Слобожанщина

Ця стаття наче дім з вибитими вікнами Відновіть ілюстрації або додайте нові. Це сумно читати без пікч.

Східні креси

Слобожанщина (Слобідщина, Слобідська Україна, кацапське: Чєрназьом'є)— історичний регіон України на території частини Сумської, Харківської, так званої "бєлгородської", Воронезької та півночі Луганської областей. Ядро регіону — басейн річки Сіверський Донець з притоками. Досить цікава в історичному плані, в сучасності — частково відрізана Росією та, на щастя, досить спокійна у порівнянні з буремним Донбасом.

Назва

Назва регіону походить від слова "слобідка" - невеликий вільний хутір, який виділявся переселенцям на зазвичай не заселених землях і звільнявся від податів сюзена на 10-20 років. Після цього переселенці, зазвичай, ставали кріпаками й мусили працювати на дядька, якщо не викупали себе.

Колись в часи давні...

В давні часи на цих просторах було майже пусте прикордоння. Що в часи князів, що в часи Литви. Хоча землі були плодючими та багатими, через постійно швендяючих загарбників укорінитися тут було важко - сьогодні побудуєш хатинку з господарством, а через рік якийсь лівий татарин, йдучи грабувати коровани в Московії чи Надніпрянщині все спалить і поскаче далі. Коли в Гетьманщині почався зі смертю Хмельницького пиздець та срачі "хто тут більш легітимний гетьман", багато хто з козаків та селян плюнули на все і відправилися жити на землі Слобожанщини, кладучи на владу гетьманів та московських старост, що час від часу намагалися цих поселенців примусити служити або платити податки. Час від часу місцеве козацтво звичайно повставало або приєднувалося до того чи іншого повстання, що вибухали чи то в Московії, чи в Гетьманщині.

Так продовжувалося досить довго, навіть коли імператори та імператриці російські вирішили ліквідувати залишки української державності жителям Слобожанщини якось навіть нічого від того не стало — як жили так і продовжили — куточок на кін 18-го століття став тихим та мирним, усі татари та турки стали далеко і вже не набігали, натомість стало забагато усіляких панів як з числа козацької старшини так і з числа понаїхавших дворян з Московії. Але час зробив своє діло — нащадки козаків покріпачилися, мовчки жили в своїй хаті і ніяк про себе не нагадували до самого 1917-го року.

Слобожанщина окрім побудованих за Імперії Зла "доміков Чехава" славна ще й місцями мандрів Сковороди та сторінками козаччини, пов'язаними з Мазепою

• 

  Тут був Пательня

• 

  Занедбані палати Мазепи у селі Іванівське

• 

  Мазепинський камінь у Острогозьку

• 

  Анфас

• 

  Чехов відпочиває

Мапи

• 

  Слобідські полки XVIII ст.

• 

  Слобожанщина в складі Української Держави

Східна Слобожанщина

Східна територія регіону, яка була нахабно відтята комуняками дикретом 1922-го року, коли кордони між "союзними республіками" намагалися ділити за принципом "здоровий глузд" і "скільки у вас букв "Ї" в балачці". Отож, вийшло так, що території площею у 40 000 км² та 2 000 000 етнічних українців були відірвані від матінки-України. Звичайно, землі приєднані до РРФСР зазнали тотального омоскальщення. Зараз у балачці місцевих й досі присутні українізми, але з кожним роком їх помітно меншає. Також, українці Східної Слобідщини (які звикли називати себе хохлами, що характерно) мають власний напівмертвий танцювальний колектив, фестиваль українства та прапор.

Про сучасний стан цього українського регіону відомо небагато, однак блоґ пана sloboda_ua на Живому Журналі розповідає багацько цікавинок:

Читаючи чи пишучи про заповідні місця Дивногір’я та Білогір’я, мені завжди на думку спадають рядки з українського державного гімну:

Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Дійсно, ці чарівні куточки східнослобідської землі, про які я писав у попередньому розділі, знаходяться саме на узбережжі Дону, великої ріки, яка є східним кордоном української етнічної території. Щоправда, українські поселення знаходяться і на лівобережжі донської землі – історично українці складали тут більшість у шістьох сучасних районах Воронізької області (Бутурлинівському, Калацькому, Павлівському, Вороб’ївському, Верхньомамонському та Петропавлівському). Але у народній свідомості (і це відбилося в національному гімні), саме Дін уособився як східний рубіж української землі, так само як Сян уособився як рубіж західний. Цікаво, що якщо Дін зараз повністю протікає по території Російської Федерації, то витоки Сяну знаходяться на Україні (Турківський район Львівської області), і по території України Сян тече 55 км, аби потім 390 км бігти теренами Польщі.

Дуже добре, що східнослобідські пам’ятки природи Дивногір’я та Білогір’я знаходяться занадто далеко від Вороніжу, і тим більше від Москви, і таким чином вони ще незахоплені нахабними місцевими чиновниками і не перетворені на приватну власність, до якої заборонено потрапляти звичайним людям. Не така доля у природних куточків сучасної «Нової Москви», що донедавна були частинами Московської області, де я народився та живу вже сорок років. Колись всі ми, місцеві мешканці, могли спокійно погуляти у лісі, сходити до річки, подивитись на захід сонця з її високих берегів. Тепер і ліс, і берег річки – приватна власність, яку чиновники, не вклавши у природу жодної копійки, вигідно продали багатим шахраям. Тепер всі стежки-доріжки перегороджені бетонними парканами, і мами з маленькими дітками гуляють лише на загазованих вулицях поблизу своїх домів. На Дивногір’ї та Білогір’ї поки ще не так. Тут є ще справжня природа, яку не зіпсувала рука людини. Подивіться на місцеві краєвиди та приїжджайте сюди, на українську землю на берегах Дону.

Не легко знайти на сучасній Східній Слобожанщині згадок про її українське минуле. Про те, що тут ще нещодавно жили у переважній більшості українці, не любить нагадувати тутешня влада. З історичної пам’яті народу вириваються або старанно ретушуються сторінки, які розповідають про національну ментальність місцевого українського люду, про їхню відмінність від сусідів-росіян, про довгу і трагічну боротьбу за волю, за єдність з Україною. Навіть з експозицій у місцевих музеях не завжди довідаєшся про те, що ті люди, які жили тут впродовж останніх кількох століть і які є предками сучасних мешканців Білгородчини, західної Курщини та південної Вороніжщини, є українцями. Але золоті крихітки української минувшини місцевого краю у тутешніх музеях відшукати все-таки можна.

Найбільш голосно про українську суттєвість східнослобідської землі своєю назвою нагадував музей «Українське подвір’я», який був створений у слободі Дивногір’я на Подонні 2008-го року. Правда за недовгий період його існування музейне керівництво чи то місцева влада встигли таки засоромитися «українського» звучання в оцій назві (а всього того, у чому учувається хоч маленька згадка про Україну, місцева верхівка боїться як чорт ладану), і останнім часом цей музей здебільшого називається просто «Подвір’ям на Дивногір’ї», не уточнюючи, чию національну культуру ця установа представляє. Але, на щастя, збереглися архівні матеріали, які можна знайти у тому ж самому інтернеті, які відтворюють той факт, що створювався цей музей виключно як музей української культури, і до сих пір називається так «по-старинці» місцевими екскурсоводами і тими відвідувачами, які приходять сюди вже не в перший раз.

Враження після побачення цього музею складається двоїсте. Знаходиться «Українське подвір’я» у чудовому місці, біля підніжжя Дивної гори, яка надала своєю назвою ім’я і самій слободі. Особливо приємно побувати на подвір’ї ввечері, подивитися знизу вверх на крейдяні стовпи, які наче постаті стародавніх язичницьких богів біліють на тлі вечірнього блідного неба. Саме цієї пори тут полюбляють влаштовувати свої концерти та вистави місцеві аматори різноманітних мистецтв. Але сама кам’яна споруда, яка за проектом місцевих музейників мала уявляти собою українську оселю, ззовні ні чим не подібна до справжніх українських хат, які ще подекуди можна знайти у Дивногірській слободі. Видно, що цей будинок столітньої давнини, був створений колись за типовим проектом громадських споруд Російської імперії, і був скоріш за все якоюсь пристанційною коморою від залізниці, яка знаходиться з іншого боку Дивної гори. Трохи оце «подвір’я» нагадує своїм виглядом житло німецьких колоністів десь на Волзі, але ніяк не слобідську українську оселю.

Внутрішній вигляд оселі більше нагадує собою типове українське житло. Всякий, хто жив колись у справжній українській хаті, відразу вгадає покуття зі столом, за яким обідає повсякденно українська родина – з лавами навколо, мисником, та іконою зверху, у простінку між вікнами. Навпроти, як і треба, пічка, а у далекому кутку – «піл», відгороджене шафою місце, де спить господар дому з господинею, і де колишеться колиска з маленькою дитиною. Коли я був маленьким, мені довелося разом з моїм дідусем, прожити кілька років у предківській хаті, яку збудував ще мій прадід 1921-го року. Тому я добре знаю – якою вона є, справжня українська хата, побілена ззовні і в середині, з земляною долівкою, вкритою полотняними доріжками, знаю що таке «піл» і «призьба», слова, сенсу яких, на жаль, часто не розуміють сучасні українці. Тому мені відразу кидається в очі все те фальшиве, що є присутнім в музейній хаті у Дивногір’ї. Кам’яна підлога, що вкрита чомусь декоративною плиткою, як на сучасних вулицях міста. Чорні товсті кабелі електричної мережі, яку творці музею провели просто по стінці, ніяк не приховавши від очей глядачів. Сплетений з лози плафон лампочки під стелею, як у провінційних радянських квартирах 70-х років минулого століття. На світлинах, які я наводжу нижче, всього цього фальшивого майже не видно, адже я навмисно зробив так, аби мої читачі побачили українську хату на Дивногір’ї такою, якою вона і потрібна була бути насправді. Цікавими є і експонати приватного музею російського народного костюму в місті Богучарі на Подонні. Знову ж таки цей музей позиціонує себе як музей російського народного мистецтва, хоча велику частину його експонатів складають саме предмети української національної культури. Добре хоч те, що власники музею не приховують цього факту, та вказують на приналежність своїх експонатів до української етнічної спадщини. Хоча частіше за все, приналежність національного костюма до українського чи російського ареалу на Вороніжщині можна визначити з першого погляду – адже так виразно відрізняється українське національне вбрання від російського. І це краще будь-яких ідеологічних постулатів свідчить на користь того факту, що українці та росіяни це різні народи, відмінності між якими формувалися в історичному проміжку не менше кількох тисячоліть. Бо навіть в україно-румунській, україно-білоруській та україно-словацькій етнічних зонах давно існують так звані «суміжні» ареали, де форми однієї національної культури плавно перетікають у форми сусідньої, і лише україно-російський, (та може ще україно-польський), етнічний кордон до недавнього часу чітко відрізняв представників української культури від представників культури російської. Змішання української і російської етнічних культур активно стало відбуватися лише в радянські часи, що і призвело до сумної русифікації сучасного південного сходу України.

2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з’явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок – про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.

- О! Так це ж українські села.

- Ні. Там живуть хохли.

З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Якщо в одному з північних районів Луганської області ви вирішите перейти російсько-український кордон, то це не становитиме для вас великих труднощів.

Більше того, якщо ви перетинаєте державну смугу не в пункті офіційного пропуску, а скажімо лісовою стежкою чи ґрунтовою дорогою, то акт порушення державного кордону для вас самих ще довго лишатиметься непоміченим. Ви не помітите кордону не лише тому, що до сьогодні відсутні будь-які демаркаційні знаки (прикордонні стовпи, буї на річках), а й тому, що по обидва боки кордону живуть українці. Природа, приватні будинки та громадські споруди, розмовна мова населення (суржик – суміш російської і української, а часом і чиста українська) – все це вам не дасть зрозуміти, що ви вже знаходитесь в Російській Федерації. І лише після того, як ви потрапите до значного адміністративного центру, в якому побачите чужу державну символіку, ви зрозумієте – це вже сусідня країна. Щоправда навіть після цього вас не полишатиме відчуття культурно-адміністративної роздвоєності. Адже поруч із офіційною російською символікою ви побачите символіку народну. Наприклад з вітрин одного з магазинів в Богучарі (райцентр Воронезької області) на вас дивитиметься стилізоване зображення степової лисиці (фенька), на голові якої красується…оселедець.

Проте повернемось до перетину кордону і зробимо це, як належить, в законний спосіб. На часом досить пристойно обладнаних (у що спочатку важко повірити) пропускних пунктах вас зустрінуть українські митники і прикордонники, а через пару сотень метрів – їх російські колеги. Українських служителів кордону спостережливому мандрівнику вдасться відрізнити від росіян по кокардах і шевронах. Мова ж спілкування та рівень службової етики у прикордонників досі, нажаль, де-факто лишаються спільними.

За російським кордоном.

Наступним, що нагадає вам, що ви вже за кілометрів 30 – 40 від українського кордону будуть численні закопчені самовари із довжелезними півтораметровими трубами. На автобусних станціях власники цих підігріваючих пристроїв люб’язно запропонують вам чай, каву, пиріжки та шашлик. Самовари, навколишній сервіс та чистота дозволять подорожньому на собі відчути всі принади постоялих дворів і трактирів російської глибинки середини позаминулого століття. Якщо ви все таки наважитесь попити чайку, то для цього вам природно знадобляться рублі. Офіційно обміняти іншу валюту (мова йде не лише про рідну нам гривню, а й про інші значно популярніші платіжні засоби) на російський дерев’яний навіть у майже мільйонному Воронежі надзвичайно складно. Обмінні пункти, до яких ми так звикли, там практично відсутні. Якщо ви наважитесь здійснити обмін на руках, то приємною несподіванкою для вас виявиться міцність нашої грошової одиниці. В народі її вартість майже на чверть вища від курсу офіційно встановленого нацбанками сусідніх держав.

Аби читачу не здалося, що автор свідомо підбирає негативні сюжети з російського життя – кілька слів про прогресивні зміни в сфері побутового обслуговування. Ринкова економіка опановує пострадянський простір семимильними кроками, відтак на окремих російських автостанціях можна побачити кілька конкуруючих туалетів, що пропонують свої послуги за ціною від 50 копійок до 3 рублів. Сервіс відчутний і в готелях. При в’їзді адміністратор вас попередить, що якщо в ночі ви почуєте звук сирени чи гучний дзвінок, то це означатиме, що не сталось «нічого страшного», просто треба зібратись на першому поверсі будівлі. Як ми зрозуміли, в таких випадках краще якнайшвидше хапати документи і речі і тікати подалі від гостинної будівлі, яка за кілька хвилин може перестати існувати.

Як живеться українцям в Росії? Штрихи до історії.

Хто ж такі російські українці і як їм живеться в цій своєрідній системі? Очевидно, що Росія занадто велика географічно, а суспільна свідомість росіян має занадто міцні шовіністичні коріння аби в цій державі національне життя українців було скрізь однаково гарним. Радше навпаки – краї, області та республіки Федерації, де українці можуть розраховувати хоча б на символічну підтримку держави, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо ж говорити про українців Вороніжчини, Білгородщини, Ростовської області та інших прикордонних з Україною областей, то їх особливістю є те, що вони, місцеві українці, є автохтонами цих земель.

Так, перші масові поселення українців на Вороніжчині виникли ще за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А вже пізніше предки цих українців стали мешканцями Росії внаслідок встановлення, часом дуже довільного, міждержавних кордонів. Особливо не заглиблюючись в історію, коли на цих землях існував козацький полковий устрій, зазначимо, що ще в першій половині ХХ століття в краї існували українські заклади культури та освіти (в тому числі і україномовна вища школа), на вулицях висіли україномовні об’яви та вивіски, виходила україномовна преса. Українська Вороніжчина подарувала вітчизняній культурі Миколу Костомарова та Євгена Плужника. На сьогодні з минулих часів єдиним проявом уваги до національних потреб українців з боку радянської, а тепер російської влади, лишилось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. Якщо на початку століття українці становили більшість населення Воронезької губернії, то тепер за офіційними російськими даними в області їх лишилось не більше 5%, а в абсолютних показниках – близько 120 тис. осіб.

Як українці захоплюють владу в російській провінції або «підеш у владу – перевертнем станеш».

Не зважаючи на негласне заперечення права розвиватись, українці Росії здобувають своє місце під сонцем. Нащадки козаків виявляють неабиякі здібності в мистецтві кар’єрного будівництва, а нерідко і пристосуванства та спромагаються посісти далеко не останні, а часом і перші посади в місцевих владних інституціях. Звичайно, про жодні прояви сепаратизму чи спроби проведення проукраїнської політики цими українцями з місцевих органів влади не йдеться. Ці люди виховані в російсько-радянській системі, хоч і не завжди позбавлені усвідомлення власного етнічного походження, проте далі визнання факту національної приналежності справа не йде. Більше того, такі особи, начебто спокутуючи «гріх» своєї малоросійської крові, часто стають поборниками ідей російської великодержавності та експансіонізму.

Пригадується розмова з головою райадміністрації одного з прикордонних російських районів, етнічним українцем, який захоплено описував запроваджену ним систему заходів з виховання в громадянах України, мешканцях прикордонних районів, позитивноузалежненого ставлення до сусідньої держави. Так, за його наказом райадміністрація допомагає будувати в прикордонному селі на російській території велику церкву, аби прихожани з сусідніх сіл ходили з України через кордон до російської церкви. Знов таки за його ж наказом українські роженеці можуть народжувати дітей в районному пологовому будинку по російський бік кордону; тут же, в російському районі, деяку роботу дають нашим будівельникам; нашим же селянам «добрі люди» допомагають через кордон пальним і мастилами. Більшість з цих дій виглядала б не інакше як дружній крок з боку російського сусіда, якби не переконання вищезгаданого російського чиновника, яким він поділився без особливих вагань: мовляв «незалежна Україна – це ненадовго». Нажаль, подібний типаж перевертня не є поодиноким.

Хохли чи українці?

Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».

В свідомості місцевих українців глибоко закоренився комплекс меншовартості і другорядності, приховування власної національної ідентичності. Яскравою ілюстрацією цього може бути опис подібної ситуації. Кілька жінок середнього віку, мешканок району компактного проживання українців, розмовляють між собою суржиком. Це триває до тих пір поки вони не помічають поруч із собою незнайому людину. Ви наближаєтесь – суржик зникає. Ви запитуєте у жінок українською (суржиком) як вам знайти необхідну вулицю – вам відповідають російською. Незнайомець віддаляється – в мову жінок повертається українська… Про подібні настрої серед українців Росії, як правило, не прийнято говорити. Очевидно це вважається серед свідомих українців ознакою поганого тону. Але час усвідомити, що не вербалізувавши проблему, не розставивши всі наголоси і крапки над «і», ми не зможемо приступити до її ефективного вирішення.

Життя та перспективи української громади Вороніжчини.

Коли пишуть чи говорять про закордонних українців, зазвичай згадують організовані громади. Так от, на Вороніжчині громадське життя українців потужним не назвеш. В майже мільйонному Воронежі ця громада обчислюються кількома десятками осіб. Симптоматичним є той факт, що керують цим організованим національним життям вихідці з Великої України, а не місцеві українці (цілком можливо, що подібна ситуація і в самій громаді). Організації українців позбавлені власного приміщення, а доступ до відведених владою для зборів громадських організацій держаних споруд ускладнюється адміністративними формальностями. До цього додається традиційна проблема бідності, низького рівня організаційного менеджменту, майже повної відсутності покоління організованої української молоді. Активна публічна діяльність українських організацій в основному обмежується традиційними відзначеннями (виступи, концерти) пам’ятних дат та подій хрестоматійного плану (наприклад, річниця народження Марко Вовчок чи Лесі Українки). Про вшанування знакових для нації, що відроджується, подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою та її героями, на підросійській Україні зазвичай не йдеться.

Можливо найближчим часом українці Вороніжчини матимуть кілька досягнень в національному житті. Так, в одному з класів однієї воронезької школи мають відкрити факультативне вивчення української мови (справа гальмується тим, що технічно ніяк не вирішується «архіскладне» питання про те, як платити вже «вибиті» півставки для вчительки української). Серед планів, що начебто мають от-от здійснитись, також відкриття української бібліотеки в Кантемирівці (райцентр Воронезької області на кордоні з Луганщиною) та відділу української літератури у Воронезький державній обласній науковій бібліотеці. Хотілося б вірити, що рік України в Росії принесе хоча б ці невеличкі досягнення, а не обмежиться традиційною балаканиною про дружбу народів.

Хто подбає про українців Росії, коли МЗС забув це зробити?

Знайомство з життям українців прикордонних з Україною російських областей наводить на думку, що в нашому МЗС відсутні люди, які хоча б іноді задумувались над тим, а чи варто підтримувати одноплемінників за кордоном та використовувати український фактор в Росії у міждержавних політичних, економічних та культурних відносинах. Складається враження, що занадто багато енергії наших дипломатів іде на запопадливі реверанси та заглядання в рота сусідам; на альтернативні ж дії вже не вистачає сил. Росіяни відкрили консульства не лише у прикордонному Харкові, але й добралися до Львова. Чи хтось думав в нашому МЗС над тим, щоб відкрити хоча б скромні представництва чи місії якщо не одночасно в Бєлгороді, Ростові, Воронежі та Краснодарі, то в одному (двох) з цих міст (очевидно, що не можна забувати також і про Татарстан, Якутію та Далекий Схід).

Хто відповість на питання: якщо у нас такі чудові відносини з Російською Федерацією, то чому не можна її послу в Україні систематично нагадувати, що давно вже час відкрити відділи української літератури в бібліотеках, українські класи та гуртки української мови в усіх місцях компактного проживання українців, створити умови сприятливого розвитку для громадських організацій українців? Чи хтось спробував у нашому МЗС та інших відповідних державних установах знаходити, вести облік та працювати з тими особами, які займають в Росії керівні посади в державних, громадських, бізнесових структурах, і при цьому якось пов’язані з Україною і мають до нашої Батьківщини певний сентимент?

Не чути і про роботу МЗС з організаціями закордонних українців (крім того, що наші посли зустрічаються з провідними діячами західної діаспори, яка систематично допомагає проплачувати різноманітні державні заходи за кордоном). А не завадило б поцікавитись якими проблемами живуть організовані вихідці з України і на пострадянському просторі, які в них проблеми, чим вони можуть допомогти в провадженні української зовнішньої політики на своєму місцевому рівні. Певно вартувало б організувати тренінгові курси для лідерів і активістів українських громадських організацій, повчити їх ефективному управлінню організаціями та сучасним технологіям поширення інформації про Україну, допомогти регулярно обмінюватись досвідом.

Народу якої країни служать українські губернатори?

В силу своїх обов’язків МЗС спостерігає за транскордонними діяннями російських і українських губернаторів з сусідніх областей, слідкує аби ті в пориві братньої любові у своїх численних міжобласних угодах «випадково» не скасували міждержавний кордон. Але чи хтось в МЗС нагадує нашим губернаторам, що вони є не самоврядними намісниками, які лише дбають про свій імідж дружителів російського і українського народів «поділених міждержавними кордонами» та відновлювачами «розірваних економічних зв’язків», а й державними службовцями високого рангу, які у міждержавних стосунках мусять крім іншого представляти і національні інтереси країни. Бо виходить дивна ситуація: наприклад Луганська обласна адміністрація знаходить зусилля і ресурси аби подарувати сусідній російській області вилитий з бронзи пам’ятник Шолохову, коли ж заходить справа про те, що необхідно зібрати українські книжки для відкриття української бібліотеки в сусідньому російському райцентрі, то книжки збирають діячі українських громадських організацій з власних фондів. Отакі у нас губернатори… Власне і дивного нічого в цьому не має. Їх поведінка чудово вписується в модифіковане народне прислів’я «Яка річка – такий млин, який «папа» – такий й син».

Думки на завершення.

Навряд чи в одній статті можна вмістити всю проблематику російсько-українського порубіжжя, тим більше коли по його обидва боки живуть українці. І власне суть питання не зводиться до того як описати всі проблеми, а скоріше звучить так: як і хто зможе їх вирішити?

Ми хронічно запізнюємось на поїзд в майбутнє під назвою «Євросоюз» і мусимо міцно закрити свій східний кордон для нелегальної міграції, наркобізнесу і тероризму. Водночас маємо як ніколи подбати про українців, що в силу різних обставин опинились відрізаними від материнської землі. Якщо це не почати робити тепер, то через одне-два покоління Україна вже не матиме унікального кількамільйонного лобі на сході, а про українців Подоння можна буде прочитати лише у підручниках з історії та етнографії. Докласти зусиль до покращення ситуації можуть всі, а зобов’язані це зробити насамперед володарі м’яких державних крісел.

Проте, чи можемо надіятись на те, що це робитимуть люди з відсутнім здоровим національним чуттям? Вони, хохли, лишились не лише по російський бік кордону, вони тут, серед нас, і що найгірше – щодня відчуваємо їх засилля на державних посадах. Якщо порівняти відданість інтересам країни багатьох наших губернаторів із описаним вище головою російської райадміністрації, то порівняння виявиться не на користь перших. Крім почуття патріотизму могли б наші чиновники повчитись за кордоном (на Вороніжчині наприклад) і українській мові…

Як не гірко про це писати, але по десяти роках незалежності дух хохлізму живе. Це об’єктивне явище, з яким, тим не менше, миритись не можна. Українці – сильна нація, що не скорилась ворогам зовнішнім, не скориться і внутрішнім. Тож всі разом мусимо подбати, аби процес одужання йшов якнайшвидше. Найкраще одужання – в дії та праці. Маємо по переду ще півтерміну «року України в Росії», а потім ще цілий їх рік - у нас. За цей час мусимо нарешті навчитись дружити із користю для себе, від так - подбати про наші інтереси на сході.

На тлі загального занепаду зорганізованого українського життя на Східній Слобожанщині, хіба що не єдиним яскравим промінчиком на сірому загальному фоні, є Фестиваль Слобідської української культури, який майже щороку протягом останніх десятьох літ відбувається в місті Розсоші Воронізької області, на Подонні. Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини, пов’язане, певна річ, не з якими-небудь державними установами Російської Федерації (в лексиконі яких словосполучення «українська культура в Росії» взагалі не існує), а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які ще наприкінці 90-х років минулого століття висловилися за те, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися, і що саме фестивальний майданчик може стати тим місцем, де представники місцевого українства матимуть можливість зібратися разом, показати свої набутки у галузі збереження перлин рідної культури та обговорити шляхи подальшого розвитку українського життя у важкому протистоянні зі спробами його зросійщення.

Ініціаторами проведення українського фестивалю у Розсоші стали «хранителі місцевої культури і традицій», як їх тут називають, Олексій Дев’ятко, Раїса Дерикіт, Віктор Коліух, Петро Чалий і Тетяна Чала. Звичайно ж, для проведення фестивалю потрібні були гроші, і тут дуже своєчасною стала допомога місцевого підприємця Олександра Бабешка, завдяки якому фестивалі не тільки змогли проводитися щорічно, але й були засновані спеціальні грошові премії для його переможців у різних галузях українського мистецтва. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з усіх українських районів Вороніжчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо. Дуже добре, що премії, якими винагороджують кращих майстрів української культури на цьому фестивалі, мають імена найвідоміших українських діячів, які своєю працею прислужилися українській справі на Східній Слобожанщині. При чому якщо одні премії названі на честь великих українців, чиї імена відомі всій Україні (історики Микола Костомаров і Дмитро Багалій, поет Євген Плужник), то інші носять імена людей, яких не знають на Великій Україні, але яких добре і славно пам’ятають тут, на українському Подонні – місцевого краєзнавця, учителя історії Івана Ткаченка, художника Володимира Цимбалиста. Втішно, що таким чином зберігається пам’ять про цих видатних українців на рідній землі.

Перший фестиваль слобідської української культури у Розсоші відбувся 13 жовтня 2001-го року. Переможцем і володарем головного призу цього фестивалю став фольклорний ансамбль «Витоки Придоння» з Нової Калитви, який крім цієї винагороди отримав також Почесний диплом за краще виконання народних пісень на Всеукраїнському святі у Києві «Ми всі – діти твої, Україно». Від того часу фестивалі на розсошанській землі відбуваються щорічно (за винятком 2006-го, 2009-го і 2010-го років). Останній, Восьмий фестиваль, стався у Розсоші 10 грудня 2011-го року, після трьохрічної перерви. Хочеться вірити, що і Дев’ятий фестиваль відкриється у грудні цього, 2012-го року, не зважаючи на всі труднощі економічного життя і скрізь усі перепони сучасних нелегких україно-російських відносин. «Місто Розсош, в тобі Україна жива» - таким є гасло цього фестивалю.

Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користатися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі – спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях – Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.

Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату була утворена 19 лютого 1995-го року, коли за Божественною літургією у Володимирському кафедральному соборі міста Києва був хіротонізований в єпископа Білгородського і Обоянського Української Православної Церкви Київського Патріархату митрополит Іоасаф. Народився Іоасаф на українській Східній Слобожанщині, у селі Пристань Шебекинського району Білгородської області, 2 січня 1954-го року. Навчався спочатку у рідному селі, а потім у Харкові, в сільськогосподарському інституті. У Харкові розпочалося і його церковне служіння (пономарем у кафедральному соборі), яке перервалося для служби в армії, на російському Далекому Сході. По закінченні Московської Духовної семінарії, з 1977-го року несе священицьку службу на рідній Східній Слобожанщині, а після навчання в Духовній Академії, 1985-го року, призначений настоятелем Свято-Троїцького собору міста Обояні Курської області та возведений в сан ігумена. Складні процеси, які відбувалися в Російській православній церкві в роки так званої «перебудови», відкриття численних, не дуже привабливих фактів співробітництва церкви з радянським режимом, імперські замашки нових церковних лідерів, невизнання ними права українського народу не тільки на власну церкву, а навіть на власну самобутність («нема українців, є малороси»), все це призвело до глибокого розчарування низки українських православних діячів офіційним російським православ’ям, та розривом із ним. Шлях Іоасафа до Української національної церкви не був легким. Порвавши з Московським Патріархатом 1991-го року, Іоасаф разом зі своїми обоянськими парафіянами, серед яких він мав величезний авторитет, перейшов до Вільної Російської Православної Церкви, незалежної церковної організації, яка знаходилася під великим впливом іншого українського діяча зі Східної Слобожанщини – архієпископа Лазаря (Федора Журбенка).

Федір Журбенко народився 10 лютого 1931-го року на хуторі Любовичі, сучасного Валуйського району Білгородської області. Предки його були з українських козаків. Під час Голодомору померла його мати, а дідусь з бабусею були заслані до Сибіру, де й загинули. Залишившись з малих літ сиротою, Федір шукав порятунку у храмі, де став вівтарним служкою. Нелюбов до радянської влади, яка була причетна до загибелі всієї його родини, призвела Федора Журбенка до лав підпільної Катакомбної Церкви, де він 1947-го року, у віці 16 літ, став ченцем. 1950-го року його заарештовано, та засуджено на 10 років позбавлення волі за «участь в антирадянській церковній організації». Та своїх релігійних переконань Федір Журбенко не облишив і у Карагандинському таборі в Казахстані, звідки звільнився тільки після смерті Сталіна, по амністії 1955-го року. Залишившись на все життя борцем з «кадебістським Московським Патріархатом», Федір отримав архієпископський сан від духовенства Російської Православної Церкви за кордоном, але його широка душа не знаходила спокою в офіційних межах існуючих церковних організацій. Українські за духом мотиви його пошуків «справжньої віри» призвели до того, що прихильниками його релігійної доктрини ставали здебільшого українці – як з самої України, так і з Східної Слобожанщини та Кубані. Врешті-решт архієпископ Лазар (Федір Журбенко), після проголошення Україною незалежності, переїхав саме сюди, де і помер у спокої 30 червня 2005-го року в селі Великий Дальник Одеської області, з чернечою молитвою на вустах.

Мабуть знайомство з Федором Журбенком сприяло зростанню українських почуттів і в серці Іоасафа, який нарешті знайшов свою долю в Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Зараз Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф — постійний член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Святого Архістратига Божого Михаїла та Ордену Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

На сьогоднішній день Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату охоплює територію Білгородської, Курської та Брянської областей Російської Федерації. Єпархіальний центр — селище Маслова Пристань Шебекинського району Білгородської області. У складі єпархії знаходиться близько п’ятнадцятьох парафій, значна частина з яких змушена вести свою церковну діяльність у нелегальних умовах, відстоюючи у важкій боротьбі право на існування української церкви в Російській державі. Офіціально зареєстровані відповідними державними органами Росії лише чотири церковні громади – дві на Білгородщині, одна на Курщині, і одна в Брянській області, на території етнічно української Східної Стародубщини. У Білгородській області православна громада УПЦ КП гуртується навколо Храму святого Архістратига Михаїла у Масловій Пристані, поруч з яким діє і Монастир Благовіщення пресвятої Богородиці УПЦ КП і знаходиться єпархіальне управління всієї єпархії. Релігійним центром другої білгородської парафії є Свято-Миколаївський храм у місті Шебекині.

До складу Білгородсько-Обоянської єпархії відноситься і Валуйківське вікаріатство, на чолі з єпископом Петром. Місцем служіння єпископа Петра є Свято-Троїцький храм міста Обояні Курської області – і це є третьою парафією Білгородської єпархії. Четверта офіційно зареєстрована парафія знаходиться у селищі Локіть Брянської області, де служба відбувається у Храмі Калузької ікони Божої Матері. В роки Другої Світової війни селище Локіть було центром так званої «Локітської республіки», місцевого народного самоврядування, яке боролося проти більшовицької сталінської влади. Волелюбні традиції мешканців Східної Стародубщини тих років зберегли їхні нащадки, які в наші часи постали проти духовного диктату Московської патріархії і повернулися до релігійних уподобань своїх предків, духовним центром яких завжди був древній Київ, православна столиця усієї Русі-України.

Знищуючи із пам’яті народу все те, що пов’язує його історію з історією України, сучасна російська влада на Східній Слобожанщині взамін цього вигадує цілі нові теорії, безглузді та фантастичні, метою яких є створення нової історичної реальності, такої історії краю, у якій немає місця для України. В наслідок цього створюються такі дивовижні та химерні конструкції, на які важко подивитися без остраху.

1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п’ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов’ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з’явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.

Вже на початку 90-х років 20-го століття білгородський історик Юрій Шмельов видав наукову працю, у якій стверджував про білгородську минувшину саме таке: «Вперше Білгород згадується у дохристиянському літопису в 179-му році до нашої ери, в часи царя русів Гатала Великого», і «район сучасного Білгорода («Білгородський трикутник») є не що інше, як прабатьківщина давніх русів». Головним же висновком наукової теорії білгородського історика стало твердження про те, що його рідне місто, під його останньою назвою, було засновано самим Володимиром Великим, київським князем, у 993-му році. Спирався Юрій Шмельов лише на той факт, що в українських літописах дійсно згадується місто Білгород, київський пригород, який відіграв важливу роль в історії Київського князівства того часу. Цей літописний Білгород знаходився неподалік від Києва, час від часу був приміською резиденцією київських князів, і його залишки збереглися у городищі неподалік від села Білгородка сучасної Київської області, що у своїй назві зберегло згадку про це колишнє місто. Цей літописний Білгород аж ніяк не міг знаходитися за сотні кілометрів від столиці Київської Русі, у печенізьких степах, якими тоді були землі навколо Білгорода сучасного, російського. Але тотожність назв обох міст, стало гарним приводом для білгородського історика, аби привласнити для свого рідного міста історію міста чужого, київського. Можливість отримати гроші для проведення нового ювілею через кілька років після минулого, спонукало місцеву владу звернутися до Москви з проханням про затвердження на найвищому рівні нових історичних ініціатив, і 14 березня 1995-го року з’явилася Постанова за підписом сумнозвісного на Україні тодішнього прем’єр-міністра Російської Федерації Віктора Черномирдіна «Про святкування 1000-ліття заснування міста Білгорода». Так розчерком міністерського пера змінилася історична минувшина цілого регіону.

Взагалі ж, виникнення дивовижних дат створення російських міст стало у цій державі вже традицією. Тут можливо почути щось про «шість тисяч років місту Дербенту», або згадати про пишне святкування 1000-ліття Казані в 2005-му році, коли ця «кругла дата» з’явилася лише завдяки тому, що на розкопах у місті знайшли чеську монету 10-го століття, не взявши до розгляду того факту, що ця монета могла мандрувати з Чехії до Волги і кілька століть поспіль, а археологічні розшуки та писемні джерела твердять, що виникнути Казань могла ніяк не раніше 13-го століття. Звичка до набавляння зайвих століть російським містам була притаманна і радянським дослідникам – свого часу (у 1983-му році) з пропозицією визнати той же Білгород «домонгольським містом» до першого секретаря Білгородського обкому КПРС Путивцева звертався радянський «генерал від історії» Борис Рибаков, а вельми шанований вже у пострадянській Росії Дмитро Лихачов в 1992-му році писав заступнику голови Адміністрації Білгородської області М. В. Смоленському що «вважати датою заснування Білгороду 993-й рік є всі підстави».

Так Білгороду стало тисяча років. 1998-го року у місті було встановлено пам’ятник Володимиру Великому, як засновнику Білгорода. Біля цього пам’ятника у 2000-му році «відмітилися» під час офіційного візиту президенти Росії, України та Білорусі Путін, Кучма і Лукашенко, разом з патріархом Олексієм, але і з цим пам’ятником не обійшлось без конфузу. Відомому російському скульптору В’ячеславу Кликову (автору пам’ятника маршалу Жукову на вході до Червоної площі у Москві) в 1998-му році було замовлено, крім пам’ятника у Білгороді, ще пам’ятник Іллі Муромцю у місті Муромі, як батьківщині цього билинного героя. Ті хто бачив обидва ці пам’ятники, в Білгороді та Муромі, помічав, що ці пам’ятники зовсім однакові – відрізняють їх лише голови, та у зведених уверх правицях скульптурних постатей знаходяться різні речі – у князя Володимира хрест, а у Іллі Муромця меч. Так скульптор Кликов, отримавши гроші за дві скульптури, зробив одну – у двох варіантах.

З іменем В’ячеслава Кликова пов’язаний і другий «білгородський казус». Не заспокоюючись на привласненні російським Білгородом слави Білгорода-Київського, Юрій Шмельов зазіхає на історичну спадщину ще одного старовинного міста – хазарської фортеці на Дону, що називалася Саркел, і яку 965-го року захопив київський князь Святослав Хоробрий, перетворивши її на слов’янське поселення Біла Вежа. Наявності в назвах обох міст слова «білий» - Біла Вежа та Білгород, стало досить російському дослідникові, аби визнати Саркел попередником рідному йому російському обласному центру. Залишилося лише зачекати, коли російські «науковці» приберуть собі історію сербського Белграда, столиці колишньої Югославії, адже якщо Білу Вежу можна вважати Білгородом, то Белград тим більше.

Зробивши князя Святослава своїм «земляком», вирішили білгородські чарівники від науки спорудити і йому пам’ятника на своїй землі. Згадали про скульптора Кликова, у якого вже був і відповідний проект. Розпочавши свій творчий шлях як звичайний радянський митець, В’ячеслав Кликов у роки перебудови вдарився у політику, вставши на відверто націоналістичні та антисемітські позиції. У 1985-1987 рр. він був членом відомого об’єднання «Пам’ять», потім – Російських народних зборів, а 2005-го року очолив з’їзд Союзу російського народу, ставши його головою. Цей Союз оголосив себе правонаступником того самого Союзу російського народу, який увійшов в історію організатором єврейських погромів у царській Росії на початку 20-го століття. У відповідному дусі зробив Кликов і пам’ятник Святославу – київський князь на коні топтав собі під ноги хазарського вояка, на щиті якого була зображена зірка Давида – символ єврейського народу та держави Ізраїль (адже хазарська верхівка була іудейською за релігійними переконаннями). Пам’ятник Святославу Кликов хотів встановити у Москві, але єврейська громада вчинила великий скандал, і від цього проекту тоді довелося відмовитися. Але про пам’ятник згадали у Білгороді, і скульптуру привезли до цього міста. Та все ж розголос від цієї акції був занадто негативний – пам’ятник змогли встановити не у самому місті, а за 140 кілометрів від нього, у слободі Холки Чернянського району Білгородської області. Зірку Давида з щита хозарина довелося прибрати, замінивши її на нейтральний орнамент. У такому вигляді пам’ятник Святославу Хороброму існує і зараз на східнослобідській землі, у Чернянському районі, населення якого згідно з переписом 1926-го року на 67,7 % складалося з українців. Князь Святослав зображений саме так, як про це свідчили сучасні йому візантійські очевидці – з довгими козацькими вусами і чубом-оселедцем, і це причина того, чому цей пам’ятник не дуже полюбляють російські націоналісти, однодумці В’ячеслава Кликова, адже на їхню думку всі київські князі мають виглядати як селяни з Рязанщини – носити довгі бороди і хіба що не личаки на ногах, і справжній вигляд «першого запорожця на київському престолі», як називав Святослава Хороброго Михайло Грушевський, явно їм не до смаку. Але – ніде правди діти, тут скульптор Кликов не зміг поступитися проти істини.

Відомо, що починаючи з 17-го століття, саме українські церковні діячі відігравали значну та особливу роль у подальшому розвитку російського релігійного життя. Саме на українських ієрархів спирався Петро Перший у своїх релігійних реформах, метою яких, як і всіх інших реформ першого російського імператора, було всебічне наближення Росії до кращих країн Європи. Варто лише згадати імена Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, які були найбільшими авторитетами в російській церкві першої половини 18-го століття. Але українці очолювали церковний рух Росії не тільки на найвищих щаблях, багато їх було і в російській провінції, де вони керували місцевими єпархіями. Не минув український вплив і церковних кафедр російських адміністративних центрів Східної Слобожанщини – Курська, Білгорода та Вороніжу, де місцевими єпископами дуже часто ставали саме українці та вихідці з України. Особливо відчутним український вплив був у Білгороді, культурне та релігійне життя якого в 18-му столітті розвивалося у значному українському оточенні. За всю історію білгородської єпархії від 1667-го року до наших днів, місцеву кафедру займало 28 єпископів, з них сімнадцять, тобто більше половини, було українців та безпосередньо пов’язаних з Україною. От список білгородських єпископів-українців:

Устин Базилевич (1702-1709)

Єпифаній Тихорський (1722-1731)

Досифій Богданович-Любимський (1731-1735)

Арсеній Берло (1735-1736)

Антоній Черновський (1742-1748)

Йоасаф Горленко (1748-1754)

Лука Конашевич (1755-1758)

Йоасаф Миткевич (1758-1763)

Порфирій Крайський (1763-1768)

Самуїл Миславський (1768-1771)

Огій Колосовський (1774-1786)

Феоктист Мочульський (1787-1801)

з 1801-го по 1905-й рік у Білгороді єпископської кафедри не було

Іоанникій Єфремов (1905-1913)

Аполлінарій Кошовий (1919-1921)

Никон Пурлевський (1921-1925)

Онуфрій Гагалюк (1933)

Антоній Панкєєв (1933-1934).

Ось коротенькі відомості про цих єпископів:

Устин Базилевич народився на території Речі Посполитої, навчався у Київській Могилянській колегії, був ієромонахом та наглядачем Ближніх печер у Києво-Печерському монастирі. Будучи білгородським єпископом, важко захворів, та відправився на спочинок у Київ, до Печерського монастиря, де й помер та похований.

Єпифаній Тихорський – закінчив Київську Могилянську академію. Був ченцем у Глухові, потім керував монастирем у Ніжині. Під час перебування єпископом у Білгороді, 1726-го року, заснував Харківський колегіум (Харків тоді підпорядковувався у церковних питаннях Білгороду). Помер і похований у Білгороді.

Досифій Богданович-Любимський. Народився на Галичині, у селі Любині під Яворовим (зараз Львівська область). Навчався у Києві. Був будівником Погарського монастиря в Стародубському полку Гетьманщини. Будучи білгородським єпископом виявляв церковну незалежність від влади російських ієрархів, за що був знятий з посади та помер у Курському монастирі.

Арсеній Берло. Народився у селі Панфили Переяславського полку (зараз Київська область). Батько – козацький сотник і суддя. Родич наказного гетьмана Якима Сомка. Навчався у Львові та в Могилянській академії. Потім був викладачем цієї Академії, ченцем у Лаврі, архімандритом Межигірського монастиря. Єпископ Переяславський та Бориспільський. Засновник Переяславського колегіуму. Ставши білгородським єпископом, керував єпархією, залишаючись у Переяславі, де помер і похований.

Антоній Черновський. Народився у Молдавії, де був митрополитом у Ясах. Єпископ Чернігівський.

Йоасаф Горленко. Святий покровитель сучасної Білгородської єпархії. Син полковника Прилуцького полка Андрія Горленка. Його мати Марія – донька гетьмана Данила Апостола. Навчався у Могилянській академії. Чернець Межигірського монастиря, ігумен Лубенського Мгарського монастиря. На Україні вважається церковним письменником, який писав тодішньою українською літературною мовою (так званий «бароковий стиль»). На схилі життя, відчувши смертельну хворобу, відправився на прощу з Білгороду до рідних Прилук. На зворотному шляху помер у Грайвороні. Похований у Білгороді, де 1911-го року його канонізовано. Святителю Йоасафу 2011-го року встановлено пам’ятник на батьківщині, у Прилуках. Племінником Йоасафа Горленка був класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко, який написав біографію свого дядька.

Лука Конашевич. Випускник та викладач Могилянської академії. Офіційний представник Київської єпархії у Москві. Помер та похований у Білгороді.

Йоасаф Миткевич. Син священика міста Козельця (тепер Чернігівська область). Випускник Могилянської академії. Шанувальник творчості Григорія Сковороди, який присвятив Миткевичу декілька своїх поезій. Помер під час подорожі своєю єпархією в Охтирці. Похований у Білгороді.

Порфирій Крайський. Народився на Україні. Викладав у Слов’яно-греко-латинській академії у Москві, де його учнем був Михайло Ломоносов. Помер у Білгороді.

Самуїл Миславський. Народився у селі Полошки Ніжинського полка (зараз Сумська область). Вихованець Могилянської академії, згодом її професор і ректор. Наприкінці життя – митрополит Київський та Галицький. Помер у Києві, похований у Софійському соборі.

Огій Колосовський. Народився у містечку Біликі на Полтавщині, в козачій родині. Вихованець Могилянської академії, чернець у Лаврі. Закінчив життя у Переяславському монастирі.

Феоктист Мочульський. Народився на Правобережній Україні. Навчався у Переяславі та в Могилянській академії. Настоятель у монастирях Глухівському, Гамаліївському, Михайлівському Золотоверхому у Києві та Полтавському. Почесний член Харківського університету. Помер та похований у Білгороді. Іоанникій Єфремов. Народився в сім’ї священика Київської єпархії. Навчався у Київській духовній семінарії та Київській духовній академії. Викладач, а потім ректор Київської духовної семінарії. Сприяв канонізації Йоасафа Горленка під час свого єпископства у Білгороді. Доживав своє життя у Путивльському монастирі, де і помер.

Аполлінарій Кошовий. Народився у селі Валок Полтавської губернії (тепер Полтавська область). Навчався у Роменському духовному училищі та Полтавській семінарії. Учителював у Лубнах. Після закінчення Київської академії був викладачем у духовному училищі в Житомирі. 1917-го року, під час постання української Центральної Ради, знаходиться у Києві, де його висвячено в єпископа Рильського на Східну Слобожанщину. З 1919-го року єпископ Білгородський. З 1920-го року на еміграції – в Сербії, Палестині, США. Помер у Нью-Йорку 1933-го року.

Никон Пурлевський. Народився у Житомирі. Навчався у Волинській духовній семінарії. Мав пастирське служіння у Житомирі, Кременці, Більцях, на Херсонщині. З 1920-го року єпископ Рильський, згодом Білгородський. 1925-го року засуджений радянською владою на дворічне заслання на Соловецькі острови. 16 грудня 1937-го року знову заарештований, 25 грудня засуджений до розстрілу. Вирок виконано 9 січня 1938-го року. Реабілітовано у 1989-му році.

Онуфрій Гагалюк. Народився у Польщі, що була тоді частиною Російської імперії. Закінчив Холмську духовну семінарію. Викладав у монастирі святого Онуфрія у селі Яблочині на Холмщині, узявши собі чернече ім’я на честь святого зверхника цього монастиря. З початком Першої Світової війни та наступом німців перебрався у монастир на Херсонщину, де і зустрів бурхливу епоху Визвольних Змагань. Рятуючись від більшовиків, опинився на Західній Україні, у місті Бориславі на Галичині, де став настоятелем Успенського храму. Але 1922-го року повернувся на Східну Україну, аби виконати свій духовний обов’язок у країні більшовиків. Спочатку був архімандритом у Кривому Розі, а 23 січня 1923-го року хіротонізований у єпископа Єлисаветградського, вікарія Херсонської єпархії. Через шість днів після хіротонії був заарештований, перебував у тюрмах Єлисаветграда і Одеси. У травні 1923-го року звільнений і висланий в Кривий Ріг. У жовтні 1923-го року заарештований вдруге, і відправлений до Харківської в'язниці. У січні 1924-го року звільнений під підписку про невиїзд з Харкова. У грудні 1926-го року знову арештований і висланий на Північ, у село Кудимкар, де владиці було заборонено читати церковні молитви в храмі під час богослужінь і співати на криласі. На засланні продовжував письменницьку діяльність. У жовтні 1928-го року заарештований і поміщений у в'язницю міста Тобольська, звідки його по етапу відправили на заслання в місто Сургут на Обі, а потім у далеке село Уват. В кінці 1929-го року переведений до Центральної Росії, обрав для проживання місто Старий Оскіл, після чого московський митрополит Сергій заснував там нову єпархію і призначив владику єпископом Старо-Оскільським. Влада дозволила йому здійснювати богослужіння тільки в одному храмі Старого Осколу і заборонила виїжджати в райони єпархії. Його тричі виселяли з квартири. Паства дуже любила його за благочестя, молитовно-ревне служіння.

У березні 1933-го року був заарештований, три місяці перебував у в'язниці міста Воронежа. С 11 серпня 1933-го року єпископ Білгородський, керуючий Курською єпархією. З 22 листопада 1933-го року єпископ Курський. З 30 січня 1934 року - архієпископ Курський і Обоянський. І в цій єпархії йому було дозволено служити тільки в одному храмі. У липні 1935-го року заарештований за звинуваченням у створенні контрреволюційного угруповання. Звинувачувався в тому, що занадто часто проповідував, надавав матеріальну допомогу звільненим з ув'язнення священнослужителям, благословляв чернечі постриги. Винним себе не визнав. 4 грудня 1935-го року засуджений до позбавлення волі строком на десять років. Був відправлений відбувати покарання на Далекий Схід, знаходився в радгоспі НКВС на станції Середньо-Біла Амурської області. 27 лютого 1938-го року проти нього було порушено нову кримінальну справу, був відправлений у в'язницю в Благовєщенськ Хабаровського краю. 17 березня засуджений до смертної кари. Розстріл вчинено 1 червня 1938-го року. Причислений до лику святих у 2000-му році.

Антоній Панкєєв. Народився у селі Садовому Херсонської губернії. Закінчив Одеську семінарію та Київську академію. Викладач Одеської семінарії. З 1923-го року єпископ Херсонський, з 1924-го року єпископ Маріупольський. Через кілька місяців заарештований, висланий у Харків, далі на Соловки, потім до Єнісейську. Захворів на туберкульоз. Повернувся з заслання 1932-го року, а з 21 листопада 1933-го року став єпископом Білгородським. 25 лютого 1935-го року знову заарештований. На ув’язненні перебував разом з архієпископом Онуфрієм Гагалюком. З цього часу на двох останніх білгородських єпископів українського походження чекала спільна доля. Разом були звинувачені у релігійній діяльності на засланні, разом засуджені до смертної кари, і розстріляні також у один день. 2000-го року обидва визнані церквою новими священномучениками.

Такою є історія служіння українців на Білгородській єпархії. Звичайно ж, були українські єпископи і в інших центрах Східної Слобожанщини, варто тут нагадати хоча б того самого Стефана Яворського, який у 1712-1714 рр. формально очолював Воронізьку єпархію. Та все ж саме церковна історія Білгородської кафедри є найяскравішою сторінкою українського релігійного життя на Східній Слобожанщині.

Слобожанщина та руськомірці тудей

Згідно з руськомірськими планами в 2014-му Харків та регіон повинні були бути захоплені "мирними протестувальниками" та стати частиною тої самої "Новоросії". Але пронесло ще на стадії захоплення облдержадміністрації. Через два роки ватні збурення дещо притихли, але у підпіллі гарантовано ще довгі роки будуть сидіти любітелі русского міра та непрощателі 2-го мая.

Що подивитися?

Ландшафт краю відомий епічними крейдяними горам, які починаються в районі Сумщини й тягнуться аж до самісінького Дону. Ці природні структури місцеві з гордістю звуть Білогір'ям.

• 

  Ось

• 

  І ще

• 

  Яка краса!

• 

  Карпатам до них ще далеко

Додаткові посилання

• Харків
• Суми
• Михайло Добкін

• Історія поділу регіону
• Блоґ про Східну Слобожанщину на ЖЖ