення, а доступ до відведених владою для зборів громадських організацій держаних споруд ускладнюється адміністративними формальностями. До цього додається традиційна проблема бідності, низького рівня організаційного менеджменту, майже повної відсутності покоління організованої української молоді. Активна публічна діяльність українських організацій в основному обмежується традиційними відзначеннями (виступи, концерти) пам’ятних дат та подій хрестоматійного плану (наприклад, річниця народження Марко Вовчок чи Лесі Українки). Про вшанування знакових для нації, що відроджується, подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою та її героями, на підросійській Україні зазвичай не йдеться.

Можливо найближчим часом українці Вороніжчини матимуть кілька досягнень в національному житті. Так, в одному з класів однієї воронезької школи мають відкрити факультативне вивчення української мови (справа гальмується тим, що технічно ніяк не вирішується «архіскладне» питання про те, як платити вже «вибиті» півставки для вчительки української). Серед планів, що начебто мають от-от здійснитись, також відкриття української бібліотеки в Кантемирівці (райцентр Воронезької області на кордоні з Луганщиною) та відділу української літератури у Воронезький державній обласній науковій бібліотеці. Хотілося б вірити, що рік України в Росії принесе хоча б ці невеличкі досягнення, а не обмежиться традиційною балаканиною про дружбу народів.

Хто подбає про українців Росії, коли МЗС забув це зробити?

Знайомство з життям українців прикордонних з Україною російських областей наводить на думку, що в нашому МЗС відсутні люди, які хоча б іноді задумувались над тим, а чи варто підтримувати одноплемінників за кордоном та використовувати український фактор в Росії у міждержавних політичних, економічних та культурних відносинах. Складається враження, що занадто багато енергії наших дипломатів іде на запопадливі реверанси та заглядання в рота сусідам; на альтернативні ж дії вже не вистачає сил. Росіяни відкрили консульства не лише у прикордонному Харкові, але й добралися до Львова. Чи хтось думав в нашому МЗС над тим, щоб відкрити хоча б скромні представництва чи місії якщо не одночасно в Бєлгороді, Ростові, Воронежі та Краснодарі, то в одному (двох) з цих міст (очевидно, що не можна забувати також і про Татарстан, Якутію та Далекий Схід).

Хто відповість на питання: якщо у нас такі чудові відносини з Російською Федерацією, то чому не можна її послу в Україні систематично нагадувати, що давно вже час відкрити відділи української літератури в бібліотеках, українські класи та гуртки української мови в усіх місцях компактного проживання українців, створити умови сприятливого розвитку для громадських організацій українців? Чи хтось спробував у нашому МЗС та інших відповідних державних установах знаходити, вести облік та працювати з тими особами, які займають в Росії керівні посади в державних, громадських, бізнесових структурах, і при цьому якось пов’язані з Україною і мають до нашої Батьківщини певний сентимент?

Не чути і про роботу МЗС з організаціями закордонних українців (крім того, що наші посли зустрічаються з провідними діячами західної діаспори, яка систематично допомагає проплачувати різноманітні державні заходи за кордоном). А не завадило б поцікавитись якими проблемами живуть організовані вихідці з України і на пострадянському просторі, які в них проблеми, чим вони можуть допомогти в провадженні української зовнішньої політики на своєму місцевому рівні. Певно вартувало б організувати тренінгові курси для лідерів і активістів українських громадських організацій, повчити їх ефективному управлінню організаціями та сучасним технологіям поширення інформації про Україну, допомогти регулярно обмінюватись досвідом.

Народу якої країни служать українські губернатори?

В силу своїх обов’язків МЗС спостерігає за транскордонними діяннями російських і українських губернаторів з сусідніх областей, слідкує аби ті в пориві братньої любові у своїх численних міжобласних угодах «випадково» не скасували міждержавний кордон. Але чи хтось в МЗС нагадує нашим губернаторам, що вони є не самоврядними намісниками, які лише дбають про свій імідж дружителів російського і українського народів «поділених міждержавними кордонами» та відновлювачами «розірваних економічних зв’язків», а й державними службовцями високого рангу, які у міждержавних стосунках мусять крім іншого представляти і національні інтереси країни. Бо виходить дивна ситуація: наприклад Луганська обласна адміністрація знаходить зусилля і ресурси аби подарувати сусідній російській області вилитий з бронзи пам’ятник Шолохову, коли ж заходить справа про те, що необхідно зібрати українські книжки для відкриття української бібліотеки в сусідньому російському райцентрі, то книжки збирають діячі українських громадських організацій з власних фондів. Отакі у нас губернатори… Власне і дивного нічого в цьому не має. Їх поведінка чудово вписується в модифіковане народне прислів’я «Яка річка – такий млин, який «папа» – такий й син».

Думки на завершення.

Навряд чи в одній статті можна вмістити всю проблематику російсько-українського порубіжжя, тим більше коли по його обидва боки живуть українці. І власне суть питання не зводиться до того як описати всі проблеми, а скоріше звучить так: як і хто зможе їх вирішити?

Ми хронічно запізнюємось на поїзд в майбутнє під назвою «Євросоюз» і мусимо міцно закрити свій східний кордон для нелегальної міграції, наркобізнесу і тероризму. Водночас маємо як ніколи подбати про українців, що в силу різних обставин опинились відрізаними від материнської землі. Якщо це не почати робити тепер, то через одне-два покоління Україна вже не матиме унікального кількамільйонного лобі на сході, а про українців Подоння можна буде прочитати лише у підручниках з історії та етнографії. Докласти зусиль до покращення ситуації можуть всі, а зобов’язані це зробити насамперед володарі м’яких державних крісел.

Проте, чи можемо надіятись на те, що це робитимуть люди з відсутнім здоровим національним чуттям? Вони, хохли, лишились не лише по російський бік кордону, вони тут, серед нас, і що найгірше – щодня відчуваємо їх засилля на державних посадах. Якщо порівняти відданість інтересам країни багатьох наших губернаторів із описаним вище головою російської райадміністрації, то порівняння виявиться не на користь перших. Крім почуття патріотизму могли б наші чиновники повчитись за кордоном (на Вороніжчині наприклад) і українській мові…

Як не гірко про це писати, але по десяти роках незалежності дух хохлізму живе. Це об’єктивне явище, з яким, тим не менше, миритись не можна. Українці – сильна нація, що не скорилась ворогам зовнішнім, не скориться і внутрішнім. Тож всі разом мусимо подбати, аби процес одужання йшов якнайшвидше. Найкраще одужання – в дії та праці. Маємо по переду ще півтерміну «року України в Росії», а потім ще цілий їх рік - у нас. За цей час мусимо нарешті навчитись дружити із користю для себе, від так - подбати про наші інтереси на сході.

Бурхливі події Епохи Визвольних Змагань на Україні 1917-1921 рр. мали безпосереднє відношення і до Східної Слобожанщини. І уряд тодішньої України, і українське населення Східної Слобожанщини неодноразово виявляли непохитну волю до єдності українських етнічних земель в єдиній державі, східний кордон якої мав проходити по узбережжю Середнього Дону, і таким чином мати у складі незалежної України і Подоння, і Білгородчину разом з іншими українськими регіонами Курської губернії. Про те, як відбувалася ця боротьба українців Східної Слобожанщини за незалежну Україну, і йде мова у цьому розділі.

Український історик Іван Гошуляк, у своїй праці «Проблема соборності українських земель у добу Центральної Ради» розповідає про те, як боролася Центральна Рада за те, аби всі українські етнічні землі були об’єднані в межах єдиної України, спочатку автономної, а потім незалежної держави. Нижче наводяться уривки з праці Івана Гошуляка, згадки про землі Східної Слобожанщини в документах Центральної Ради тієї пори виділені мною жирним шрифтом.

Вже в квітні 1917 р. голова Центральної Ради М. Грушевський в статті «Якої ми хочемо автономії і федерації?» так окреслив територію майбутньої автономії України: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи питання об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські - Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська, Кубанська. До них треба прилучити українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і частини Аккерманського Бессарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість».

Велику роль в консолідації і об'єднанні українців відіграв організований Центральною Радою Український Національний конгрес, який працював у Києві 6-8 квітня 1917 р. Важливе значення мали також практичні заходи конгресу, насамперед переобрання і перетворення Центральної Ради в загальнонаціональний орган. Запропонована М. Грушевським схема її реорганізації передбачала, зокрема, таке представництво з місць: від 7 українських губерній Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Катеринославської, Харківської і Полтавської, що в цілому залюднені українською більшістю, вибиралось по 4 представники. В губерніях, де українцям належала менша частина губерній, - Бессарабській, Чорноморській, Воронізькій, області Війська Донського - по 2. В губерніях, де була невелика частина українців, як Ставропольській, Курській, Мінській, Городенській, - по 1 представникові. [Отже, в першому українському Парламенті 20-го ст., з 52 місць - три місця було зарезервовано за представниками Східної Слобожанщини.]

Вже з перших кроків своєї діяльності, що її було спрямовано на розбудову автономної України, Центральна Рада наштовхнулась на активну протидію Тимчасового уряду, який, здійснюючи великодержавну політику, з самого початку негативно поставився до справедливих вимог українців. Коли делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком подала в середині травня 1917 р. Тимчасовому уряду, а також виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів доповідну записку з питань автономії України, то замість конкретної позитивної відповіді для переговорів з нею було створено спеціальну комісію, метою якої було шляхом тривалих розмов, по суті, зірвати їхнє вирішення. Найгостріші суперечки в цей час точилися саме навколо визначення території майбутньої автономної України. Посланці Центральної Ради, керуючись підготовленою М. Грушевським декларацією в справі утворення крайового комісаріату, вважали, що вона повинна охоплювати всі терени, де українське населення становило більшість. Тобто губернії Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську, виокремлюючи з них неукраїнські частини і, навпаки, долучаючи до складу українських областей українські частини Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронізької губерній, Кубанської області та ін. Наділені високими професорськими титулами, члени урядової комісії категорично виступали проти такого підходу.

Новостворений уряд О. Керенського після довгих дискусій відхилив представлений делегацією Генерального Секретаріату проект «Статуту», а замість нього затвердив 4 серпня 1917 р. «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Уряду на Україні». В ній нарешті визначалась територія України як окремого адміністративно-територіального тіла, але в дуже звужених межах. Уповноваження Генерального Секретаріату поширювались лише на територію п'яти українських губерній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської (до того ж за виключенням Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського повітів). Тобто, як справедливо зазначав дослідник О. Юрченко, в основному це були межі «Війська Запорізького» (з певним відхиленням в той чи інший бік) під час його договору з Москвою 1654 р. Щоправда, «Інструкція» залишила можливість поширення української адміністративної території й на інші губернії чи частини їх, в тому разі «як утворені в цих губерніях на основі постанови тимчасового уряду земські інституції висловляться за бажаність такого поширення».

Повалення більшовиками Тимчасового уряду наприкінці жовтня 1917 р. створило Центральній Раді сприятливі умови для поширення своєї влади на решту українських територій та декларування своїх прав на ті повіти сусідніх губерній, де українці становили більшість населення. Питання об'єднання українських земель розглядалось Центральною Радою 30 і 31 жовтня 1917 р. Внаслідок обговорення і роботи окремо створеної комісії майже одноголосно (крім кількох голосів представників національних меншин, що утримались) була прийнята постанова про з'єднання українських земель. «Розглянувши питання про становище тих українських земель, що по інструкції російського уряду від 4 серпня 1917 р. зосталися поза межами автономної України, - зазначалося в ній, - Центральна Рада, виконуючи волю трудового народу, висловлену в численних постановах селянських, національних та загально-територіальних - губернських та повітових - з'їздів і різних політичних та громадських організацій відмежованих частин України... ухвалила: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українська, а саме - Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».

Успіхи на шляху відродження національної державності, разом з тим й досягнення соборності, було закріплено III Універсалом Центральної Ради, що був прийнятий 7 листопада 1917 р. Ним проголошувалось утворення Української Народної Республіки і визначались її межі. «До території Народної Української Республіки, - підкреслювалося в ньому, - належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлена по згоді організованої волі народів».

Важливу роль в консолідації українства, зміцненні соборності українських земель мали підготовка й проведення виборів до Українських Установчих Зборів. Схвалений 11 і 16 листопада 1917 р. Центральною Радою закон надав виборче право не лише названим в III Універсалі землям, а й населеним переважно українцями повітам Курщини і Вороніжчини. Згідно з ним територія України ділилася на 10 виборчих округів: Волинську (за винятком частин, окупованих ворогом), Катеринославську, Київську, Полтавську, Подільську, Харківську (з прилученням Грайворонського повіту Курської губернії), Херсонську, Чернігівську (з прилученням Путивльського повіту Курської губернії), Таврійську (в складі Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського повітів Таврійської губернії), Острогозьку (з Острогозького, Валуйського, Бирюцького і Богучарського повітів Воронізької та Новооскільського повіту Курської губернії).

Законом УНР від 29 листопада 1917-го року було проголошено проведення Українських Установчих Зборів, у повітах Путивльському, Грайворонському й Новооскільському Курської губернії та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронізької губернії. Тільки агресія російських більшовиків проти Української Народної Республіки позбавила український народ права провести вибори до своїх Установчих Зборів.

Отже, ми побачили, як була виявлена воля уряду УНР до прилучення Східної Слобожанщини до єдиної України. Тепер подивимось, як сам український народ цього краю бажав бути у складі Української держави. Після скасування в 1905-му році антиукраїнських законів Російської імперії, на Східній Слобожанщині виник та значно пожвавився український культурно-просвітницький і кооперативний рух, який після Лютневої революції 1917-го року швидко набрав яскравих політичних форм. Його основними гаслами стали підтримка самостійницьких дій Центральної Ради та приєднання Східної Слобожанщини до територій, на які поширювалась юрисдикція українського уряду. Ці ідеї були лейтмотивом підсумкових документів, що затверджували численні «національні» й «селянські» з'їзди Острогожщини і Валуйщини. Так, з'їзд Валуйського повіту виніс резолюцію, «в якій зазначив змагання Валуйщини до з'єднання з іншими українськими землями та вимагав знесення кордону між Харківщиною та українськими повітами Вороніжчини, закликаючи українську владу в Києві не визнавати його, а тепер же реалізувати об'єднання українських земель».

25 травня 1917-го року була ухвалена резолюція Острогозького Українського повітового з’їзду:

1. Зв’язатися з Харковом як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто-блакитний прапор та інш.

А вже незабаром об'єднаний з'їзд Острогозького, Валуйського і Богучарського повітів просив Центральну Раду якнайшвидше приєднати їх до УНР та «призначити на місця українську владу». Про українську державницьку працю Аркадія Животка на Острогожщині в цей період ми вже писали у попередній главі. А ось що пише сам Животко про свого соратника у цій боротьбі, селянина з Микитівки Валуйського повіту Ольшанського: «Цього ж часу виявив себе непохитним борцем і працівником на полі українського громадсько-національного життя й української культури селянин з Валуйщини - Ольшанський. Глибоко віддана національній ідеї визволення людина, ентузіаст у праці і лагідний у поводженні, був він у серпні 1917 року обраний членом Центральної Ради. Десь улітку 1918 p., перебуваючи в Харкові, одного сумного дня довідався я з «Южного Краю» про трагічну і в той же час героїчну смерть його у своїй слободі. Був розстріляний більшовиками, як член Центральної Ради з іменем України на устах».

6 березня 1918-го року Центральна Рада ухвалила «Закон про новий територіально-адміністраційний поділ України». Згідно з ним старий поділ на губернії і повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці - землі. Усього земель – 32, з них п’ять мали відношення до Східної Слобожанщини. Окремою землею стало Подоння, з центром у Острогозьку – до цієї землі відійшли Острогозький, Валуйський, Бирюцький і Богучарський повіти Вороніжчини, Новооскільський повіт Курщини повністю і Корочанський частково, а також частина Старобільського повіту Харківщини. Інші східнослобідські території увійшли до складу таких українських земель: Слобожанщина (або Слобідщина) з центром у Сумах – Суджанський і Грайворонський повіти Курщини, Посем'я з центром у Конотопі – Путивльський (зараз у складі України крім Крупецької волості) і Рильський повіти на Курщині, окрема земля Харків – до неї відійшла частина Білгородського повіту Курської губернії з містом Білгородом, і Донеччина з центром у Слов’янську – до її складу увійшли частини Корочанського і Білгородського повітів Курщини.

Але влада УНР на східнослобідських землях існувала тоді тільки теоретично. З грудня 1917-го року ці землі були окуповані російськими більшовиками. Тільки після підписання більшовиками Берестейської угоди з німцями та визнання незалежності України, червоні війська частково покинули Східну Слобожанщину. 10 квітня 1918-го року німці увійшли до Білгороду, «нейтральна зона» поміж більшовицькими і німецькими військами проходила повз Рильськ, Кореневе і Суджу, а також північніше Білгороду. Всі землі, що були зайняті німцями, увійшли до складу України. Тоді ж у Курську розпочалися мирні переговори між Україною та Росією щодо встановлення державного кордону між ними. Закінчилися переговори вже у Кореневі, підписанням договору про перемир’я.

Таким чином, фактично до складу України увійшла лише вузька смуга території Східної Слобожанщини вздовж північного кордону колишньої Харківської губернії, а із повітових центрів – тільки Грайворон і Білгород. Але юридично незалежна Україна продовжувала вважати своїми всі землі, що були населені етнічними українцями. Гетьман України Павло Скоропадський, що захопив владу у Києві, усунувши Центральну Раду, підтвердив право України на володіння Східною Слобожанщиною, і таким чином, українською на той час вважалася величезна територія, що сягала в глибину на 250 кілометрів у бік сучасної Росії. Скоропадський скасував адміністративне поділення України на землі, відновивши губернії – Рильськ і Суджа повинні були стати частинами Чернігівської губернії, Білгород, Грайворон, Короча, Новий Оскіл, Валуйки, Острогозьк, Розсош і Богучар увійти до складу Харківської губернії.

В червні 1918-го року розпочинаються нові переговори між Україною та радянською Росією щодо розмежування державного кордону. Видатний український етнограф Микола Сумцов склав тоді доповідь, у якій наголошував на тім, що Слобожанщина - саме українські землі, й наводив для цього результати перепису 1897-го року, з чого виводив, що українське населення Харківської, Курської та Воронізької губерній слід вважати слобожанами, які мають право на самовизначення. Про бажання бути у складі України висловлювалося і саме населення цього краю – в архівах України збереглися, наприклад, Звернення населення Білгородського повіту до Павла Скоропадського про приєднання до України від 3 червня 1918-го року, та Звернення делегатів південних повітів Воронізької губернії до П. Скоропадського про звірства більшовиків і бажання народу бути у складі України від 6 липня 1918-го року. Але Російська делегація категорично відмовилася визнавати за Україною право включення до своєї території окремих місцевостей Курської та Воронізької губерній з переважаючим українським населенням, яке прагнуло стати громадянами Української держави. Переговори закінчилися без будь-якого результату.

Зате більш плідними були переговори між урядом України і козаками Дону, які теж проголосили державну незалежність. 8 серпня уряди України і Дону домовилися про відмову від територіальних претензій - міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська Донського з одного боку та Воронізькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого, таким чином Східна Слобожанщина визнавалася урядом Дону як територія України.

Відчуваючи загрозу для своїх східних рубежів з боку Радянської Росії, уряду Української держави доводилося держати на східнослобідському прикордонні значні військові сили. Ось що про це пише Аркадій Животко: «Совєтська влада, що на початку 1918 року вже остаточно опанувала Слобожанщиною, залишила Подоння в складі Воронезької губернії зо всіма наслідками. Проте розпочатий рух за приєднання цих земель до України не вгавав. Відгук його знаходимо між іншим на весні 1918 року, коли невелику частину Подоння було обсаджено українськими військами (окрема Запорозька дивізія). Лінія обсадження йшла від слободи Кантемирівки через Новомарківку, Пантюшино, Бондарівку й далі, пересікаючи слободу Ровеньки (Острогозький повіт). На правому крилі дивізії, в слободі Новомарківці, була розташована залогою кінна сотня 1-го Запорізького полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, в слободі Пантюшиній та Бондарівці стояла Дорошенківська піхота. Штаб полку на чолі з командиром полк. Загродським знаходився в слободі Кам’янці, повіту Старобільського (суміжного з Богучарським повітом, що за проектом Центральної Ради мав входити також до Подоння). На північ від дорошенківців демаркаційна лінія була обсаджена такими частинами тієї ж дивізії: 2-ий Запорізький полк на чолі з полковником Петром Болбочаном, що займав простір майже до слободи Ровеньки; а ще дальше на північ – 3-ій Запорізький полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького під командою полковника Олександра Шаповала».

Готувалися до війни і більшовики. У Курську було сформовано «Український центр» і готувалася до бою Друга повстанська дивізія під керівництвом начдива Аусема. Дивно, що більшовики відмовлялися вважати ці території українськими, але формували свої «українські» угрупування саме тут, на Східній Слобожанщині. Правда, людей з українськими прізвищами в цих нібито «українських» організаціях було занадто замало, а все більше такі як Аусем, Коцар, Ісакович. 28 листопада 1918-го року в Курську створено і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Юрієм П’ятаковим, для політичного завуалювання інтервенції РРФСР проти України. Цікаво, що спочатку цей більшовицький уряд називався урядом УНР, мабуть для того, аби збити неписьменне українське населення з пантелику. У своєму Маніфесті від 29 листопада ТРСУУ оголосив про повалення влади гетьмана і поновлення радянської влади, скасування всіх законів, наказів і договорів як гетьмана та його уряду, так і Центральної Ради, закликав до боротьби проти Директорії. Так розпочиналася нова українсько-більшовицька війна.

З початком бойових дій цей маріонетковий «український більшовицький уряд» переїхав до Суджи. (Суджа заснована у 17-му столітті як сотенне місто Сумського полку, з 1779-го року повітове місто Курського намісництва, пізніше губернії. За переписом 1926-го року в Суджанській волості - 61,2% українців, у Суджі - 30,8%). Але швидко захопити слобідські землі більшовикам не вдалося – тільки 20 грудня 1918-го року Червона Армія змогла увійти до Білгороду. Відразу було оголошено про входження цього міста до складу радянської Росії, а 24 грудня до Білгороду перебрався і уряд П’ятакова. На початку січня 1919-го року радянське військо зайняло Харків. 6 січня 1919-го року Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визначеної Центральною Радою назви - УНР. Нова офіційна назва держави відтоді встановлювалася за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 7 січня уряд переїхав з Білгороду до Харкова, який став віднині новою столицею радянської України. Нижче надаю повний список представників цього уряду, аби ви могли пересвідчитися, скільки там було справжніх українців: П’ятаков, Аверін, Блюмберг, Боголєпов, Власенко, Ворошилов, Жарко, Забара, Затонський, Земіт, Квірінг, Коцюбинський, Магідов, Межлаук, Подвойський, Раковський, Рухимович, Сергєєв, Хмельницький, Шліхтер, Шварц. Висновки робіть самі.

Багатьом українцям, уродженцям Східної Слобожанщини, довелося відступати з рідного краю разом з військами незалежної України. Довго ще дехто з них воював у лавах УНР в різних куточках України. Згадаю тут про долю підполковника Армії УНР Івана Лиходька. Іван Лиходько народився 29 серпня 1893-го року у місті Суджі Курської губернії. У царській армії мав звання поручика. Навесні 1919-го року служив у складі 19-ї пішої дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. Брав участь у боях під Костополем. Згодом - старшина 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У складі 2-го кінного полку ім. І. Мазепи брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. У другій половині 1920-1923 рр. - старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. За Польщі жив у місцях колишніх бойових подвигів своїх та своїх побратимів. У 1942-му році створив у Костополі три сотні «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця. Наприкінці 1942-го року сотні було роззброєно, а І. Лиходька заарештовано й ув'язнено німцями. Через місяць був звільнений, керував партизанським загоном у районі Луцька. Загинув у 1943-му або 1944-му роках. Хоча в першій половині 1919-го року Східна Україна і була окупована більшовиками, а уряд створеної ними УСРР був слухняною іграшкою в руках Москви, та все ж прагнення українців Східної Слобожанщини бути у складі єдиної України, змушував більшовицьких владарів УСРР вимагати від більшовиків у Москві втілення у життя ленінських принципів «права націй на самовизначення», який відносно українців Східної Слобожанщини поки що не спрацьовував. Цілих шість разів впродовж 20-х років 20-го століття скликалася спеціально створена для цього російсько-українська комісія для визначення спільного кордону між двома радянськими республіками. При першому скликанні комісії 1922-го року українська сторона вимагала прилучення до України чотирьох повітів Вороніжчини (Острогозького, Богучарського, Бирюцького і Валуйського) і одного Курщини (Грайворонського). Але Росія згодилася передати Україні тільки дві волості Курської та дві волості Воронізької губерній. Таким чином за межами УСРР залишилося тоді більше мільйона східнослобідських українців.

У 1923-1924 рр. український уряд, спираючись на прагнення переважної більшості українців, вимагав передачі до УСРР Чорноморії (української частини Кубані) та деяких повітів Курщини, але цього разу так нічого і не отримав. Висувалася вимога щодо Східної Слобожанщини і на засіданнях спільної комісії 1924-1925 років. Але Росія мотивувала свою відмову тим, що економічно території Східної Слобожанщини прив’язані до своїх губернських центрів – Курську та Вороніжу, які знаходяться на російській етнічній території. Тоді наступного разу, осінню 1925-го року, українська делегація підготувала розгорнутий економічний план щодо Путивльського повіту Курщини, який у господарських відносинах більше орієнтувався на українські Суми, ніж на російський Курськ. Таким чином Україна змогла святкувати перемогу – рішенням від 16 жовтня 1925-го року до УСРР прилучався Путивльський повіт (без Крупецької волості, тепер село Крупець відноситься до Рильського району Курської області), а також Криничанська волость Грайворонського повіту з двома неповними волостями Грайворонського і Білгородського повітів. Саме тоді до України було повернуто село Миропілля, колишнє сотенне місто Сумського полку, яке і дотепер відноситься до української Сумщини.

Але перемога ця була частково Пірровою. Взамін за Путивльський повіт Україні довелося відмовитися від Таганрозької округи, населеної здебільшого українцями, і теж нібито з «економічних» міркувань. Так довела тоді Росія, що просто так віддавати нічого не буде.

Наступного разу, в 1926-му році, Україна змогла прилучити до себе ще Троїцьку волость з Валуйського повіту Вороніжчини. Та вже у 1927-му році російська делегація остаточно заявила, що інші землі Східної Слобожанщини українськими вона не вважатиме. Це була остання зустріч двох комісій. У Москві владу до своїх рук міцно перебирав Сталін, і всяка ініціатива з місць тепер заборонялася. Так утворився той українсько-російський кордон, який існує і зараз.

Цікаво, що останній раз ідея про прилучення Східної Слобожанщини до України висувалася гітлерівською Німеччиною. У квітні 1941-го року нацистський ідеолог Альфред Розенберг, за дорученням Гітлера, створив план організації Райхскомісаріату Україна, до якого крім українських, мали увійти і російські землі аж до Волги. Східна Слобожанщина, за радянським адміністративним поділенням, повинна була стати частиною генеральних округів «Вороніж» і «Курськ» цього Райхскомісаріату. На щастя, ці нацистські плани залишилися нездійсненими.

та багато інших.[1]

Слобожанщина та руськомірці тудей[ред.]

Згідно з руськомірськими планами в 2014-му Харків та регіон повинні були бути захоплені "мирними протестувальниками" та стати частиною тої самої "Новоросії". Але пронесло ще на стадії захоплення облдержадміністрації. Через два роки ватні збурення дещо притихли, але у підпіллі гарантовано ще довгі роки будуть сидіти любітелі русского міра та непрощателі 2-го мая.

Що подивитися?[ред.]

Ландшафт краю відомий епічними крейдяними горам, які починаються в районі Сумщини й тягнуться аж до самісінького Дону. Ці природні структури місцеві з гордістю звуть Білогір'ям.

Відомі слобожани[ред.]

Додаткові посилання[ред.]


  1. https://sloboda-ua.livejournal.com/?skip=40&tag=%D0%A1%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0