Варвари, які знищили імперію в 5-му столітті, не були поголовно язичниками - славилися цим лише найдикіші франки та сакси. Готів та бургундів хрестили ще на їх історичній батьківщині. Інша справа, що місіонерами були або найсміливіші фанатики (такі зазвичай довго не жили і ставали мучениками), або різні єретики, яких їхні православні брати з імперії зневажали і усіляко принижували. Так вийшло, що нові господарі Галлії, Іспанії та Італії виявилися єретиками. Завдання з їх навернення в правильне католицтво лягло на плечі римського Папи.
Папа Римський, у ті часи обирався з мирян і кліру римським міським сенатом і тому опинився у складній ситуації. По-перше, він був єпископом, тобто головним авторитетом у самому Римі та прилеглій місцевості і був кревно занепокоєний долею свого міста. Остготи, візантійці, лангобарди по черзі завойовували Італію, регулярно приносячи жителям Риму смертельний порядок і вічний спокій. Папи якось намагалися владнати ситуацію — наприклад, Лев Великий умовив роздратованого пройобом на Каталаунських полях Аттілу не руйнувати Рим.
По-друге, Папа був патріархом усього Заходу, причому, на відміну від формально правлячого всією імперією імператора Візантії, реально міг на щось впливати через підпорядкованих йому єпископів і священників. Хоча в Західній Європі, навіть не враховуючи аріан-єретиків, було повно місцевих християн, які ігнорували Рим — наприклад ірландці, хрещені одними з перших серед варварів, тривалий час взагалі не визнавали авторитет Папи. Значним досягненням для Пап було хрещення в свою версію християнства франків і англосаксів, які на початок 7-го століття стали дуже впливовими. Їхня знать оцінила можливість віддавати в монастирі молодших братів і синів, щоб ті ніколи не претендували на частку старших (ну і непотрібних жінок теж туди сплавляти). Пожертвування від вчорашніх варварів полилися в Церкву потоком. Відтоді завелася славна середньовічна традиція брати до Церкви всіх, але затишні місця секретарів єпископів і абатів залишати для дітей знаті.
По-третє, римський папа був якийсь час важливим церковним ієрархом у єдиній з Візантією кафолічній Церкві. А для візантійців володіння Римом було питанням престижу (ми ж бо римляни, і Рим наш!), через що ціною величезних втрат і страждань його таки відібрали у остготів у 6-му столітті, щоб незабаром знову ганебно втратити на користь варварів-лангобардів. Нащадки тих варварів, поділивши Італію на герцогства, теж активно сралися між собою за Рим. Папам постійно доводилося лавірувати між усіма цими хлопцями і шукати собі союзників або сильних господарів. У їхніх головних конкурентів із Константинополя покровителем був особисто імператор Сходу, але через це патріарху доводилося підтримувати імператорів у всьому і виправдовувати будь-які вчинки чергового Василевса, зокрема і дуже сумнівні декрети Вселенських соборів щодо іконоборства. Римський Папа жив на узбіччі тодішнього цивілізованого світу, але натомість міг ігнорувати більшість наказів з Константинополя коли це йому було вигідно.
Зрештою один франкський король Піпін вирішив втрутитися в це дійство і допоміг черговому Папі — видав нотаріально завірений документ на право володіння Центральною Італією, аби надалі ніхто не міг просто так кидати пред'яви Святому Отцю. Крім того, була підроблена грамота від імператора Костянтина Великого, де той, хрестившись, між іншим, на смертному ложі від єпископа-аріанина, невідомо з якого переполоху наділяв Папу правами на Рим, і не просто на місто, а на всі західні провінції Римської імперії. Це посилило і без того чимале ВВВ римських понтифіків, так що вони стали називатися намісниками на землі не святого Петра, а безпосередньо Бога. За такий подарунок наступний Папа відплатив коронацією сина Піпіна, Карла Великого, імператором Заходу (за словами самого Карла, проти його волі і майже силоміць). Це було дуже великим плювком у бік Константинополя, але понтифіки вже не боялися гніву візантійців.
За століття після розпаду Римської імперії в Римі місцеві активно розтягували храми та інші культурні будівлі по камінчиках, за місце папи активно боролися благородні родини, чума та віспа косили тисячі жителів. Церковні посади купувалися і продавалися, папи заводили собі коханок, запрошували до себе в покої блудниць (зовсім не для розпусти богопротивної, а для духовних розмов і спасіння душ грішних жінок). Особливо відзначився Іоанн XII, який став папою по блату, ще юнаком (у 18 років). Природно, що цьому мажору від влади зірвало гальма. За вісім років свого правління цей «папа» трахав і ґвалтував добрих римлянок у промислових масштабах і, за легендою, помер від перенапруження під час чергового акту, тоді як церковними справами завідували його родичі та коханки. Не менш канонічний приклад — високоморальний папа Олександр VI, який увійшов в історію як «найтемніша фігура папства». Як стверджують джерела, Олександр VI мав численне позашлюбне потомство, причому в коханках у нього були перші красуні того часу, найбільш відомі з яких — Ванноцца деї Каттанеї та Джулія Фарнезе. У такій насиченій атмосфері проходили століття і змінювалися покоління. Деякий порядок був наведений зусиллями німців, які прийшли з-за Альп, щоб зробити свого королька Отто новим імператором Заходу. Відтоді католицька церква стала опорою стабільності вже у Священній Римській імперії, допомагаючи приструнювати місцевих герцогів і замінюючи собою чиновництво, за що отримала від імператора масу земель та привілеїв. Папа залишався все так само незалежним від думки світської влади, бо імператори в Римі не жили, чиновників тут не тримали, а тільки коронувалися.
У цей же час нова сила на сході — воїни ісламу — поступово, одного за іншим, знищувала владу всіх основних конкурентів Папи на звання «головного у світі християнина»: мусульманськими стали Єгипет, Сирія і навіть Ізраїль, тобто Палестина. Місцеві християнські єпископи не вирізалися, але їх влада була суттєво урізана новими володарями. Константинополь протримався довше за інших — до 15-го століття, але при цьому постійно втрачаючи території та вплив. Зрештою, завдяки мусульманам майже весь християнський світ став папським володінням, а Папа став сприйматися саме так, як зараз — намісником Бога на землі, який по праву може плювати на всіх інших християнських патріархів.
В 11-му столітті на папському троні вмостився ефективний менеджер, організатор натовпів і просто талановитий агітатор папа Урбан II. Бажаючи вгамувати орди буйних князьків, королів і баронів, що без сенсу воювали один з одним, він знайшов справді геніальне рішення — закликати їх до Хрестового Походу для відвоювання Малої Азії, Сирії та Палестини. Меметичною фразою, винесеною в заголовок, Папа, власне, і закликав європейську громадськість встановити безпольотну зону над Палестиною. Всі відправлені на Схід заздалегідь отримували прощення гріхів і абонемент у рай, більше того, їм списували борги, а сім'я, якщо така була, опинялася на піклуванні у церкви і від голоду вже точно не вмирала. Хід Урбана для того часу був справді нетривіальний, і на наступні триста років хрестові походи стали невід'ємною деталлю вигляду Європи і улюбленою розвагою відважних лицарів. Більшість найактивніших лордів з шилом в одному місці склали голови в степах, горах і пісках Сходу, прихопивши з собою чимало свого служилого люду, а значить, у старенькій Європі стало хоч трохи спокійніше. Крім того, розграбувавши Левант, повернулися звідти хрестоносці привезли у свої рідні місця елементарні поняття про комфорт і гігієну, а також купу наук і витончених мистецтв. Але сам папа вирушив на небеса до закінчення своєї епічної затії.
Створивши знамениту папську гвардію зі швейцарців-найманців Папа Юлій II сам був не проти помахати мечем, відверто ігноруючи заборону його ж церкви на носіння і застосування зброї проти братів-християн. Чому швейцарці? Кращих найманців у тодішній Європі було не знайти, та й місцевим італійцям папа зовсім не довіряв.
