Козак

Матеріал з Енциклопедія Драматика
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ось справжній козак, а не голопузий стриптизер в шароварах

Козак (англ. Cossack) – вільна, озброєна людина, привілейований, майже шляхетський, супільний стан в Україні та поза її нинішніми межами.

Суть

Кожен народ світу по своєму виражає ідею козацтва, але можна бути певним, що народна самоназва зазвичай означає ні що інше як козак. У українців це українець, людина вільної України, у узбеків це узбек, що в перекладі означає "сам-собі-пан", у поляків це поляк, у якого "Польська ще не згінела", у американців це "America" де повсюди "freedom" і т.д. Тому можемо бути певні, що щоб зробити приємне людині маємо відноситись до неї з повагою, як до такого самого козака, якими ми вважаємо себе. Саме з цього і починається справжня вільноукраїнська культура, яка з давніх-давен процвітає на Подніпров'ї.

Історія

Ху ар зе козакс?

Основна стаття: Запорізька Січ
Вгадай голови козаків чи турків?

Козаки — це суспільний прошарок, який сформувався на території Дикого Поля. Причин тому було кілька.

Ще за часів Русі на межі із Степом згадувались якісь підозрілі особистості, які живуть за рахунок мутних, незадекларованих доходів та кладуть великий і товстий на князівську владу. За часів посилення кріпацтва людей, які не хочуть працювати на дядю, а тим більше задурно, вистачало. Підпалив пану стодолу — і в Степ, маєш проблеми із законом — теж у Степ. Фактично Дике Поле було територією, де закони Речі Посполитої були пустим звуком, а сховатись там було досить легко. Небезпечно, звичайно, але небезпечне вільне життя для декого краще зп безпечне рабство.

Суттєвою причиною, яка штовхала людей йти у Дике Поле, було уходництво, тобто уходи на промисел. Земля була ну дуже багатою і нічиєю, як уже зазначалось. Ранньою весною туди тягнувся люд, який до осені займався полюванням, риболовлею і т. д., щоб потім збути здобуте добро. Оскільки у будь-яку секунду на спину міг вискочити ворог, при собі кожен мав зброю, а для більшої безпеки об'єднувались у невеликі загони.

Частина населення Дикого Поля займалась грабіжництвом. Адміністрація Речі Посполитої заохочувала таких головорізів нападати на татарські землі, а сама ніби була й не при справах. Виходили такі собі превентивні удари, коли татари особливо дошкуляли. Але в часи, коли між королем Речі Посполитої та ханом (який був васалом турецького султана) відносини налагоджувались і потреба у таких ударах відпадала, козаки-грабіжники ставали проблемою. Султан писав листи до короля про те, що козаки підзаїбали вже і у разі продовження нападів піде на Посполиту війною, король слав накази напади припинити, його просто слали нахуй і грабували каравани далі.

Не варто думати, що все написане вище стосувалось тільки русинів. У Дике Поле на уходництво йшли та тікали від закону поляки, литовці, московити, особливо багато було татар (саме слово козак із тюркських мов означає вільну озброєну людину) які теж часто клали прутні на своїх султанів з їх законами. Тому перші згадки очевидців про козаків приблизно такі: «Хуй знає якої вони національності, шваргочуть руською, татарською або русько-татарським суржиком, виглядають як степовики, торгують між собою». Саме через такі контакти козак виглядав як типовий степовик, а українська мова налічує 4 тис. слів тюркського походження. Усе це так не схоже на байки про поганих татар, які тільки й те робили, що з козаками воювали.

Козаки фактично жили поняттями військової демократії. Головні рішення приймали спільно, для цього сходились на майдан біля церкви, наприклад. Коли була потреба у лідері (отамані), то вибирали його прямим голосуванням із найбашковитіших і найсміливіших кандидатів. За кого голосніше крикнуть, перднуть, шмальнуть у повітря, той і буде отаманом.

Козацькі повстання

Основна стаття: Українська шляхта

У середині XVI ст. уряд спробував організувати козаків. Їх брали на службу, платили платню і заносили до спеціального реєстру. У часи війни такий реєстр збільшувався із кількох сотень до навіть десятків тисяч. У легкій піхоті, яка добре знає татар, завжди була потреба. Але після війни більшу частину реєстровців викидали на мороз та часто могли не заплатити взагалі, що звичайно призводило до епічних срачів, тобто козацьких повстань першої половини XVII століття. Козаки із часом почали бажати зрівнятися в правах із шляхтою, що, на їх думку, вони заслужили. Тру шляхта дивилась на козаків, як на зухвале лайно, і до любові це призвести не могло.

Повстання, яке починалось із захисту козацьких прав, набирало інколи колосальних масштабів. До козацького війська прилучались селяни, які завжди були гаразд потрахати та порізати панів (які були або поляками, або сильно полонізованими русинами, яких теж сприймали як поляків, от вам релігійна та етнічна складова). Але у цієї некерованої маси не було достатньо сильного лідера та конкретних цілей, тому регулярна армія повстання розганяла відносно легко, а учасники (ті, хто не встиг втекти назад в степи) закономірно відправлялися до могил або під суворі батоги катів.

Гетьманщина

Основна стаття: Богдан Хмельницький
Галактичний гетьманат

Пiсля ряду поневiрянь, срачiв та походiв, полiтична мапа тих часiв знов змiнюєтся. Талановитий гетьман Богдан Хмельницький пiднiмає народне повстання та вiдриває в ляхiв чималий шматок української землi, що увiйшов в iсторiю пiд назвою Гетьманщина. Інколи у історіографії це дiйство називають національно-визвольною війною українців проти влади Польщі.

Навоювавшись вдосталь, та як слiд пiдiгрiвши дупку полякам, Хмель приходить до висновку, що воювати на всi боки вiдразу — справа не з легких та вирiшує спершу вгамуватись, а потiм продовжити веселу рiзанину, знайшовши нових союзникiв. Оскiльки поляки йому були як кiстка в срацi, вiн вирiшує, що покорешитись з москалями було б гарною темою. Так Гетьманщина фактично стала протекторатом Московії (звичне явище для того часу: наприклад, сусіднє Кримське ханство було протекторатом Османської імперії), що полягало у деяких обмеженнях у зовнішній політиці в обмін на допомогу московитів у війні проти Речі Посполитої. Коли виявилось, що москалі наїбали Хмеля та нагріли руки на війні, Богдан уклав союз зі Швецією, яка воювала з Москвою і продовжувала битися з усіма, кого тільки бачила. Але це не врятувало ситуацію: улітку 1657 року гетьман помер.

Руїна

Основна стаття: Руїна

Після смерті Хмельницького Гетьманщина вступає у період так званої доби Руїни, суть якої полягає у перманентній війні всіх проти всіх. З'являється багацько гетьманів і отаманів, які забили великий та волохатий на війну проти зовнішнього ворога, бо їхня власна срака та перспектива дорватись до корита державного управління була дорожча за саму державу. Фактично Гетьманщина поділилася на два гетьманати по Дніпру. Лівий берег залишається протекторатом Московії та й взагалі стає досить промосковським, а правий — більше лояльним до Польщі. На жаль, такий поділ у багатьох українців обох берегів зберігається у ментальності і до сьогодні, тільки пропольські орієнтації західняків змінились на проєвропейські погляди.

Гетьманщина після Руїни

Козаки після зруйнування січі

Задунайське, азовське та инші козацькі війська - результати знищення Запорізької Січі і фактичного розколу в середині загалу запорожців. Частина з них не бажала мати нічого з імперської адміністрацією і пішла на територію турків, на Дунай. Москалі, звісно довго та нудно переманювали колишніх запорожців назад, бо як не крути, а козаки були якісними вояками і імперці з усіх сил намагалися вернути їх у лоно Матушкі-Расєї, вмикаючи на повну і пропаганду правславія і земельно-грошові заоохочення.

Донські, Кубанські та решта підмоскалених козаків

Основна стаття: Підмосковські казакі
Основна стаття: Кубань

Московитські казакі формувалися у схожих з запорожцями умовах, але свої вольності у боротьбі з царями та імператорами вони епічно просрали, де були драми, кров, страждання та прохолодні байки. Їх шлях від вольності до зникнення заслуговує на окрему статтю.

Козаки у ХХ сторіччі

Козацтво, як явище, непогано себе почувало в Російські Імперії початку 20-го століття. В імперській ієрархії козаки (а тут мова, в першу чергу про кАзаков) були включені фактично в державний апарат, мали деяку місцеву автономію, свою адміністрацію і пільги, але за це, звісно, платили обов'язком виконувати як військові так і поліційні функції - пиздити страйкарів, розганяти політичні мітинги, ганяти горців по диким місцинам Кавказу або Середньої Азії. Тобто на 1914 рік це вже були далеко не ті вільні степові люди, а просто військово-поліційна каста імперської системи з репутацією вірних псів держави.

Основна стаття: Визвольні змагання

В 1917 році з початком Визвольних Змагань деякі діячі намагалися відновити козацтво у форматі військових частин УНР та держави Скоропадського з елементами того самого старого козацтва. Вільне козацтво - яскравий приклад тодішніх намагань українців гратися у тру-козаків, з гетьманами та старшиною. До речі власне це Вільне козацтво і обрало своїм головою того самого Скоропадського, що через кілька місяців отримав завдяки німцям владу над Україною. Бо на ентузіазмі та патріотизмі далеко не виїдеш, коли проти тебе потужна більшовистська агітація та внутрішні українські срачі, бо там де два козака - там три гетьмана. І нерідко, ті хто записувався в козаки в цей час, вже через кілька місяців легко могли воювати один проти одного, в лавах різноманітних отаманів.

Клас козаків був заборонений окремим декретом комуняк аж у 1922-у році. І остаточно добитий репресіями та розкулачуванням.

Сучасність

З кінця 1980-х тема козацтва почала поширюватися серед любителів старовини не просто у вигляді читання книжок та етнографічних пошуків. Виявилося, що багато хто, після пісного радянського життя-буття, де заборонено було дохуя чого з української історії, кинулися з головою у тему козацтва. Це виливалося в досить комічні напрямки - від фанатичного реконструкторства з елементами фентезі до створення сотень козацьких організацій, які незрозуміло чим займалися.

Кармазин, гетьман сучасного козацтва. Раптово чомусь має нагороду підозрілу схожу на зірку героя України

Щоб осягнути масштаб спекуляцій козацькою темою сучасних відновлювачів, достатньо подивитися на величезний список "козацьких" організацій України в Вікі. Формально існує навіть окрема Козацька Партія України. Сучасні українські фейкові "козаки" де генералів більше аніж рядових козачків тема цікава і лулзів має, якщо копати. [1] Абсолютна більшість з них існує або тільки на папері або складається з півтора калік, на кшталт, радянських прапорщиків у відставці, яким нудно на пенсії або є типовим прикриттям для мутних схем з бюджетними коштами, адже громадські "козацькі" організації можуть мати державне фінансування "на розвиток козацького руху" і т.інш. На 2014 рік ці сотні якби "патріотичних організацій" мали в теорії дати боротьбі українців за свою країну купу мотивованих та національно налаштованих діячів, але практика показала, що лише одиниці таких організацій дійсно щось почали робити на користь збереження України.

Яскравий приклад крінжового стану козацтва, як громадського та соціального явища в сучасній Україні є т.зв гетьман Кармазін[2], проголошений гетьманом більшістю тих сотень козацьких організацій в 2018 році.

« Що зараз? — Та, власне, нічого. Нагайки, портупеї, папахи, мундири, іграшкові булови та шабельки... Я вже мовчу про окремих особин з генеральськими та маршальськими званнями, які взагалі профанують саму ідею козацтва і самоврядування. Менти та есбеушники відставні під плащиком козацтва, ліплять охоронні фірми, беруть під контроль лісництва і таке інше. Деякі патріотичні хлопці намагаються ще займатися виховною роботою з дітьми, але... Ну панове, при всій повазі, хіба це головна мала б бути задача козацтва? Що з тим всім робить? А хто його знає? — Єднатись, хоч навколо пенька, але єднатись і творити мілітарне козацтво, а не фейкове співочо-шароварно-нагайково-мундирне! »

[3]

Козак: описує іноземець

З відомого кожному шмаркачу мультфільму

Багато цікавого про козацький побут довідуємося з книжки польського письменника Папроцького, надрукованої в 1599 р.:

« Є кілька широких місць, або островів на ріці Дніпрі, більш уже в татарських, аніж подільських сторонах. Туди, сливе за нашої пам'яті почали їздити люде лицарські, аби пробувати щастя з татарами-поганцями. Там вони найшли собі захист і що далі то більше їх туди з'їздилося. Перше, як їх було кілька сотень, то здавалося багато, тепер уже їх кілька тисяч найдеться. Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Русі, Поділлі й Польщі, їздить туди, що би привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйності. Українці звуть їх «запорізькими» козаками від порогів, а інші звуть «низовими» козаками, бо низько, при кінці ріки Дніпра мешкають. Мають вони на тих островах багато амуніції й тримають там сторожу завсігди, коли йдуть на війну, проти татар або турків. Часами у всьому мають великий достаток, бо з усіх сторін до них привозять селян, а вони платять їм, чим ті схочуть — кіньми, волами, а також грішми. А хоч вони живуть на татарських землях, татари не можуть їх перемогти, навпаки, дари їм великі дають, щоб тільки вони їх не турбували. І з Москви, від великого московського князя мають вони що року дарунки. Скарбів ніяких козаки не мають, а як хочуть щось кому подарувати, беруть на борг від котрогось, найзаможнішого поміж собою, а потім віддають, або складаються, як їм попаде здобич, а виплативши те, що військо завинило, решту пускають у рівний поділ, а кожен розпоряджає своїм добром по своїй волі. На зиму розходяться по волинських і подільських селах, чекаючи весни, а потім сходяться знову на свій острів... »

— 23

З «Опису України» французького інженера на польській службі де Боплана (1630-1640 рр.), довідуємося таке про козаків:

  • «Вони грецької віри, що її, в своїй мові, звуть руською.
  • Люблять випити, але під час війни й воєнних експедицій вони притримуються тверезості. В них немає нічого простацького, крім одежі.
  • Вони дотепні, проникливі, вибагливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільно розкохані в свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть.
  • Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя.
  • Найбільше зручності й умілості виявляють у боротьбі табором, заслонившись возами. Вони дуже влучно стріляють з рушниць й до загину боронять своїх позицій.
  • Незлі вони й на морі, але на конях не найліпші. Під охороною табору, 100 козаків не лякається 1000 поляків чи татар, а якби вони були такі ж сильні на конях, як пішо, то їх не перемогла б ніяка сила. Вони здорові з природи й рідко вмирають з хвороби.
  • Здебільшого кінчають життя на полі слави, вбиті на війні, поза тим зі старости [4]
Козак Мамай, розтиражований сотнями та тисячами в свій час

У культурі

"Ошароварення" козаків у 19 ст.

Сучасне реставраторство

З кінця 1980-х тема козацтва почала поширюватися серед любителів старовини не просто у вигляді читання книжок та етнографічних пошуків. Виявилося, що багато хто, після пісного радянского життя-буття, де заборонено було дохуя чого з української історії, кинулися з головою у тему козацтва. Це виливалося в досить комічні напрямки - від фанатичного реконструкторства з елементами фентезі до створення сотень козацьких організацій, які незрозуміло чим займалися.

Козаки у маскульті

Той самий образ, який як за чисту монету сприймає більшість українців

Образ козака у масовій свідомості - це голий, як стриптизер, пірат з оселедцем, в якого в обох руках по шаблюці, а в трусах запнуті чотири пістолі з булавою на додачу. Цей "козаченько" виконує акробатично-циркові трюки зі стрибання з коня на коня і взагалі зазвичай пересувається під конем, зачепивись за його черево (як то показують ті чуваки на Хортиці). "Козак" неодмінно має бути на коні, бо "я ж не лох". Обов'язково козак має 24/7 ходити у великих, як мішок, шароварах (такого ядучо-червоного кольору як французька уніформа часів 1-ї світової) у яких бігати, ба навіть пересуватися, - справа великої спритності. "Козак" - це завжди православний (ФСБ-шного патріархату) кріпак (Українська шляхта? Ні, не чули.), який або нещадно бухає, або цнотливий, як образ Богоматері (бо якщо на Січі жінок не було, то не було їх на Запоріжжі взагалі!). Також "козаки" майже надрочували на так званих "характерників", які спиняли зубами кулю, бігали за чортами і володіли усіма навичками Джедаїв.

Аборигени, тюрки чи бомжі?

Авжеж, це створений деякими ілюстраторами та просто художниками образ не має нічого спільного з реальністю. Розвінчанням міфів та стереотипів про козаків зараз займаються українські інтелектуали, зокрема Іван Семесюк.

Відповідно, ці аборигени, тюрки чи бомжі (а саме на них скидаються "реконструктори-циркачі" на Хортиці) захоплюють публіку своїми і сравді карколомними трюками та вдалими перемогами все таких же картонних татар. А публіка аплодує, вмивається слізочками, плещить й верещить "Перемога НАШИХ козаченьок! Ось вона, козацька слава! Збереглася! Не пропала!" І ніхто і не скаже, навіть питанням не задастся когнітивним: "Як це купка якихось лохів-селян без військових навичок, нормального командування та озброєння смогли перемагати найбільшу та найпотужнішу державу того часу?" Хоча на таке вони б, з великою ймовірністю б відповіли б чимось на кшталт "Кхм-кхм козацька вдача, кхм-кхм, характерники." Міт про "кріпаків, що стали козаками", міт про "вершника з шаблею на коні", міт про голопузість, бідність і таке инше так глибоко сидить в людських головах, що навіть сучасним москалям не треба його впроваджувати заново. Їм варто лиш кинути вудку про "козаки- грабіжники й алкаші" і ясновельможне товариство з острова "Велика Хортиця" одразу ж заходиться розповідями про те, що козаки взагалі не п'ють і воюють за ідею... але голопузості і стриптизерства не відпустять. А коли подібним персонажам починаєш пояснювати щось за українські еліти, ВКЛ, реєстровців (яких навіть деякі історики вважають "запроданцями") то вони починають відхрещуватись наративами цілком собі Грушевськими: "Українство = селянство, а ти - польський хуй і зрадник." І чхатиме те панство на те, що козаки, власне, і здебільшого піднімали повстання аби той реєстр в черговий раз розширити. І плювати вони хотіли, що Запорізька Січ - не Тортуга, звідки козаки на човниках грабували турецькі галери, а цілом собі зорганізована держава зі своїми адміністраивними одиницями- паланками, судами, законами, органами влади і т д. Коли починаєш пояснювати, що козак - це елітний, піший воїн з мушкетом у сап'янових чоботах, дорогому жупані білої каразеї і лисячий шапці -счиняється ґвалт. Порівняння хортицьких клоунів з, власне, клоунами, одразу переводить тебе в лави "підмоскалених", бо "Хулі ти наших обзиваєш? Москалі теж кажуть, що козаки - клоуни. Ти москаль, га? Може ти ще й водку замість горілки п'єш?" А справа в тім, що козацький міт, як основоположний міт українства, спаплюжений до невпізнаваності і тілько-тілько починає повертати собі те аристократично - вояцбке обличчя, яке він справді мав. Поселючення та поциркачення славного воїна запорозького і є причиною хейту інтелігенції, реставраторів, істориків, археологів та инших дослідників. Жодним чином не козаки як явище. Просто наші предки БУЛИ ИНШИМИ і були ліпшими ніж те, що нам пропонує навіть славнозвісний фільм "Вогнем і мечем"[1]. Не том, що нам хочеться їх відбілити, а тому, що існування їх у инших умовах - неможливе або, принаймні, дуже і дуже сумнівне. Козацтво - військова аристократія свого часу.


« Підсумок кількох обговорень з приводу того, що нам робити зі своєю історією. Отож засаднича різниця між істориком і деякими аматорами від історії. Історик каже: джерела демонструють іншу картину, аніж раніше запропонована пояснювальна схема, значить треба міняти схему. Аматор каже: джерела не відповідають схемі, яку я люблю і яка мій Символ Віри, значить геть такі джерела. Ба більше, історик, який посмів підважити чийсь Символ Віри, постає руйнівною силою не лише щодо усталеної картини світу в голові окремо взятої особи, а водночас і нищителем інтересів держави/національних інтересів. Адже картина в голові окремо взятого громадянина, звичайно ж, саме те, чого конче потребує держава 🙂 »

Наталя Старченко, історик

Цікаві факти

Галерея

Відео


Реконструкції козацькі

Див. також

Примітки

Покликання