Слобожанщина

Ця стаття наче дім з вибитими вікнами Відновіть ілюстрації або додайте нові. Це сумно читати без пікч.

Східні креси

Слобожанщина (Слобідщина, Слобідська Україна, кацапське: Чєрназьом'є)— історичний регіон України на території частини Сумської, Харківської, так званої "бєлгородської", Воронезької та півночі Луганської областей. Ядро регіону — басейн річки Сіверський Донець з притоками. Досить цікава в історичному плані, в сучасності — частково відрізана Росією та, на щастя, досить спокійна у порівнянні з буремним Донбасом.

Назва

Назва регіону походить від слова "слобідка" - невеликий вільний хутір, який виділявся переселенцям на зазвичай не заселених землях і звільнявся від податів сюзена на 10-20 років. Після цього переселенці, зазвичай, ставали кріпаками й мусили працювати на дядька, якщо не викупали себе.

Колись в часи давні...

В давні часи на цих просторах було майже пусте прикордоння. Що в часи князів, що в часи Литви. Хоча землі були плодючими та багатими, через постійно швендяючих загарбників укорінитися тут було важко - сьогодні побудуєш хатинку з господарством, а через рік якийсь лівий татарин, йдучи грабувати коровани в Московії чи Надніпрянщині все спалить і поскаче далі. Коли в Гетьманщині почався зі смертю Хмельницького пиздець та срачі "хто тут більш легітимний гетьман", багато хто з козаків та селян плюнули на все і відправилися жити на землі Слобожанщини, кладучи на владу гетьманів та московських старост, що час від часу намагалися цих поселенців примусити служити або платити податки. Час від часу місцеве козацтво звичайно повставало або приєднувалося до того чи іншого повстання, що вибухали чи то в Московії, чи в Гетьманщині.

Так продовжувалося досить довго, навіть коли імператори та імператриці російські вирішили ліквідувати залишки української державності жителям Слобожанщини якось навіть нічого від того не стало — як жили так і продовжили — куточок на кін 18-го століття став тихим та мирним, усі татари та турки стали далеко і вже не набігали, натомість стало забагато усіляких панів як з числа козацької старшини так і з числа понаїхавших дворян з Московії. Але час зробив своє діло — нащадки козаків покріпачилися, мовчки жили в своїй хаті і ніяк про себе не нагадували до самого 1917-го року.

Слобожанщина окрім побудованих за Імперії Зла "доміков Чехава" славна ще й місцями мандрів Сковороди та сторінками козаччини, пов'язаними з Мазепою

• 

  Тут був Пательня

• 

  Занедбані палати Мазепи у селі Іванівське

• 

  Мазепинський камінь у Острогозьку

• 

  Анфас

• 

  Чехов відпочиває

Мапи

• 

  Слобідські полки XVIII ст.

• 

  Слобожанщина в складі Української Держави

Східна Слобожанщина

Східна територія регіону, яка була нахабно відтята комуняками дикретом 1922-го року, коли кордони між "союзними республіками" намагалися ділити за принципом "здоровий глузд" і "скільки у вас букв "Ї" в балачці". Отож, вийшло так, що території площею у 40 000 км² та 2 000 000 етнічних українців були відірвані від матінки-України. Звичайно, землі приєднані до РРФСР зазнали тотального омоскальщення. Зараз у балачці місцевих й досі присутні українізми, але з кожним роком їх помітно меншає. Також, українці Східної Слобідщини (які звикли називати себе хохлами, що характерно) мають власний напівмертвий танцювальний колектив, фестиваль українства та прапор.

Про сучасний стан цього українського регіону відомо небагато, однак блоґ пана sloboda_ua на Живому Журналі розповідає багацько цікавинок:

Читаючи чи пишучи про заповідні місця Дивногір’я та Білогір’я, мені завжди на думку спадають рядки з українського державного гімну:

Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Дійсно, ці чарівні куточки східнослобідської землі, про які я писав у попередньому розділі, знаходяться саме на узбережжі Дону, великої ріки, яка є східним кордоном української етнічної території. Щоправда, українські поселення знаходяться і на лівобережжі донської землі – історично українці складали тут більшість у шістьох сучасних районах Воронізької області (Бутурлинівському, Калацькому, Павлівському, Вороб’ївському, Верхньомамонському та Петропавлівському). Але у народній свідомості (і це відбилося в національному гімні), саме Дін уособився як східний рубіж української землі, так само як Сян уособився як рубіж західний. Цікаво, що якщо Дін зараз повністю протікає по території Російської Федерації, то витоки Сяну знаходяться на Україні (Турківський район Львівської області), і по території України Сян тече 55 км, аби потім 390 км бігти теренами Польщі.

Дуже добре, що східнослобідські пам’ятки природи Дивногір’я та Білогір’я знаходяться занадто далеко від Вороніжу, і тим більше від Москви, і таким чином вони ще незахоплені нахабними місцевими чиновниками і не перетворені на приватну власність, до якої заборонено потрапляти звичайним людям. Не така доля у природних куточків сучасної «Нової Москви», що донедавна були частинами Московської області, де я народився та живу вже сорок років. Колись всі ми, місцеві мешканці, могли спокійно погуляти у лісі, сходити до річки, подивитись на захід сонця з її високих берегів. Тепер і ліс, і берег річки – приватна власність, яку чиновники, не вклавши у природу жодної копійки, вигідно продали багатим шахраям. Тепер всі стежки-доріжки перегороджені бетонними парканами, і мами з маленькими дітками гуляють лише на загазованих вулицях поблизу своїх домів. На Дивногір’ї та Білогір’ї поки ще не так. Тут є ще справжня природа, яку не зіпсувала рука людини. Подивіться на місцеві краєвиди та приїжджайте сюди, на українську землю на берегах Дону.

Не легко знайти на сучасній Східній Слобожанщині згадок про її українське минуле. Про те, що тут ще нещодавно жили у переважній більшості українці, не любить нагадувати тутешня влада. З історичної пам’яті народу вириваються або старанно ретушуються сторінки, які розповідають про національну ментальність місцевого українського люду, про їхню відмінність від сусідів-росіян, про довгу і трагічну боротьбу за волю, за єдність з Україною. Навіть з експозицій у місцевих музеях не завжди довідаєшся про те, що ті люди, які жили тут впродовж останніх кількох століть і які є предками сучасних мешканців Білгородчини, західної Курщини та південної Вороніжщини, є українцями. Але золоті крихітки української минувшини місцевого краю у тутешніх музеях відшукати все-таки можна.

Найбільш голосно про українську суттєвість східнослобідської землі своєю назвою нагадував музей «Українське подвір’я», який був створений у слободі Дивногір’я на Подонні 2008-го року. Правда за недовгий період його існування музейне керівництво чи то місцева влада встигли таки засоромитися «українського» звучання в оцій назві (а всього того, у чому учувається хоч маленька згадка про Україну, місцева верхівка боїться як чорт ладану), і останнім часом цей музей здебільшого називається просто «Подвір’ям на Дивногір’ї», не уточнюючи, чию національну культуру ця установа представляє. Але, на щастя, збереглися архівні матеріали, які можна знайти у тому ж самому інтернеті, які відтворюють той факт, що створювався цей музей виключно як музей української культури, і до сих пір називається так «по-старинці» місцевими екскурсоводами і тими відвідувачами, які приходять сюди вже не в перший раз.

Враження після побачення цього музею складається двоїсте. Знаходиться «Українське подвір’я» у чудовому місці, біля підніжжя Дивної гори, яка надала своєю назвою ім’я і самій слободі. Особливо приємно побувати на подвір’ї ввечері, подивитися знизу вверх на крейдяні стовпи, які наче постаті стародавніх язичницьких богів біліють на тлі вечірнього блідного неба. Саме цієї пори тут полюбляють влаштовувати свої концерти та вистави місцеві аматори різноманітних мистецтв. Але сама кам’яна споруда, яка за проектом місцевих музейників мала уявляти собою українську оселю, ззовні ні чим не подібна до справжніх українських хат, які ще подекуди можна знайти у Дивногірській слободі. Видно, що цей будинок столітньої давнини, був створений колись за типовим проектом громадських споруд Російської імперії, і був скоріш за все якоюсь пристанційною коморою від залізниці, яка знаходиться з іншого боку Дивної гори. Трохи оце «подвір’я» нагадує своїм виглядом житло німецьких колоністів десь на Волзі, але ніяк не слобідську українську оселю.

Внутрішній вигляд оселі більше нагадує собою типове українське житло. Всякий, хто жив колись у справжній українській хаті, відразу вгадає покуття зі столом, за яким обідає повсякденно українська родина – з лавами навколо, мисником, та іконою зверху, у простінку між вікнами. Навпроти, як і треба, пічка, а у далекому кутку – «піл», відгороджене шафою місце, де спить господар дому з господинею, і де колишеться колиска з маленькою дитиною. Коли я був маленьким, мені довелося разом з моїм дідусем, прожити кілька років у предківській хаті, яку збудував ще мій прадід 1921-го року. Тому я добре знаю – якою вона є, справжня українська хата, побілена ззовні і в середині, з земляною долівкою, вкритою полотняними доріжками, знаю що таке «піл» і «призьба», слова, сенсу яких, на жаль, часто не розуміють сучасні українці. Тому мені відразу кидається в очі все те фальшиве, що є присутнім в музейній хаті у Дивногір’ї. Кам’яна підлога, що вкрита чомусь декоративною плиткою, як на сучасних вулицях міста. Чорні товсті кабелі електричної мережі, яку творці музею провели просто по стінці, ніяк не приховавши від очей глядачів. Сплетений з лози плафон лампочки під стелею, як у провінційних радянських квартирах 70-х років минулого століття. На світлинах, які я наводжу нижче, всього цього фальшивого майже не видно, адже я навмисно зробив так, аби мої читачі побачили українську хату на Дивногір’ї такою, якою вона і потрібна була бути насправді. Цікавими є і експонати приватного музею російського народного костюму в місті Богучарі на Подонні. Знову ж таки цей музей позиціонує себе як музей російського народного мистецтва, хоча велику частину його експонатів складають саме предмети української національної культури. Добре хоч те, що власники музею не приховують цього факту, та вказують на приналежність своїх експонатів до української етнічної спадщини. Хоча частіше за все, приналежність національного костюма до українського чи російського ареалу на Вороніжщині можна визначити з першого погляду – адже так виразно відрізняється українське національне вбрання від російського. І це краще будь-яких ідеологічних постулатів свідчить на користь того факту, що українці та росіяни це різні народи, відмінності між якими формувалися в історичному проміжку не менше кількох тисячоліть. Бо навіть в україно-румунській, україно-білоруській та україно-словацькій етнічних зонах давно існують так звані «суміжні» ареали, де форми однієї національної культури плавно перетікають у форми сусідньої, і лише україно-російський, (та може ще україно-польський), етнічний кордон до недавнього часу чітко відрізняв представників української культури від представників культури російської. Змішання української і російської етнічних культур активно стало відбуватися лише в радянські часи, що і призвело до сумної русифікації сучасного південного сходу України.

2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з’явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок – про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.

- О! Так це ж українські села.

- Ні. Там живуть хохли.

З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Якщо в одному з північних районів Луганської області ви вирішите перейти російсько-український кордон, то це не становитиме для вас великих труднощів.

Більше того, якщо ви перетинаєте державну смугу не в пункті офіційного пропуску, а скажімо лісовою стежкою чи ґрунтовою дорогою, то акт порушення державного кордону для вас самих ще довго лишатиметься непоміченим. Ви не помітите кордону не лише тому, що до сьогодні відсутні будь-які демаркаційні знаки (прикордонні стовпи, буї на річках), а й тому, що по обидва боки кордону живуть українці. Природа, приватні будинки та громадські споруди, розмовна мова населення (суржик – суміш російської і української, а часом і чиста українська) – все це вам не дасть зрозуміти, що ви вже знаходитесь в Російській Федерації. І лише після того, як ви потрапите до значного адміністративного центру, в якому побачите чужу державну символіку, ви зрозумієте – це вже сусідня країна. Щоправда навіть після цього вас не полишатиме відчуття культурно-адміністративної роздвоєності. Адже поруч із офіційною російською символікою ви побачите символіку народну. Наприклад з вітрин одного з магазинів в Богучарі (райцентр Воронезької області) на вас дивитиметься стилізоване зображення степової лисиці (фенька), на голові якої красується…оселедець.

Проте повернемось до перетину кордону і зробимо це, як належить, в законний спосіб. На часом досить пристойно обладнаних (у що спочатку важко повірити) пропускних пунктах вас зустрінуть українські митники і прикордонники, а через пару сотень метрів – їх російські колеги. Українських служителів кордону спостережливому мандрівнику вдасться відрізнити від росіян по кокардах і шевронах. Мова ж спілкування та рівень службової етики у прикордонників досі, нажаль, де-факто лишаються спільними.

За російським кордоном.

Наступним, що нагадає вам, що ви вже за кілометрів 30 – 40 від українського кордону будуть численні закопчені самовари із довжелезними півтораметровими трубами. На автобусних станціях власники цих підігріваючих пристроїв люб’язно запропонують вам чай, каву, пиріжки та шашлик. Самовари, навколишній сервіс та чистота дозволять подорожньому на собі відчути всі принади постоялих дворів і трактирів російської глибинки середини позаминулого століття. Якщо ви все таки наважитесь попити чайку, то для цього вам природно знадобляться рублі. Офіційно обміняти іншу валюту (мова йде не лише про рідну нам гривню, а й про інші значно популярніші платіжні засоби) на російський дерев’яний навіть у майже мільйонному Воронежі надзвичайно складно. Обмінні пункти, до яких ми так звикли, там практично відсутні. Якщо ви наважитесь здійснити обмін на руках, то приємною несподіванкою для вас виявиться міцність нашої грошової одиниці. В народі її вартість майже на чверть вища від курсу офіційно встановленого нацбанками сусідніх держав.

Аби читачу не здалося, що автор свідомо підбирає негативні сюжети з російського життя – кілька слів про прогресивні зміни в сфері побутового обслуговування. Ринкова економіка опановує пострадянський простір семимильними кроками, відтак на окремих російських автостанціях можна побачити кілька конкуруючих туалетів, що пропонують свої послуги за ціною від 50 копійок до 3 рублів. Сервіс відчутний і в готелях. При в’їзді адміністратор вас попередить, що якщо в ночі ви почуєте звук сирени чи гучний дзвінок, то це означатиме, що не сталось «нічого страшного», просто треба зібратись на першому поверсі будівлі. Як ми зрозуміли, в таких випадках краще якнайшвидше хапати документи і речі і тікати подалі від гостинної будівлі, яка за кілька хвилин може перестати існувати.

Як живеться українцям в Росії? Штрихи до історії.

Хто ж такі російські українці і як їм живеться в цій своєрідній системі? Очевидно, що Росія занадто велика географічно, а суспільна свідомість росіян має занадто міцні шовіністичні коріння аби в цій державі національне життя українців було скрізь однаково гарним. Радше навпаки – краї, області та республіки Федерації, де українці можуть розраховувати хоча б на символічну підтримку держави, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо ж говорити про українців Вороніжчини, Білгородщини, Ростовської області та інших прикордонних з Україною областей, то їх особливістю є те, що вони, місцеві українці, є автохтонами цих земель.

Так, перші масові поселення українців на Вороніжчині виникли ще за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А вже пізніше предки цих українців стали мешканцями Росії внаслідок встановлення, часом дуже довільного, міждержавних кордонів. Особливо не заглиблюючись в історію, коли на цих землях існував козацький полковий устрій, зазначимо, що ще в першій половині ХХ століття в краї існували українські заклади культури та освіти (в тому числі і україномовна вища школа), на вулицях висіли україномовні об’яви та вивіски, виходила україномовна преса. Українська Вороніжчина подарувала вітчизняній культурі Миколу Костомарова та Євгена Плужника. На сьогодні з минулих часів єдиним проявом уваги до національних потреб українців з боку радянської, а тепер російської влади, лишилось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. Якщо на початку століття українці становили більшість населення Воронезької губернії, то тепер за офіційними російськими даними в області їх лишилось не більше 5%, а в абсолютних показниках – близько 120 тис. осіб.

Як українці захоплюють владу в російській провінції або «підеш у владу – перевертнем станеш».

Не зважаючи на негласне заперечення права розвиватись, українці Росії здобувають своє місце під сонцем. Нащадки козаків виявляють неабиякі здібності в мистецтві кар’єрного будівництва, а нерідко і пристосуванства та спромагаються посісти далеко не останні, а часом і перші посади в місцевих владних інституціях. Звичайно, про жодні прояви сепаратизму чи спроби проведення проукраїнської політики цими українцями з місцевих органів влади не йдеться. Ці люди виховані в російсько-радянській системі, хоч і не завжди позбавлені усвідомлення власного етнічного походження, проте далі визнання факту національної приналежності справа не йде. Більше того, такі особи, начебто спокутуючи «гріх» своєї малоросійської крові, часто стають поборниками ідей російської великодержавності та експансіонізму.

Пригадується розмова з головою райадміністрації одного з прикордонних російських районів, етнічним українцем, який захоплено описував запроваджену ним систему заходів з виховання в громадянах України, мешканцях прикордонних районів, позитивноузалежненого ставлення до сусідньої держави. Так, за його наказом райадміністрація допомагає будувати в прикордонному селі на російській території велику церкву, аби прихожани з сусідніх сіл ходили з України через кордон до російської церкви. Знов таки за його ж наказом українські роженеці можуть народжувати дітей в районному пологовому будинку по російський бік кордону; тут же, в російському районі, деяку роботу дають нашим будівельникам; нашим же селянам «добрі люди» допомагають через кордон пальним і мастилами. Більшість з цих дій виглядала б не інакше як дружній крок з боку російського сусіда, якби не переконання вищезгаданого російського чиновника, яким він поділився без особливих вагань: мовляв «незалежна Україна – це ненадовго». Нажаль, подібний типаж перевертня не є поодиноким.

Хохли чи українці?

Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».

В свідомості місцевих українців глибоко закоренився комплекс меншовартості і другорядності, приховування власної національної ідентичності. Яскравою ілюстрацією цього може бути опис подібної ситуації. Кілька жінок середнього віку, мешканок району компактного проживання українців, розмовляють між собою суржиком. Це триває до тих пір поки вони не помічають поруч із собою незнайому людину. Ви наближаєтесь – суржик зникає. Ви запитуєте у жінок українською (суржиком) як вам знайти необхідну вулицю – вам відповідають російською. Незнайомець віддаляється – в мову жінок повертається українська… Про подібні настрої серед українців Росії, як правило, не прийнято говорити. Очевидно це вважається серед свідомих українців ознакою поганого тону. Але час усвідомити, що не вербалізувавши проблему, не розставивши всі наголоси і крапки над «і», ми не зможемо приступити до її ефективного вирішення.

Життя та перспективи української громади Вороніжчини.

Коли пишуть чи говорять про закордонних українців, зазвичай згадують організовані громади. Так от, на Вороніжчині громадське життя українців потужним не назвеш. В майже мільйонному Воронежі ця громада обчислюються кількома десятками осіб. Симптоматичним є той факт, що керують цим організованим національним життям вихідці з Великої України, а не місцеві українці (цілком можливо, що подібна ситуація і в самій громаді). Організації українців позбавлені власного приміщення, а доступ до відведених владою для зборів громадських організацій держаних споруд ускладнюється адміністративними формальностями. До цього додається традиційна проблема бідності, низького рівня організаційного менеджменту, майже повної відсутності покоління організованої української молоді. Активна публічна діяльність українських організацій в основному обмежується традиційними відзначеннями (виступи, концерти) пам’ятних дат та подій хрестоматійного плану (наприклад, річниця народження Марко Вовчок чи Лесі Українки). Про вшанування знакових для нації, що відроджується, подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою та її героями, на підросійській Україні зазвичай не йдеться.

Можливо найближчим часом українці Вороніжчини матимуть кілька досягнень в національному житті. Так, в одному з класів однієї воронезької школи мають відкрити факультативне вивчення української мови (справа гальмується тим, що технічно ніяк не вирішується «архіскладне» питання про те, як платити вже «вибиті» півставки для вчительки української). Серед планів, що начебто мають от-от здійснитись, також відкриття української бібліотеки в Кантемирівці (райцентр Воронезької області на кордоні з Луганщиною) та відділу української літератури у Воронезький державній обласній науковій бібліотеці. Хотілося б вірити, що рік України в Росії принесе хоча б ці невеличкі досягнення, а не обмежиться традиційною балаканиною про дружбу народів.

Хто подбає про українців Росії, коли МЗС забув це зробити?

Знайомство з життям українців прикордонних з Україною російських областей наводить на думку, що в нашому МЗС відсутні люди, які хоча б іноді задумувались над тим, а чи варто підтримувати одноплемінників за кордоном та використовувати український фактор в Росії у міждержавних політичних, економічних та культурних відносинах. Складається враження, що занадто багато енергії наших дипломатів іде на запопадливі реверанси та заглядання в рота сусідам; на альтернативні ж дії вже не вистачає сил. Росіяни відкрили консульства не лише у прикордонному Харкові, але й добралися до Львова. Чи хтось думав в нашому МЗС над тим, щоб відкрити хоча б скромні представництва чи місії якщо не одночасно в Бєлгороді, Ростові, Воронежі та Краснодарі, то в одному (двох) з цих міст (очевидно, що не можна забувати також і про Татарстан, Якутію та Далекий Схід).

Хто відповість на питання: якщо у нас такі чудові відносини з Російською Федерацією, то чому не можна її послу в Україні систематично нагадувати, що давно вже час відкрити відділи української літератури в бібліотеках, українські класи та гуртки української мови в усіх місцях компактного проживання українців, створити умови сприятливого розвитку для громадських організацій українців? Чи хтось спробував у нашому МЗС та інших відповідних державних установах знаходити, вести облік та працювати з тими особами, які займають в Росії керівні посади в державних, громадських, бізнесових структурах, і при цьому якось пов’язані з Україною і мають до нашої Батьківщини певний сентимент?

Не чути і про роботу МЗС з організаціями закордонних українців (крім того, що наші посли зустрічаються з провідними діячами західної діаспори, яка систематично допомагає проплачувати різноманітні державні заходи за кордоном). А не завадило б поцікавитись якими проблемами живуть організовані вихідці з України і на пострадянському просторі, які в них проблеми, чим вони можуть допомогти в провадженні української зовнішньої політики на своєму місцевому рівні. Певно вартувало б організувати тренінгові курси для лідерів і активістів українських громадських організацій, повчити їх ефективному управлінню організаціями та сучасним технологіям поширення інформації про Україну, допомогти регулярно обмінюватись досвідом.

Народу якої країни служать українські губернатори?

В силу своїх обов’язків МЗС спостерігає за транскордонними діяннями російських і українських губернаторів з сусідніх областей, слідкує аби ті в пориві братньої любові у своїх численних міжобласних угодах «випадково» не скасували міждержавний кордон. Але чи хтось в МЗС нагадує нашим губернаторам, що вони є не самоврядними намісниками, які лише дбають про свій імідж дружителів російського і українського народів «поділених міждержавними кордонами» та відновлювачами «розірваних економічних зв’язків», а й державними службовцями високого рангу, які у міждержавних стосунках мусять крім іншого представляти і національні інтереси країни. Бо виходить дивна ситуація: наприклад Луганська обласна адміністрація знаходить зусилля і ресурси аби подарувати сусідній російській області вилитий з бронзи пам’ятник Шолохову, коли ж заходить справа про те, що необхідно зібрати українські книжки для відкриття української бібліотеки в сусідньому російському райцентрі, то книжки збирають діячі українських громадських організацій з власних фондів. Отакі у нас губернатори… Власне і дивного нічого в цьому не має. Їх поведінка чудово вписується в модифіковане народне прислів’я «Яка річка – такий млин, який «папа» – такий й син».

Думки на завершення.

Навряд чи в одній статті можна вмістити всю проблематику російсько-українського порубіжжя, тим більше коли по його обидва боки живуть українці. І власне суть питання не зводиться до того як описати всі проблеми, а скоріше звучить так: як і хто зможе їх вирішити?

Ми хронічно запізнюємось на поїзд в майбутнє під назвою «Євросоюз» і мусимо міцно закрити свій східний кордон для нелегальної міграції, наркобізнесу і тероризму. Водночас маємо як ніколи подбати про українців, що в силу різних обставин опинились відрізаними від материнської землі. Якщо це не почати робити тепер, то через одне-два покоління Україна вже не матиме унікального кількамільйонного лобі на сході, а про українців Подоння можна буде прочитати лише у підручниках з історії та етнографії. Докласти зусиль до покращення ситуації можуть всі, а зобов’язані це зробити насамперед володарі м’яких державних крісел.

Проте, чи можемо надіятись на те, що це робитимуть люди з відсутнім здоровим національним чуттям? Вони, хохли, лишились не лише по російський бік кордону, вони тут, серед нас, і що найгірше – щодня відчуваємо їх засилля на державних посадах. Якщо порівняти відданість інтересам країни багатьох наших губернаторів із описаним вище головою російської райадміністрації, то порівняння виявиться не на користь перших. Крім почуття патріотизму могли б наші чиновники повчитись за кордоном (на Вороніжчині наприклад) і українській мові…

Як не гірко про це писати, але по десяти роках незалежності дух хохлізму живе. Це об’єктивне явище, з яким, тим не менше, миритись не можна. Українці – сильна нація, що не скорилась ворогам зовнішнім, не скориться і внутрішнім. Тож всі разом мусимо подбати, аби процес одужання йшов якнайшвидше. Найкраще одужання – в дії та праці. Маємо по переду ще півтерміну «року України в Росії», а потім ще цілий їх рік - у нас. За цей час мусимо нарешті навчитись дружити із користю для себе, від так - подбати про наші інтереси на сході.

На тлі загального занепаду зорганізованого українського життя на Східній Слобожанщині, хіба що не єдиним яскравим промінчиком на сірому загальному фоні, є Фестиваль Слобідської української культури, який майже щороку протягом останніх десятьох літ відбувається в місті Розсоші Воронізької області, на Подонні. Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини, пов’язане, певна річ, не з якими-небудь державними установами Російської Федерації (в лексиконі яких словосполучення «українська культура в Росії» взагалі не існує), а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які ще наприкінці 90-х років минулого століття висловилися за те, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися, і що саме фестивальний майданчик може стати тим місцем, де представники місцевого українства матимуть можливість зібратися разом, показати свої набутки у галузі збереження перлин рідної культури та обговорити шляхи подальшого розвитку українського життя у важкому протистоянні зі спробами його зросійщення.

Ініціаторами проведення українського фестивалю у Розсоші стали «хранителі місцевої культури і традицій», як їх тут називають, Олексій Дев’ятко, Раїса Дерикіт, Віктор Коліух, Петро Чалий і Тетяна Чала. Звичайно ж, для проведення фестивалю потрібні були гроші, і тут дуже своєчасною стала допомога місцевого підприємця Олександра Бабешка, завдяки якому фестивалі не тільки змогли проводитися щорічно, але й були засновані спеціальні грошові премії для його переможців у різних галузях українського мистецтва. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з усіх українських районів Вороніжчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо. Дуже добре, що премії, якими винагороджують кращих майстрів української культури на цьому фестивалі, мають імена найвідоміших українських діячів, які своєю працею прислужилися українській справі на Східній Слобожанщині. При чому якщо одні премії названі на честь великих українців, чиї імена відомі всій Україні (історики Микола Костомаров і Дмитро Багалій, поет Євген Плужник), то інші носять імена людей, яких не знають на Великій Україні, але яких добре і славно пам’ятають тут, на українському Подонні – місцевого краєзнавця, учителя історії Івана Ткаченка, художника Володимира Цимбалиста. Втішно, що таким чином зберігається пам’ять про цих видатних українців на рідній землі.

Перший фестиваль слобідської української культури у Розсоші відбувся 13 жовтня 2001-го року. Переможцем і володарем головного призу цього фестивалю став фольклорний ансамбль «Витоки Придоння» з Нової Калитви, який крім цієї винагороди отримав також Почесний диплом за краще виконання народних пісень на Всеукраїнському святі у Києві «Ми всі – діти твої, Україно». Від того часу фестивалі на розсошанській землі відбуваються щорічно (за винятком 2006-го, 2009-го і 2010-го років). Останній, Восьмий фестиваль, стався у Розсоші 10 грудня 2011-го року, після трьохрічної перерви. Хочеться вірити, що і Дев’ятий фестиваль відкриється у грудні цього, 2012-го року, не зважаючи на всі труднощі економічного життя і скрізь усі перепони сучасних нелегких україно-російських відносин. «Місто Розсош, в тобі Україна жива» - таким є гасло цього фестивалю.

Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користатися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі – спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях – Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.

Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату була утворена 19 лютого 1995-го року, коли за Божественною літургією у Володимирському кафедральному соборі міста Києва був хіротонізований в єпископа Білгородського і Обоянського Української Православної Церкви Київського Патріархату митрополит Іоасаф. Народився Іоасаф на українській Східній Слобожанщині, у селі Пристань Шебекинського району Білгородської області, 2 січня 1954-го року. Навчався спочатку у рідному селі, а потім у Харкові, в сільськогосподарському інституті. У Харкові розпочалося і його церковне служіння (пономарем у кафедральному соборі), яке перервалося для служби в армії, на російському Далекому Сході. По закінченні Московської Духовної семінарії, з 1977-го року несе священицьку службу на рідній Східній Слобожанщині, а після навчання в Духовній Академії, 1985-го року, призначений настоятелем Свято-Троїцького собору міста Обояні Курської області та возведений в сан ігумена. Складні процеси, які відбувалися в Російській православній церкві в роки так званої «перебудови», відкриття численних, не дуже привабливих фактів співробітництва церкви з радянським режимом, імперські замашки нових церковних лідерів, невизнання ними права українського народу не тільки на власну церкву, а навіть на власну самобутність («нема українців, є малороси»), все це призвело до глибокого розчарування низки українських православних діячів офіційним російським православ’ям, та розривом із ним. Шлях Іоасафа до Української національної церкви не був легким. Порвавши з Московським Патріархатом 1991-го року, Іоасаф разом зі своїми обоянськими парафіянами, серед яких він мав величезний авторитет, перейшов до Вільної Російської Православної Церкви, незалежної церковної організації, яка знаходилася під великим впливом іншого українського діяча зі Східної Слобожанщини – архієпископа Лазаря (Федора Журбенка).

Федір Журбенко народився 10 лютого 1931-го року на хуторі Любовичі, сучасного Валуйського району Білгородської області. Предки його були з українських козаків. Під час Голодомору померла його мати, а дідусь з бабусею були заслані до Сибіру, де й загинули. Залишившись з малих літ сиротою, Федір шукав порятунку у храмі, де став вівтарним служкою. Нелюбов до радянської влади, яка була причетна до загибелі всієї його родини, призвела Федора Журбенка до лав підпільної Катакомбної Церкви, де він 1947-го року, у віці 16 літ, став ченцем. 1950-го року його заарештовано, та засуджено на 10 років позбавлення волі за «участь в антирадянській церковній організації». Та своїх релігійних переконань Федір Журбенко не облишив і у Карагандинському таборі в Казахстані, звідки звільнився тільки після смерті Сталіна, по амністії 1955-го року. Залишившись на все життя борцем з «кадебістським Московським Патріархатом», Федір отримав архієпископський сан від духовенства Російської Православної Церкви за кордоном, але його широка душа не знаходила спокою в офіційних межах існуючих церковних організацій. Українські за духом мотиви його пошуків «справжньої віри» призвели до того, що прихильниками його релігійної доктрини ставали здебільшого українці – як з самої України, так і з Східної Слобожанщини та Кубані. Врешті-решт архієпископ Лазар (Федір Журбенко), після проголошення Україною незалежності, переїхав саме сюди, де і помер у спокої 30 червня 2005-го року в селі Великий Дальник Одеської області, з чернечою молитвою на вустах.

Мабуть знайомство з Федором Журбенком сприяло зростанню українських почуттів і в серці Іоасафа, який нарешті знайшов свою долю в Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Зараз Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф — постійний член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Святого Архістратига Божого Михаїла та Ордену Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

На сьогоднішній день Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату охоплює територію Білгородської, Курської та Брянської областей Російської Федерації. Єпархіальний центр — селище Маслова Пристань Шебекинського району Білгородської області. У складі єпархії знаходиться близько п’ятнадцятьох парафій, значна частина з яких змушена вести свою церковну діяльність у нелегальних умовах, відстоюючи у важкій боротьбі право на існування української церкви в Російській державі. Офіціально зареєстровані відповідними державними органами Росії лише чотири церковні громади – дві на Білгородщині, одна на Курщині, і одна в Брянській області, на території етнічно української Східної Стародубщини. У Білгородській області православна громада УПЦ КП гуртується навколо Храму святого Архістратига Михаїла у Масловій Пристані, поруч з яким діє і Монастир Благовіщення пресвятої Богородиці УПЦ КП і знаходиться єпархіальне управління всієї єпархії. Релігійним центром другої білгородської парафії є Свято-Миколаївський храм у місті Шебекині.

До складу Білгородсько-Обоянської єпархії відноситься і Валуйківське вікаріатство, на чолі з єпископом Петром. Місцем служіння єпископа Петра є Свято-Троїцький храм міста Обояні Курської області – і це є третьою парафією Білгородської єпархії. Четверта офіційно зареєстрована парафія знаходиться у селищі Локіть Брянської області, де служба відбувається у Храмі Калузької ікони Божої Матері. В роки Другої Світової війни селище Локіть було центром так званої «Локітської республіки», місцевого народного самоврядування, яке боролося проти більшовицької сталінської влади. Волелюбні традиції мешканців Східної Стародубщини тих років зберегли їхні нащадки, які в наші часи постали проти духовного диктату Московської патріархії і повернулися до релігійних уподобань своїх предків, духовним центром яких завжди був древній Київ, православна столиця усієї Русі-України.

Знищуючи із пам’яті народу все те, що пов’язує його історію з історією України, сучасна російська влада на Східній Слобожанщині взамін цього вигадує цілі нові теорії, безглузді та фантастичні, метою яких є створення нової історичної реальності, такої історії краю, у якій немає місця для України. В наслідок цього створюються такі дивовижні та химерні конструкції, на які важко подивитися без остраху.

1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п’ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов’ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з’явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.

Вже на початку 90-х років 20-го століття білгородський історик Юрій Шмельов видав наукову працю, у якій стверджував про білгородську минувшину саме таке: «Вперше Білгород згадується у дохристиянському літопису в 179-му році до нашої ери, в часи царя русів Гатала Великого», і «район сучасного Білгорода («Білгородський трикутник») є не що інше, як прабатьківщина давніх русів». Головним же висновком наукової теорії білгородського історика стало твердження про те, що його рідне місто, під його останньою назвою, було засновано самим Володимиром Великим, київським князем, у 993-му році. Спирався Юрій Шмельов лише на той факт, що в українських літописах дійсно згадується місто Білгород, київський пригород, який відіграв важливу роль в історії Київського князівства того часу. Цей літописний Білгород знаходився неподалік від Києва, час від часу був приміською резиденцією київських князів, і його залишки збереглися у городищі неподалік від села Білгородка сучасної Київської області, що у своїй назві зберегло згадку про це колишнє місто. Цей літописний Білгород аж ніяк не міг знаходитися за сотні кілометрів від столиці Київської Русі, у печенізьких степах, якими тоді були землі навколо Білгорода сучасного, російського. Але тотожність назв обох міст, стало гарним приводом для білгородського історика, аби привласнити для свого рідного міста історію міста чужого, київського. Можливість отримати гроші для проведення нового ювілею через кілька років після минулого, спонукало місцеву владу звернутися до Москви з проханням про затвердження на найвищому рівні нових історичних ініціатив, і 14 березня 1995-го року з’явилася Постанова за підписом сумнозвісного на Україні тодішнього прем’єр-міністра Російської Федерації Віктора Черномирдіна «Про святкування 1000-ліття заснування міста Білгорода». Так розчерком міністерського пера змінилася історична минувшина цілого регіону.

Взагалі ж, виникнення дивовижних дат створення російських міст стало у цій державі вже традицією. Тут можливо почути щось про «шість тисяч років місту Дербенту», або згадати про пишне святкування 1000-ліття Казані в 2005-му році, коли ця «кругла дата» з’явилася лише завдяки тому, що на розкопах у місті знайшли чеську монету 10-го століття, не взявши до розгляду того факту, що ця монета могла мандрувати з Чехії до Волги і кілька століть поспіль, а археологічні розшуки та писемні джерела твердять, що виникнути Казань могла ніяк не раніше 13-го століття. Звичка до набавляння зайвих століть російським містам була притаманна і радянським дослідникам – свого часу (у 1983-му році) з пропозицією визнати той же Білгород «домонгольським містом» до першого секретаря Білгородського обкому КПРС Путивцева звертався радянський «генерал від історії» Борис Рибаков, а вельми шанований вже у пострадянській Росії Дмитро Лихачов в 1992-му році писав заступнику голови Адміністрації Білгородської області М. В. Смоленському що «вважати датою заснування Білгороду 993-й рік є всі підстави».

Так Білгороду стало тисяча років. 1998-го року у місті було встановлено пам’ятник Володимиру Великому, як засновнику Білгорода. Біля цього пам’ятника у 2000-му році «відмітилися» під час офіційного візиту президенти Росії, України та Білорусі Путін, Кучма і Лукашенко, разом з патріархом Олексієм, але і з цим пам’ятником не обійшлось без конфузу. Відомому російському скульптору В’ячеславу Кликову (автору пам’ятника маршалу Жукову на вході до Червоної площі у Москві) в 1998-му році було замовлено, крім пам’ятника у Білгороді, ще пам’ятник Іллі Муромцю у місті Муромі, як батьківщині цього билинного героя. Ті хто бачив обидва ці пам’ятники, в Білгороді та Муромі, помічав, що ці пам’ятники зовсім однакові – відрізняють їх лише голови, та у зведених уверх правицях скульптурних постатей знаходяться різні речі – у князя Володимира хрест, а у Іллі Муромця меч. Так скульптор Кликов, отримавши гроші за дві скульптури, зробив одну – у двох варіантах.

З іменем В’ячеслава Кликова пов’язаний і другий «білгородський казус». Не заспокоюючись на привласненні російським Білгородом слави Білгорода-Київського, Юрій Шмельов зазіхає на історичну спадщину ще одного старовинного міста – хазарської фортеці на Дону, що називалася Саркел, і яку 965-го року захопив київський князь Святослав Хоробрий, перетворивши її на слов’янське поселення Біла Вежа. Наявності в назвах обох міст слова «білий» - Біла Вежа та Білгород, стало досить російському дослідникові, аби визнати Саркел попередником рідному йому російському обласному центру. Залишилося лише зачекати, коли російські «науковці» приберуть собі історію сербського Белграда, столиці колишньої Югославії, адже якщо Білу Вежу можна вважати Білгородом, то Белград тим більше.

Зробивши князя Святослава своїм «земляком», вирішили білгородські чарівники від науки спорудити і йому пам’ятника на своїй землі. Згадали про скульптора Кликова, у якого вже був і відповідний проект. Розпочавши свій творчий шлях як звичайний радянський митець, В’ячеслав Кликов у роки перебудови вдарився у політику, вставши на відверто націоналістичні та антисемітські позиції. У 1985-1987 рр. він був членом відомого об’єднання «Пам’ять», потім – Російських народних зборів, а 2005-го року очолив з’їзд Союзу російського народу, ставши його головою. Цей Союз оголосив себе правонаступником того самого Союзу російського народу, який увійшов в історію організатором єврейських погромів у царській Росії на початку 20-го століття. У відповідному дусі зробив Кликов і пам’ятник Святославу – київський князь на коні топтав собі під ноги хазарського вояка, на щиті якого була зображена зірка Давида – символ єврейського народу та держави Ізраїль (адже хазарська верхівка була іудейською за релігійними переконаннями). Пам’ятник Святославу Кликов хотів встановити у Москві, але єврейська громада вчинила великий скандал, і від цього проекту тоді довелося відмовитися. Але про пам’ятник згадали у Білгороді, і скульптуру привезли до цього міста. Та все ж розголос від цієї акції був занадто негативний – пам’ятник змогли встановити не у самому місті, а за 140 кілометрів від нього, у слободі Холки Чернянського району Білгородської області. Зірку Давида з щита хозарина довелося прибрати, замінивши її на нейтральний орнамент. У такому вигляді пам’ятник Святославу Хороброму існує і зараз на східнослобідській землі, у Чернянському районі, населення якого згідно з переписом 1926-го року на 67,7 % складалося з українців. Князь Святослав зображений саме так, як про це свідчили сучасні йому візантійські очевидці – з довгими козацькими вусами і чубом-оселедцем, і це причина того, чому цей пам’ятник не дуже полюбляють російські націоналісти, однодумці В’ячеслава Кликова, адже на їхню думку всі київські князі мають виглядати як селяни з Рязанщини – носити довгі бороди і хіба що не личаки на ногах, і справжній вигляд «першого запорожця на київському престолі», як називав Святослава Хороброго Михайло Грушевський, явно їм не до смаку. Але – ніде правди діти, тут скульптор Кликов не зміг поступитися проти істини.

Відомо, що починаючи з 17-го століття, саме українські церковні діячі відігравали значну та особливу роль у подальшому розвитку російського релігійного життя. Саме на українських ієрархів спирався Петро Перший у своїх релігійних реформах, метою яких, як і всіх інших реформ першого російського імператора, було всебічне наближення Росії до кращих країн Європи. Варто лише згадати імена Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, які були найбільшими авторитетами в російській церкві першої половини 18-го століття. Але українці очолювали церковний рух Росії не тільки на найвищих щаблях, багато їх було і в російській провінції, де вони керували місцевими єпархіями. Не минув український вплив і церковних кафедр російських адміністративних центрів Східної Слобожанщини – Курська, Білгорода та Вороніжу, де місцевими єпископами дуже часто ставали саме українці та вихідці з України. Особливо відчутним український вплив був у Білгороді, культурне та релігійне життя якого в 18-му столітті розвивалося у значному українському оточенні. За всю історію білгородської єпархії від 1667-го року до наших днів, місцеву кафедру займало 28 єпископів, з них сімнадцять, тобто більше половини, було українців та безпосередньо пов’язаних з Україною. От список білгородських єпископів-українців:

Устин Базилевич (1702-1709)

Єпифаній Тихорський (1722-1731)

Досифій Богданович-Любимський (1731-1735)

Арсеній Берло (1735-1736)

Антоній Черновський (1742-1748)

Йоасаф Горленко (1748-1754)

Лука Конашевич (1755-1758)

Йоасаф Миткевич (1758-1763)

Порфирій Крайський (1763-1768)

Самуїл Миславський (1768-1771)

Огій Колосовський (1774-1786)

Феоктист Мочульський (1787-1801)

з 1801-го по 1905-й рік у Білгороді єпископської кафедри не було

Іоанникій Єфремов (1905-1913)

Аполлінарій Кошовий (1919-1921)

Никон Пурлевський (1921-1925)

Онуфрій Гагалюк (1933)

Антоній Панкєєв (1933-1934).

Ось коротенькі відомості про цих єпископів:

Устин Базилевич народився на території Речі Посполитої, навчався у Київській Могилянській колегії, був ієромонахом та наглядачем Ближніх печер у Києво-Печерському монастирі. Будучи білгородським єпископом, важко захворів, та відправився на спочинок у Київ, до Печерського монастиря, де й помер та похований.

Єпифаній Тихорський – закінчив Київську Могилянську академію. Був ченцем у Глухові, потім керував монастирем у Ніжині. Під час перебування єпископом у Білгороді, 1726-го року, заснував Харківський колегіум (Харків тоді підпорядковувався у церковних питаннях Білгороду). Помер і похований у Білгороді.

Досифій Богданович-Любимський. Народився на Галичині, у селі Любині під Яворовим (зараз Львівська область). Навчався у Києві. Був будівником Погарського монастиря в Стародубському полку Гетьманщини. Будучи білгородським єпископом виявляв церковну незалежність від влади російських ієрархів, за що був знятий з посади та помер у Курському монастирі.

Арсеній Берло. Народився у селі Панфили Переяславського полку (зараз Київська область). Батько – козацький сотник і суддя. Родич наказного гетьмана Якима Сомка. Навчався у Львові та в Могилянській академії. Потім був викладачем цієї Академії, ченцем у Лаврі, архімандритом Межигірського монастиря. Єпископ Переяславський та Бориспільський. Засновник Переяславського колегіуму. Ставши білгородським єпископом, керував єпархією, залишаючись у Переяславі, де помер і похований.

Антоній Черновський. Народився у Молдавії, де був митрополитом у Ясах. Єпископ Чернігівський.

Йоасаф Горленко. Святий покровитель сучасної Білгородської єпархії. Син полковника Прилуцького полка Андрія Горленка. Його мати Марія – донька гетьмана Данила Апостола. Навчався у Могилянській академії. Чернець Межигірського монастиря, ігумен Лубенського Мгарського монастиря. На Україні вважається церковним письменником, який писав тодішньою українською літературною мовою (так званий «бароковий стиль»). На схилі життя, відчувши смертельну хворобу, відправився на прощу з Білгороду до рідних Прилук. На зворотному шляху помер у Грайвороні. Похований у Білгороді, де 1911-го року його канонізовано. Святителю Йоасафу 2011-го року встановлено пам’ятник на батьківщині, у Прилуках. Племінником Йоасафа Горленка був класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко, який написав біографію свого дядька.

Лука Конашевич. Випускник та викладач Могилянської академії. Офіційний представник Київської єпархії у Москві. Помер та похований у Білгороді.

Йоасаф Миткевич. Син священика міста Козельця (тепер Чернігівська область). Випускник Могилянської академії. Шанувальник творчості Григорія Сковороди, який присвятив Миткевичу декілька своїх поезій. Помер під час подорожі своєю єпархією в Охтирці. Похований у Білгороді.

Порфирій Крайський. Народився на Україні. Викладав у Слов’яно-греко-латинській академії у Москві, де його учнем був Михайло Ломоносов. Помер у Білгороді.

Самуїл Миславський. Народився у селі Полошки Ніжинського полка (зараз Сумська область). Вихованець Могилянської академії, згодом її професор і ректор. Наприкінці життя – митрополит Київський та Галицький. Помер у Києві, похований у Софійському соборі.

Огій Колосовський. Народився у містечку Біликі на Полтавщині, в козачій родині. Вихованець Могилянської академії, чернець у Лаврі. Закінчив життя у Переяславському монастирі.

Феоктист Мочульський. Народився на Правобережній Україні. Навчався у Переяславі та в Могилянській академії. Настоятель у монастирях Глухівському, Гамаліївському, Михайлівському Золотоверхому у Києві та Полтавському. Почесний член Харківського університету. Помер та похований у Білгороді. Іоанникій Єфремов. Народився в сім’ї священика Київської єпархії. Навчався у Київській духовній семінарії та Київській духовній академії. Викладач, а потім ректор Київської духовної семінарії. Сприяв канонізації Йоасафа Горленка під час свого єпископства у Білгороді. Доживав своє життя у Путивльському монастирі, де і помер.

Аполлінарій Кошовий. Народився у селі Валок Полтавської губернії (тепер Полтавська область). Навчався у Роменському духовному училищі та Полтавській семінарії. Учителював у Лубнах. Після закінчення Київської академії був викладачем у духовному училищі в Житомирі. 1917-го року, під час постання української Центральної Ради, знаходиться у Києві, де його висвячено в єпископа Рильського на Східну Слобожанщину. З 1919-го року єпископ Білгородський. З 1920-го року на еміграції – в Сербії, Палестині, США. Помер у Нью-Йорку 1933-го року.

Никон Пурлевський. Народився у Житомирі. Навчався у Волинській духовній семінарії. Мав пастирське служіння у Житомирі, Кременці, Більцях, на Херсонщині. З 1920-го року єпископ Рильський, згодом Білгородський. 1925-го року засуджений радянською владою на дворічне заслання на Соловецькі острови. 16 грудня 1937-го року знову заарештований, 25 грудня засуджений до розстрілу. Вирок виконано 9 січня 1938-го року. Реабілітовано у 1989-му році.

Онуфрій Гагалюк. Народився у Польщі, що була тоді частиною Російської імперії. Закінчив Холмську духовну семінарію. Викладав у монастирі святого Онуфрія у селі Яблочині на Холмщині, узявши собі чернече ім’я на честь святого зверхника цього монастиря. З початком Першої Світової війни та наступом німців перебрався у монастир на Херсонщину, де і зустрів бурхливу епоху Визвольних Змагань. Рятуючись від більшовиків, опинився на Західній Україні, у місті Бориславі на Галичині, де став настоятелем Успенського храму. Але 1922-го року повернувся на Східну Україну, аби виконати свій духовний обов’язок у країні більшовиків. Спочатку був архімандритом у Кривому Розі, а 23 січня 1923-го року хіротонізований у єпископа Єлисаветградського, вікарія Херсонської єпархії. Через шість днів після хіротонії був заарештований, перебував у тюрмах Єлисаветграда і Одеси. У травні 1923-го року звільнений і висланий в Кривий Ріг. У жовтні 1923-го року заарештований вдруге, і відправлений до Харківської в'язниці. У січні 1924-го року звільнений під підписку про невиїзд з Харкова. У грудні 1926-го року знову арештований і висланий на Північ, у село Кудимкар, де владиці було заборонено читати церковні молитви в храмі під час богослужінь і співати на криласі. На засланні продовжував письменницьку діяльність. У жовтні 1928-го року заарештований і поміщений у в'язницю міста Тобольська, звідки його по етапу відправили на заслання в місто Сургут на Обі, а потім у далеке село Уват. В кінці 1929-го року переведений до Центральної Росії, обрав для проживання місто Старий Оскіл, після чого московський митрополит Сергій заснував там нову єпархію і призначив владику єпископом Старо-Оскільським. Влада дозволила йому здійснювати богослужіння тільки в одному храмі Старого Осколу і заборонила виїжджати в райони єпархії. Його тричі виселяли з квартири. Паства дуже любила його за благочестя, молитовно-ревне служіння.

У березні 1933-го року був заарештований, три місяці перебував у в'язниці міста Воронежа. С 11 серпня 1933-го року єпископ Білгородський, керуючий Курською єпархією. З 22 листопада 1933-го року єпископ Курський. З 30 січня 1934 року - архієпископ Курський і Обоянський. І в цій єпархії йому було дозволено служити тільки в одному храмі. У липні 1935-го року заарештований за звинуваченням у створенні контрреволюційного угруповання. Звинувачувався в тому, що занадто часто проповідував, надавав матеріальну допомогу звільненим з ув'язнення священнослужителям, благословляв чернечі постриги. Винним себе не визнав. 4 грудня 1935-го року засуджений до позбавлення волі строком на десять років. Був відправлений відбувати покарання на Далекий Схід, знаходився в радгоспі НКВС на станції Середньо-Біла Амурської області. 27 лютого 1938-го року проти нього було порушено нову кримінальну справу, був відправлений у в'язницю в Благовєщенськ Хабаровського краю. 17 березня засуджений до смертної кари. Розстріл вчинено 1 червня 1938-го року. Причислений до лику святих у 2000-му році.

Антоній Панкєєв. Народився у селі Садовому Херсонської губернії. Закінчив Одеську семінарію та Київську академію. Викладач Одеської семінарії. З 1923-го року єпископ Херсонський, з 1924-го року єпископ Маріупольський. Через кілька місяців заарештований, висланий у Харків, далі на Соловки, потім до Єнісейську. Захворів на туберкульоз. Повернувся з заслання 1932-го року, а з 21 листопада 1933-го року став єпископом Білгородським. 25 лютого 1935-го року знову заарештований. На ув’язненні перебував разом з архієпископом Онуфрієм Гагалюком. З цього часу на двох останніх білгородських єпископів українського походження чекала спільна доля. Разом були звинувачені у релігійній діяльності на засланні, разом засуджені до смертної кари, і розстріляні також у один день. 2000-го року обидва визнані церквою новими священномучениками.

Такою є історія служіння українців на Білгородській єпархії. Звичайно ж, були українські єпископи і в інших центрах Східної Слобожанщини, варто тут нагадати хоча б того самого Стефана Яворського, який у 1712-1714 рр. формально очолював Воронізьку єпархію. Та все ж саме церковна історія Білгородської кафедри є найяскравішою сторінкою українського релігійного життя на Східній Слобожанщині.

Здавалося б, що українське життя на Східній Слобожанщині знищено нанівець зусиллями спочатку радянської, а потім сучасної російської влади. Але, в якому б пригніченому стані не знаходився сучасний український рух, іноді дії місцевих владарів настільки вражають своїм цинізмом та нахабством, що навіть у до всього звиклого місцевого українця закипає кров у грудях, і він наважується на протест і спротив. Можна довго нав’язувати місцевому українцю думку про те, що він є природним росіянином, а народні хори наряджати в сарафани та кокошники, змушуючи їх співати пісні Рязанщини чи Тамбовщини, але надходить час, і народний терпець уривається. Що буває після цього, сподіваюся, видно буде із подальших сторінок цього розділу.

Обурення з боку місцевого українства цинічними діями владних установ відмічають і поважні представники українських організацій, що, час від часу, відвідують східнослобідські землі. Голова Української Всесвітньої координаційної Ради Михайло Ратушний, після візиту до Східної Слобожанщини у 2010-му році, зазначав: «В їхньому «руском міре» немає місця ані для української школи, ані для нас українців» – ці гіркі слова довелось почути від одного з українців Вороніжчини, під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої координаційної Ради. У губернії, де навіть за офіційними російськими даними проживає третина українського етнічного населення – нам не вдалося виявити, навіть, недільної української школи. І це при тому, що у Воронежі такі школи мають азербайджанці, вірмени, євреї».

Пану Ратушному вторить і Юрій Бідношия, мовознавець, співробітник Інституту української мови Національної академії наук України: «Говірки у Ростовській, Воронезькій, Курській областях російські дослідники раніше трактували як українські, а тепер як російські на українській основі — але ж це не зовсім науковий підхід. Наприклад, на Кубані насаджується ідея, що там побутують кубанські говірки російської мови, хоча вони за всіма ознаками українські».

Останнім часом на Східній Слобожанщині активізувалися і донські козаки. Влада змогла зрозуміти, що найбільший опір зросійщенню відчувається у тих регіонах східнослобідського краю, що заселений нащадками українських слобідських козаків – на Острогожщині та прикордонних з Україною землях Курської і Білгородської областей. Як і на всій Східній Україні, на російській частині Слобожанщини козацькі традиції виявилися тим міцним стрижнем, який не дозволяє людям позбутися своєї української свідомості у найскрутніших умовах. Аби протидіяти українському козацькому руху, російська влада зробила ставку саме на донських козаків – донські козацькі організації щедро фінансуються, а взамін за це розповсюджують серед місцевих українців потрібні владі псевдотеорії про те, що всі козаки на світі постали від донців-росіян, що запорізькі козаки не українці, і тому подібне безглуздя. І так відбувається скрізь у Росії, там де зберігаються у народі козацькі українські традиції – на Стародубщині, Східній Слобожанщині, Кубані. Але саме з боку нащадків українських козаків отримали донські агітатори гідну відсіч.

З’явилися донські козаки в Острогозьку – столиці східнослобідського козацтва. Та зустріли їх тут дуже не привітно. На Острогозькому форумі, один з найбільш по-українському налаштованих відвідувачів, що пише під ніком «Бебут», так прокоментував їхню появу: «Хлопци, дывысь, донцы прыйихалы! Гарно мы их побылы при Булавине. Шож воны у нас в Острогожске робят?» - так бы, скорее всего, сказали наши предки, Острогожские казаки, увидя в городе донских, с которыми постоянно не ладили. И из-за покосов, и из-за старых обид. А теперь, дывысь, потомки острогожцев в донцов наряжаются».

Ще більш виразніше щодо спроб російської влади переробити українців на донських козаків, висловилися місцеві українці на форумі Красноярузького району Білгородської області. Ось яку статтю видрукував нещодавно головний редактор цього сайту: Дожили мы до того момента, когда по Красной Яруге снова маршируют казаки. В последний раз в наших краях они хозяйничали во времена оккупации нашего края белогвардейской Донской армией Деникина в 1919 году.

В начале 90-х годов в Красную Яругу из Ростовской области приезжали торговцы арбузами, продавали и меняли на картошку. Был среди них белокурый ряженый казачок, лет двадцати, в штанах с лампасами, на груди болтались крестики-побрякушки. На него ходила смотреть вся Красная Яруга, приезжали зрители даже из Готни, до того необычное это было зрелище.

Наши руководители, оказавшись под давлением Москвы и под впечатлением от вышеупомянутого казачка, начали развивать в нашей местности белоказачье движение. Создали «патриотические» кружки во имя патриарха Гермогена и архистратига Михаила и «краснояружское казачье станичное общество».

В Красной Яруге казаки были и до 1919 года. Мы являемся потомками великих и настоящих Днепровских украинских казаков, таких как легендарные Богдан Хмельницкий, Тарас Шевченко, и почти не имеем ничего общего с казаками донскими и другими, при всем к ним уважении.

Мы слободские, не станичные, нельзя оскорблять светлую память краснояружских дедов. Раз уж на то пошло, то возрождайте Украинское казачество на территории района.

Мы, коренные краснояружцы, с Батюшки Днепра, а не с Дона, мы этнические украинцы, у которых есть своя точка зрения на происходящие в районе процессы. Дело за малым – пошить шаровары и вышиванки, отрастить чуб, наварить вареников, выгнать горилку, набить тютюном люльку и вперёд. Почему нет? Почему нам пришили Гермогена и архистратига, прости Господи. Почему на концертах поют чужие, неслыханные в нашем краю песни, заставляя их учить, напрочь забывая свои, родные?

У народа, который не помнит и не знает свою историю, нет будущего. Администрации Краснояружского района следовало изучить опыт наших братьев и соседей - сумских, полтавских казаков. А они отдали казачье дело на откуп приезжим и сейчас прикрываются законами из Кремля. Их понять можно, не выполнишь - завтра уйдешь в отставку.

Подводя итог вышесказанному, советую родителям десять раз подумать, отдавать ли детей на воспитание в «патриотические» казачьи кружки. Ну не наше это, не наше!

Навколо цієї статті на Красноярузькому сайті розгорнулася палка полеміка. При чому більшість красноярузьців однозначно підтримала у цьому питанні головного редактора свого інтернет-видання. Ось що написав він сам у продовження розпочатої теми:

«Дело в принципе. Я, как коренной житель Красной Яруги, как потомок украинских казаков, имею право требовать возрождения именно вольного украинского казачества на территории района и области. А то, что кто-то там чего-то подписал «федеральное», это ничто по сравнению с великой историей украинского народа, к которому я себя и большинство граждан района причисляю».

Головного редактора підтримав і інший учасник дискусії, під ніком «Патріот»: «Активизировались на сайте всякие селигерыши! Отрабатывают денежку. Селигерышам нужно подучить историю. Русские казаки действительно на краснояружскую землю кроме бед ничего не принесли».

І знову головний редактор: «Я уже высказал определенные пожелания-условия признания краснояружского казачества. В украинском районе - украинское казачество. Потомки великого Богдана Хмельницкого имеют право на возрождение Вольного казачества, уничтоженного русскими царями. Это абсолютно нормальное и логичное желание. А всякие попытки навязать чужую культуру встретят отпор от всех сознательных жителей Слобожанщины. Вы если приехали сюда, то будьте добры, уважать обычаи местных жителей».

Проти позиції місцевого українства на сайті виступила Марія Воронкова, «специалист администрации и фанатка казачества [донського]», як її охарактеризував пан Головний редактор. Ось що вона написала (цілком зберігаю всі текстові особливості її відповіді): «уважаемые уроженцы украины, вы находитесь на территории РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА. а земля Краснояружская исконно русская, была подаренна Екатериной Великой украинским ПЕРЕСЕЛЕНЦАМ. не согласным с укладом жизни в России всегда открыта дорога на дорогую САМОСТИЙНУ».

Але і тут Головний редактор швидко поставив на відповідне місце пихату чиновницю: «Показать бы Белгороду, какие кадры они берут на работу в район. Думаю это веская причина отправить эту особу на вольные хлеба. Нечего брать зарплату из рук «украинских ПЕРЕСЕЛЕНЦЕВ». На днях буду в Белгороде, про эту эксцентричную особу обязательно спрошу. Надо узнать - это позиция руководства области (убираться вон на Украину всем несогласным) или личное мнение лица, печатающегося на страницах сайта администрации Краснояружского района.

То же касается и вопроса о казачестве. Кто-то где-то принял решение, выделил деньги, сфальсифицировал историю. Никого не спросили, как всегда ни с кем не посоветовались. Может, и советовались, с фигурами, которым все по барабану. При этом думают, что никто в Красной Яруге ничего не заметит, все дураки, иваны без родства, отдадут детей в ряженые казаки, все пройдет тихо и гладко. Не пройдет.

Я особой разницы между русскими и украинцами не делаю, но она есть. В России живут чукчи, эвенки, прочие тувинцы и буряты. Но как они чтят свою историю, уважают и помнят предков!

В 1926 году в нашем районе проживало 30 123 украинцев. Это составляло 88,2% от всего населения района! До 1935 года в Краснояружском районе изучали украинский язык, на нем печатали газеты. Это было совершенно нормально, на каком языке говоришь, тот и учишь. А в следующей переписи их вдруг сделали русскими, мол на территории РСФСР живете. Люди так и говорили: «записали, что русский». Им было не до того, чтобы что-то выяснять: голодомор, война.

До сих пор на смеси русского и украинского языков говорят большинство краснояружцев. Представители власти на это боятся обращать внимание, отмахиваются, стараясь не задумываться над национальным вопросом. Думаю, что местной власти не помешало хотя бы ввести урок в школах, где детям следует преподавать национальную украинскую культуру. Большего и не требуется. Так будет честно по отношению к памяти предков».

Так українці Красної Яруги Білгородської області змогли відстояти власну гідність і захистити пам’ять про своїх предків – українських козаків. Прочитати цю статтю та полеміку навколо неї можна тут:

Козаки у Красній Ярузі. З якого боку…

Взагалі ж Красноярузький сайт справляє дуже приємне враження своєю відверто українською позицією. Навіть логотип у нього національно-український - жовто-блакитний прапор з літерою «я» у середині. На сайті розміщено багато матеріалів про місцеве життя на українських етнічних землях Російської Федерації. Цікавою, наприклад, є фотографія російсько-українського кордону, який проходить саме по межі цього району Білгородської області – широкий слобідський степ, однаковий, що з російського, що з українського боку, і дерев’яні стовпи з колючим дротом, наче у німецькому концтаборі, які розрізають по-живому етнічну українську землю. Уродженцем Красної Яруги є і перший та незмінний (з 1993-го року) губернатор Білгородської області Євген Савченко. Як стверджує Красноярузький сайт, губернатор Савченко ніколи не приховував свою національність, та завжди пишався тим, що він українець, а 29 квітня 2000-го року його було нагороджено українським державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня «за значний особистий внесок у розвиток співпраці Білгородської області Російської Федерації з областями України». Попередник Євгена Савченка – глава адміністрації Білгородської області в 1991-1993 рр. Віктор Берестовий, який народився у селі Гарбузові Олексіївського району, теж мав українське коріння.

В листопаді 2011-го року, коли тодішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час передвиборної компанії відвідав Білгородську область, відбувся цікавий випадок, про який повідомили майже всі російські видання, і який яскраво характеризує політичні звичаї сучасної Росії. Ось як про це написали російські газети:

«Премьер-министр РФ Владимир Путин побывал в Белгородской области, где проходил Всероссийский форум сельской интеллигенции. Визит председателя правительства состоял из множества публичных мероприятий. Помимо форума Владимир Путин посетил три белгородских села, заехал в местную больницу, школу искусств, модельный Дом культуры и на выставку продукции местных ремесленников, где ему подарили вышивку с изображением основной достопримечательности Грайворона и 15-литровую дубовую кадушку для солений. Местному мальчику, который рассказал премьеру о своем увлечении дзюдо и продемонстрировал на нем любимый прием «передняя подножка», Путин подарил татами.

Путешествие Путина описал специальный корреспондент «Коммерсанта» Андрей Колесников. «Перед входом в стоматологический кабинет больницы в селе Головнино Белгородской области один из врачей сказал премьеру, что им в больницу очень нужен маммограф. «Что вам нужно?» - переспросил премьер. «Маммограф», - уже не так уверенно повторил врач. Господин Путин позвал губернатора: «Раздевайся! Ложись». Губернатор снял куртку и без лишних раздумий лег в стоматологическое кресло. Владимир Путин взял в руки бормашину. Губернатор машинально открыл рот. «Ну что, купишь маммограф?!» - спросил премьер, нацеливаясь сверлильным прибором в рот губернатору. Евгений Савченко энергично кивнул глазами. «Маммограф, - на всякий случай пояснил он потом премьеру, - это для женщины...» «Знаю», - перебил его господин Путин. Было бы очень странно, если бы премьер чего-то не знал», - описал ситуацию корреспондент.

В школе искусств Путину показали танцующих детей и детей на уроке истории искусств, где проходила виртуальная экскурсия в Третьяковскую галерею. «На сцене под лучом проектора светилась картина Сурикова «Боярыня Морозова». «И кто ее отправил в ссылку, знаете?» - громко спросил губернатор у школьников. Дети подавленно замолчали, и Владимир Путин пришел им на помощь: «Губернатор». Господин Савченко, от чьего покорного тела еще не остыло стоматологическое кресло, благодарно согласился и, видимо, от нервов расписался в тетрадке ученицы за первой партой: «Это пропуск в университет», - пишет «Коммерсант».

На форуме сельской интеллигенции местный водитель скорой помощи рассказал премьер-министру о плохих дорогах, о лысой резине своей машины, о нехватке оборудования и медицинского персонала. «Вы слышали выступление водителя скорой помощи?» - спросил Путин Савченко. «Уже работает комиссия по нему», - отреагировал глава региона. «По нему не надо. Не по нему - по проблемам, которые он затронул. Я вас прошу оперативно ими заняться», - сказал премьер».

Здавалося б, над паном Савченком нависнула загроза неминучої відставки, після такого публічного приниження від керівника російського уряду. Але жартами все і закінчилося. Як повідомляє теж видання: «По итогам визита глава правительства дал высокую оценку губернатору Савченко и социально-экономической ситуации в области, отметив, что «Белгородская область по многим показателям является примером для подражания и тиражирования другими регионами», а 14 жовтня 2012-го року Євгена Савченка у черговий раз було переобрано губернатором Білгородчини. Що тут скажеш? На думку спадають тільки середньовічні відношення поміж панами та їхніми холопами, а також відомі слова Івана Грозного: «Ми своїх холопів карати і милувати вільні». Та не хотілося б закінчувати цю главу паном Путіним. Краще нагадаю вам про українського співака, який також народився на Східній Слобожанщині. Василь Третяк народився 6 грудня 1926-го року в селі Комарівка Курської губернії (тепер Курська область). Українська газета «День» так пише про його дитинство: «У житті видатного українського співака Василя Третяка було немало парадоксів. Зокрема, тільки його одного з української багатодітної сім'ї записали росіянином, оскільки народився він у Курській області. Однак у дитячому віці майбутній артист опинився на Полтавщині, і далі все його життя було тісно пов'язаним з Україною».

Майже 350 років, від часу переселення українських козаків на Східну Слобожанщину до постання незалежної України, східнослобідський край знаходився з Україною в єдиному державному тілі, хоча і відділений від неї адміністративним кордоном. Спочатку це було Московське царство, потім Російська імперія, а після повалення останньої – СРСР. І хоча це завжди було чуже для українців державне тіло, тем не менш відсутність перепон у вигляді державного кордону сприяло єдності та спільному розвитку українців як Східної так і Західної частин Слобідської землі. Здобуття Україною незалежності в 1991-му році і розділ Слобожанщини між двома державами призвело до того, що доля двох частин цього краю з кожним роком все більше і більше відрізнялася одна від одної. Якщо Харківщина і Сумщина, незважаючи на негаразди останніх років, змогли відчути себе невіддільною часткою єдиної української спільноти, то українська громада Курщини, Білгородщини і Подоння змушена була доводити у важкому протистоянні з ворожими силами своє право на власне існування. За ці 20 років змінювалася Україна, змінилася і Східна Слобожанщина. Цікаво простежити та порівняти ту Слобожанщину, що була, з тією, що існує зараз. Пропоную Вашій увазі два погляди на Східну Слобожанщину з України – погляд початку 2000-х років, та погляд сучасний. Погляди різних людей, погляди з різних боків, але від цього тільки більшає їхня цікавість.

Перша зі пропонованих Вам статей з’явилася 2002-го року в українському виданні «Дзеркало тижня». Автор її Вахтанг Кіпіані. Цей рік був офіційно визнаним російською владою «роком України в Росії». Українська делегація проїхала українськими землями Російської держави, аби подивитися, як тут живе корінне етнічне українство. Сумні спостереження за цим життям на Східній Слобожанщині учасника цієї делегації Вахтанга Кіпіані й спонукали його до написання цих нотаток. Отже що він пише:

«Передостанній тиждень року, що минає, представницька делегація на чолі з головою Української всесвітньої координаційної ради Михайлом Горинем і запрошені ним журналісти провели у п’яти суміжних регіонах Російської Федерації — від Курська до станиці Лазарєвської на Кубані, інспектуючи, так би мовити, офіційне закриття ініційованого президентом Путіним «Року України в Росії».

Мені довелося проїхати лише частину маршруту — трьома областями Центрального Чорнозем’я. Загальне враження — наші сусіди все ще не можуть оговтатися. Усвідомлення того факту, що Україна ось уже понад десяток років незалежна, приводить середньостатистичного росіянина в стан афекту. Чиновник Курської обласної думи досі не може вибачити (ось тільки кому?) розвалу СРСР і порівнює цю «варварську подію» (цитата) з бомбуванням американцями Белграда. І так скрізь. Щось схоже ви чутимете протягом дня стільки разів, скільки маєте зустрічей: із політиками, чиновниками, журналістами.

До речі, будьте готові, що, побачивши паспорт із тризубцем чи почувши українську мову, вас назвуть хохлом. Зрозумійте правильно: це не образа, оскільки багато хто з наших земляків, які живуть нині в Росії, і самі називають себе так. Спогади про свою хохляцьку юність у Харкові (Сумах, Чернігові, Рівному, далі скрізь), тещу-хохлушку — незмінна спільна прикмета всіх розмов: від цілком офіційних до застільно-кухонних.

Члени українських товариств «Україна-Сейм» (Курськ), «Перевесло» і «Чуття єдиної родини» (Воронеж), що існують не один рік і з якими довелося розмовляти і під запис, і просто так, одностайно стверджують: ніякої підтримки від влади вони не мають. І ніколи не мали — ні на приміщення, ні під класи, ні на видання своїх інформаційних бюлетенів. Навпаки, час від часу до активістів приходять «поспілкуватися» непримітні товариші з ФСБ і роблять спроби спрямувати діяльність громад у «конструктивне русло». Інакше кажучи — сидіть і не рипайтеся.

Москва далеко. Ніч у поїзді. Від райцентрів Бєлгородської та Курської областей, де живуть тисячі українців, до Харкова і Сум рукою подати. Але купити україномовну пресу ніде. Своя самвидавська газетка «Східна Слобожанщина», яку видавав Дмитро Денисенко, уже давно не виходить — немає коштів.

Зустріч із членами українських товариств — видовище не для людей зі слабкими нервами. Нагадує збори членів «Просвіти» в обласних центрах на кшталт Луганська або Миколаєва. Два-три десятки активістів глибоко пенсійного віку. У повітрі сокирою висить побоювання бовкнути щось зайве і повна лояльність до влади. Чи може в такій атмосфері виникнути цілком законна вимога відкрити українські класи в області, де, лише за офіційними даними, живе понад 120 тисяч українців? З другого боку, якщо «хохлам» непотрібна національна школа, очевидно, що місцевій владі це непотрібно тим більше .

Глава Суджанської районної адміністрації Курської області Микола Ільїн, приміром, вважає, що на підвідомчій йому території з національним питанням усе в повному ажурі. Доказ: головлікар райлікарні та головний терапевт — «хохли». Української школи, газети, книг у бібліотеці немає з 30-х років минулого століття. І це при тому, що свого часу Суджанський район входив у Київську губернію, а в листопаді 1918 року — аж п’ять днів! — в УСРР, про що з гордістю розповідають у краєзнавчому музеї.

Коли б не нинішній візит делегації УВКР, то жителі Суджі, яких влада добровільно-примусово зібрала в актовому залі мерії, ніколи й не почули б заклику глави товариства «Україна—Сейм» Бориса Лазаренка створити в райцентрі земляцтво: люди добрі, не бійтеся, нічого страшного ми робити не збираємося, он філателісти, і ті об’єдналися... Не дослівно, але суть і тон передаю точно.

Однак не всі куряни налаштовані так інфантильно. Перший голова товариства Євген Желіховський — тутешній радикал. Напевно, тому і був... переобраний. За його словами, «Рік України в Росії» і численні розмови про «стратегічне партнерство» — фікція, оскільки нічого не змінилося. Як і раніше, неможливо купити українську газету, книгу, послухати радіо. Більше в цьому сенсі пощастило жителям прикордонних районів. Їхні телевізори беруть українське телебачення. Глава однієї з районних адміністрацій навіть пропонував заїхати до нього додому, аби ми переконалися, що його мати, росіянка за національністю, із задоволенням дивиться серіали по «1+1».

У всіх реляціях про здобутки української національно-культурної розбудови в Російській Федерації згадується про існування окремих українських класів і навіть шкіл. У тому числі й у райцентрі Шебекіно Бєлгородської області, що на самісінькому кордоні з Вовчанським районом Харківщини. Насправді немає там ніякого класу. Втім, колись він був. Учителька-ентузіастка втомилася боротися на два фронти — як із чиновництвом від освіти, так і з батьками «маленьких українців», які аж ніяк не палають бажанням відстоювати право своїх дітей на освіту рідною мовою. Дякувати Богу, залишився хоч український гурток. І той тримається «на честном слове и на одном крыле». А тим часом керівник Бєлгородського обласного товариства російсько-української дружби Світлана Калашнікова цілком упевнена, що шебекінські українці навчаються рідною мовою.

У рамках святкування «Року України в Росії» у райцентрі Розсош на півдні Вороніжчини мали відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку. Та рік уже закінчився, а монумента так і не встановили. Голова Асамблеї народів Воронезької області, тутешній законодавець Сергій Рудаков стверджує, що політики тут немає. Перенесення відкриття пам’ятника — лише результат творчих різноголосиць між скульпторами й архітекторами. Щоправда, місцеві українці з організації «Перевесло» пошепки наводять аргумент іншого порядку. Новий губернатор, колишній начальник місцевого управління ФСБ, м’яко кажучи, «дивується», навіщо витрачати гроші на якогось Шевченка.

Микола Ковальов, завідувач кафедри слов’янської філології Воронезького держуніверситету, на якій ніколи не переривалося викладання української мови та літератури, вважає, що якби з Москви спускали вниз не лише навчальні плани, а й гроші, підготовка фахівців з мови ішла б набагато краще. А так щорічно кафедра випускає всього по 10—12 чоловік. Після річного навчання студенти отримують на руки сертифікат і закидають його чимдалі. Хоча потреба в спеціалістах зростає — на митниці, наприклад. Формально випускники університету мають право викладати українську мову, але в жодній школі області немає ставок і вільних годин для вивчення мови, рідної, як мінімум, для третини жителів області. Завідувачка кафедральної бібліотеки Марія Авдєєва розповіла, що зовсім недавно українська значилася в навчальному плані не як окрема слов’янська мова, а як... мовна особливість Воронезького краю.

Асиміляційні процеси роблять своє. Проте кількість українців на Східній Слобожанщині не зменшується. Але це якось не тішить...

Новенький, із голочки, Бєлгородський університет — важливий напрям трудової міграції викладацької еліти з Харкова. Ректор, доктор соціологічних наук Леонід Дятченко не приховує, що, після здачі в експлуатацію нової будівлі та багатоквартирного будинку, нині головне його заняття — переманювання у вуз учених з «першої столиці». Тут із наших кандидатів, докторів наук і просто доцентів уже укомплектовано кілька кафедр. Із трохи цинічною посмішкою переможця Леонід Якович каже: «Ми готові запрошувати цілі наукові школи. Передайте своїм знайомим ученим і викладачам — у Бєлгороді їх чекають із розпростертими обіймами. Через дві години після укладання контракту вони одержать ключі від квартири, через три години — російське громадянство». Але не може не тішити, що не всі «за шмат гнилої ковбаси» готові поміняти «тризубий» паспорт на «двоголовий». Один доктор фізико-математичних наук кілька разів на тиждень їздить читати лекції із «закордонного», але так само географічно близького Харкова, однак громадянству України залишається вірний.

Хоч як це дивно, та саме сумний бєлгородський приклад змушує активніше використовувати чинник можливості здобуття якісної вищої освіти для формування «українського лобі» в тутешніх краях. Логічний ланцюжок такий: сприяння при вступі в університет в Україні, нове мовне, інтелектуальне середовище, повернення молодого спеціаліста додому, участь у справах українського земляцтва. Так само вважає і Михайло Горинь: наявну квоту для вступу абітурієнтів зі східної діаспори у вузи України потрібно збільшити — з нинішньої тисячі хоча б до десяти тисяч. Можливо, саме це допоможе хоч трохи призупинити асиміляцію молоді. А поки що бути українським активістом у Росії — доля старих».

Інша стаття з’явилася у липні 2011-го року на сайті УНІАНу. Називається вона – «Ностальгійний «кресовий» туризм на північний схід». Автор статті (Олег Коцарев) майже не вдається до політичних та суспільних причин сучасного сумного становища українців на Східній Слобожанщині. Він пропонує українцям їхати на цю українську землю в якості туристів, і тим самим підтримати, чим можна, і місцевий український рух, і власну українську свідомість для себе тим з нас, у кого вона слабішає в сучасні нелегкі часи. Прочитайте і цю розвідку:

«Серед численних і чудових різновидів туризму є так званий ностальгійний туризм – спроби, найчастіше за великі гроші, потрапити в минуле. Наші друзі поляки чітко сформулювали один його цікавий різновид: туризм «кресовий», тобто ностальгійні подорожі на ті території («kresy»), що колись належали до Речі Посполитої, несуть на собі виразні сліди польської культурної присутності. Таких мандрівників легко побачити в багатьох українських містах: вони сумно оглядають занехаяні костьоли, кладуть вінки до пам’ятника Міцкевичу чи на могилу мами Словацького. Якщо відкинути «реваншистські» настрої окремих учасників подібних турів, загалом, це пізнавальний, цікавий та емоційно наснажений тип подорожі, і хто сказав, що поляки мають на нього патент?

Зрештою, в нас теж є свої «креси». Тож, якщо бажаєте мати не комфортну, але нестандартну і ностальгійну мандрівку, приїздіть, наприклад, у регіон, відомий під назвою Північна або Східна Слобожанщина.

Північна Слобожанщина сьогодні – частина Росії, точніше південь і південний захід Курської, Білгородської та Воронезької областей. Колись ці території входили до автономної Слобідської України, а деякі наші поселення виходили й за її межі.

Наприкінці вісімнадцятого століття, під час скасування автономії, кордони губерній і намісництв кілька разів змінювались. Як наслідок, досить великі території відійшли до тодішньої Курщини та Вороніжчини. А мляві спроби приєднання до України під час визвольних змагань результату не дали. Зате ці краї подарували нашій культурі, наприклад, поета Євгена Плужника.

Умовно Північна Слобожанщина на заході розпочинається Глушківським районом Курської області (межує з Путивльським районом Сумської області), далі на схід до неї входять округи Суджі, Грайворона, Валуйок, Острогозька, аж до Дону, а потім умовний етнічний кордон повертається в межі державного на Луганщині.

Мандрівник, який наважиться підкорити ці «креси», мусить бути готовий до численних незручностей – проблеми з нічлігом, невигідне транспортне сполучення (помножене на прикордонні перепони), нерозуміння місцевих мешканців, навіщо ви сюди приїхали. Але коли ви сповнені енергії, жаги до знань і любові до рідної історії, хіба такі дрібниці вас зупинять?

Одна зі справжніх «пам’яток» Північної Слобожанщини – українська мова. На диво, вона тут багато де більш-менш збереглася (звісно, краще в менших селах, гірше в адміністративних центрах). З цим навіть вимушена трохи рахуватися місцева влада. Так, у районних газетках совдепівського штибу час від часу з’являються публікації українських колядок до зимових свят або якихось гумористичних текстів, написаних суржиком. Правда, на офіційних сайтах не забувають зазначити, що місцевий суржик, мовляв, не українська мова, а особлива прикордонна говірка, та й живуть тут хоч і вихідці з України, але не українці-«мазепинці», а хороші та лагідні «хохли». Від самих мешканців теж можна почути найрізноманітніші трактування власної ідентичності: вони і «росіяни, що говорять українською», і «хохли», і навіть «перевертні», є люди, котрі називають себе саме так.

Архітектурних цікавинок на Північній Слобожанщині, відверто кажучи, не дуже багато, або навіть дуже небагато. Проте, якщо вправно розрахувати маршрут, подивитись у цьому сенсі буде на що. Є, приміром, симпатичний Дивногірський монастир на Острогожчині, він стоїть серед крейдяних гір і над річкою. У містечках на зразок Глушкова чи Суджі можна побачити непогані зразки провінційного купецького модерну минулого століття, в селищі Тьоткине – несподівано елегантний цукровий завод Михайла Терещенка. Цікавий парадокс: пам’ятки з виразно українськими архітектурними ознаками найкраще збереглися в тих місцевостях, які не входили до власне слобідських полків, а перебували на прикордонних територіях, хоча й були заселені значною мірою українцями. Наприклад, це Смоленський собор у Білгороді або Миколаївський монастир у Рильську. Так само на етнічному кордоні, вже навіть глибше в російські краї, стоїть у селищі Іванівське Курської області палац не кого-небудь, а власною персоною ясновельможного пана гетьмана Івана Мазепи.

У поганому стані, але в принципі цілий, в ньому виразно помітні прості, та витончені барокові риси, а поряд для любителів кисленьких вітамінів росте чудовий вишневий садок. Мазепа свого часу прагнув поширити свою владу на Слобідську Україну і прилеглі до неї землі. В тому ж Іванівському – пізніший, уже зовсім імперського типу, маєток князів Барятинських (там тепер санаторій під управлінням адміністрації президента РФ) та дерев’яна церквичка.

Подорожуючи «північними кресами» влітку, ви також маєте чудову змогу насолодитися місцевою природою. На сході краю є гарні крейдяні гори, на заході більше лісів. Скрізь є досить повноводні й доволі чисті річки, в котрих можна як слід наплаватись. А в західному кутку – навіть мальовничі й розлогі плавні на річці, яка має несподівану назву Сейм: з островами, заростями, затоками, заливними луками та, звісно, багатою риболовлею.

Отож, навіть якщо Північна Слобожанщина й не чекає гостинно на своїх відвідувачів, загартованим мандрівникам немає причини сюди не приїхати».

Не зважаючи на шалений тиск, який відчувають на собі українські організації в Росії з боку офіційної влади, на Східній Слобожанщині продовжують існувати зорганізовані громади місцевих українців. Мені нічого не відомо про існування офіційно зареєстрованих українських товариств на Курщині та Білгородщині. Найстарішою сучасною українською організацією Подоння є Товариство української культури «Перевесло», на чолі з Миколою Бірюком, яке виникло у 1990-му році. В останнє десятиліття чільні позиції в українському русі Вороніжщини перебирає до себе Відділення Об’єднання Українців Росії у Воронезькій області. Раду цього Відділення очолює Дмитро Денисенко, про якого ми уже згадували в даній праці у зв’язку із подорожжю делегації УВКР на Подоння 2010-го року. Само Об’єднання Українців Росії, центральні установи якого знаходилися у Москві, у цьому (2012-му році), було остаточно заборонено російською владою. Замість нього у Москві була створена нова українська організація – Український Конгрес Росії, який також офіційна влада Росії поки що не визнала. У майбутньому Воронізьке відділення ОУР мабуть увійде до складу УКРу.

У 20-му столітті українські організації на Східній Слобожанщині виникали тричі. Вперше, після революції 1905-го року, коли в Російській імперії нарешті було знято заборону на друковане українське слово – і це були кооперативні товариства і «Просвіти». Вдруге – наприкінці 20-х і на початку 30-х років, під час так званої «коренізації», і цього разу то були українські школи та офіційні газети комуністичної влади. Обидва рази українські організації на Східній Слобожанщині проіснували недовго, і були ліквідовані силоміць державною владою Росії. Втретє українські організації почали поставати у краї наприкінці 80-х років, під час розвалу Радянського Союзу, коли московська влада не в силах вже була стримати процес національного відродження народів радянської імперії. Як тільки центральна влада сучасної Росії відчула свою силу, відразу почався зорганізований наступ і на національні товариства, які знову, як і два рази до того, були приречені владою на загибель. Заборона на будь-яку політичну чи громадську ініціативу перетворила український рух, як і всякий інший національний рух у Росії, на антикварне зібрання виключно шанувальників народних пісень, танців та смачної їжі – це те єдине, чим дозволено зараз займатися національним організаціям в Російській Федерації. Певна річ, що зацікавити молодь цим, стилізованим під справжній, антикваріатом, дуже і дуже важко, тому і згасає повільно зорганізований український рух, перетворюючись на посиденьки стареньких ветеранів, які у дружній компанії згадують веселі літа свого юнацтва.

Крім державного тиску, не менш важливою проблемою для всіх українських організацій є їхня роз’єднаність та постійні свари між собою. Яскравим прикладом цього є існування на Подонні цілих двох українських організацій – Українського товариства «Перевесло» і Відділення Об’єднання українців Росії у Воронізькій області. Навіщо місцевим українцям цілих два об’єднання – зрозуміти важко, адже впливової праці на українській ниві давно вже не видно не від одних, не від інших, як не видно і бажання об’єднати всі українські сили під час важкого протистояння, з наступом центральної влади на український рух. Тому, як казав свого часу пан Кравчук, «маємо, що маємо» - українців на Східній Слобожанщині, як і скрізь по Росії, з кожним роком стає все менше і менше.

От що пишуть українські дослідники про історію виникнення та існування сучасних українських організацій на Східній Слобожанщині:

«За радянських часів єдиним виявом уваги до національних потреб українців з боку влади лишалось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. З того часу як Союз почив у Бозі, справи на краще суттєво не змінились. Що ж зробила «оновлена й демократична» російська влада для 120-тисячної української громади Вороніжчини за десятиліття свого панування?

Крім вже згаданого факультативного викладання мови, в університеті діє Воронезький центр українознавства. Незважаючи на те, що офіційно його очолює ректор університету, Центр не має окремого приміщення, і коштів на його діяльність «не вистачає» (або йдуть вони не туди). Незабаром Центр планує випустити тематичний збірник з «української проблематики», у тому числі зі статтями «відомого українознавця», лідера російських комуністів п. Зюганова.

В обласному центрі, незважаючи на проблеми (бідність, низький рівень організаційного менеджменту, відсутність покоління організованої української молоді), дозволено існувати українському об'єднанню «Перевесло». Організація під керівництвом доктора технічних наук, професора Воронезького університету, члена Нью-Йоркської Академії наук Миколи Бірюка гуртує кілька десятків свідомих українців обласного центру і намагається координувати діяльність українських громад у районах області. До кінця цього року товариством заплановано проведення низки просвітницьких заходів, присвячених видатним постатям української культури та історії (Григорію Сковороді, Миколі Лисенку, Дмитрові Багалію, Петру Сагайдачному, видатним українським жінкам). За словами голови громадської організації, очікується, що частину заходів вдасться провести масово і навіть заручитись сприянням влади. Традиційно «сприяння» обмежується наданням кілька раз на місяць громадського приміщення для проведення заходів «Перевесла».

Одним з найбільших досягнень українського організованого руху Вороніжчини є проведення в місті Розсоші фестивалю української слобожанської культури. Цей захід, що зазвичай проводиться в середині жовтня, вже став традиційним і відбувається на досить високому організаційному й мистецькому рівні. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з кількох українських районів Вороніжчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо.

Найбільш важко домогтися українцям Вороніжчини поступок від влади у справі організації освіти для дітей, які бажають вивчати українську мову. Так, активістами «Перевесла» було досягнуто домовленості з адміністрацією середньої школи № 15 м. Воронежа про можливість викладання в цьому навчальному закладі української мови. Протягом року було змобілізовано достатню для відкриття цього навчального курсу кількість учнів, охочих до вивчення української (усього - 25 дітей). У школі знайшлася молода вчителька, яка хоче і може професійно викладати курс української. Далі «Перевесло» порушило перед управлінням освіти Воронежа питання про виділення з бюджету коштів, необхідних для річного викладання курсу української мови (10000 рублів, або близько $320 на рік). Левову частку цієї суми становить зарплата викладача (800 рублів на місяць, що дорівнює половині звичайної ставки вчителя).

Щойно питання дійшло стадії прийняття конкретного адміністративного рішення, як його розв'язанню стало активно «сприяти» місцеве управління освіти на чолі з вихідцем із України Олексієм Мойсейовичем Фактором. Замість того, аби відшукати кошти в мізерному розмірі половини вчительської ставки, управління зайнялось опитуванням школярів Воронежа на предмет бажання дітей вивчати українську мову. Не важко здогадатись, що достатньої кількості таких дітей управління знайти не змогло (а може, і не бажало?). Щодо інформації «Перевесла» про можливість відкриття курсу української в СШ № 15 м. Воронежа управління жодної зрозумілої відповіді не надало. Таким чином, відповідь на питання: «Чи справді хоче російська влада Воронежа сприяти задоволенню культурно-мовних потреб українців?» - однозначна. ( Я. Вовк, «Українці Вороніжчини»).

Про знайомство з Миколою Бірюком розповідає і український журналіст Іван Леонов, автор публікації в «Україні молодій» про подорож членів УВКР на Подоння: «Перший пункт подорожі - Воронеж. Професор кафедри експериментальної фізики Воронезького держуніверситету й голова українського товариства «Перевесло» на громадських засадах Микола Бірюк знайомить нас із проблемами української громади, якій фактично доводиться виживати. Усе впирається у фінанси, тож у «Перевесла» нині немає офісу, через що тимчасово скасовано й реєстрацію. Утім за 20 років діяльності «Перевеслу» (товариство створила науково-технічна інтелігенція) вдалося розпочати факультативне викладання української мови у кількох воронезьких школах. Нині ж усе це в минулому. Рідну мову викладають як спецкурс лише у школі № 91 завдяки ентузіазму вчительки Надії Кривцової. Через непорозуміння з адміністраціями шкіл, ворожо налаштованих до української, їй часто доводиться міняти освітнє «місце дислокації». І хоча обласне управління освіти ще кілька років тому планувало ввести уроки української мови і в інших школах Воронежа, віз і нині там». Закінчує автор публікації згубно, але разом з тим і дещо оптимістично: «На Вороніжщині етнічних українців вважають «п’ятою колоною» й обмежують їхні культурні потреби, натомість більшість із них не забуває мову і власне коріння».

Ось такий от погляд на проблеми Східної Слобожанщини з України. А от що думають з цього приводу самі східнослобідські українці – свою розвідку Максим Кирчанів так і назвав: «Песимістичні роздуми воронезького українофіла»:

«Не можу не сказати декілька слів про воронізьких українців. Наша область, яка відома як Східна Слобожанщина, прикордонна з Україною і на її території збереглися райони з українським населенням. Історично території сучасної Воронізької області розвивалися як контактна зона між українцями і росіянами. Якщо на Кубані українці виконували значну роль, то у Воронізькій області склалася абсолютно інша ситуація: українці завжди залишалися меншиною, а російське населення до них відносилося негативно. Російські автори пояснюють це не російським націоналізмом, а тим, що рівень побутової культури російського населення області низький. Українці Воронізької області не розглядалися як самостійна національність - повноцінні українці. У російській свідомості вони міцно асоціюються з хохлами.

На ранніх етапах існування радянської влади політика відносно українців була ліберальною. У 1924 - 1925 роках в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили число українських шкіл до 1926 року збільшити до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний - в 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. Все це було закрито таємними партійними циркулярами 1932 року.

У 1990-ті роки воронізьке українство пережило новий період національного відродження. У Розсоші почали організовувати фестиваль Слобожанської української культури. У листопаді 2008 року пройшов вже сьомий такий фестиваль. З українськими школами і бібліотеками - ситуація не дуже добра. Хоча, в 1942 році Олександр Довженко писав, що «в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві», зараз існує тенденція мовної русифікації.

У Воронежі в 1990 році було створене Українське товариство «Перевесло». Його очолив професор кафедри експериментальної фізики Воронезького державного університету Микола Данилович Бірюк. У декількох воронізьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронізької області в 2005 - 2006 роках запланувало ввести уроки української мови і в інших воронізьких школах. Викладання української мови почато в Богучарському інтернаті. Товариство «Перевесло» організовує і поїздки школярів в Україну для мовної практики.

Сучасний Вороніж – російське або русифіковане місто, українці є національною меншиною. Український період історії області у минулому. Сучасні нечисленні українські інтелектуали і українофіли живуть спогадами про українське минуле. Наприклад, Петро Чалий, член Союзу письменників Росії, належить до числа найбільших українських діячів. Він ініціював публікацію творів Євгена Плужника – українського поета, вихідця з Воронізької області. Серед воронізької інтелігенції, університетської професури багато викладачів українського походження, які вже не володіють мовою предків. Кафедру міжнародних відносин і регіональних студій Воронезького університету очолює доктор політичних наук професор О. А. Слинько. Згадаю і професорів О. А. Лютих і В. А. Тонких. На факультеті міжнародних відносин читає лекції кандидат економічних наук В. І. Нестеренко. У Лісотехнічній академії читає лекції з історії П. В. Макаренко. Мимовільно виникають аналогії і з українською діаспорою в Канаді, багато представників якої асимілювалися, втратили зв'язки з українською громадою, але змогли знайти своє місце серед університетських інтелектуалів».

Від себе додам, що мені особисто не довелося познайомитися з паном Миколою Бірюком, хоча наші творчі шляхи трохи пересікалися. Наприкінці 90-х років Микола Бірюк очолював українознавче науково-дослідне представництво по Воронізькій області Українського Університету у Москві, а я, в свою чергу, мав честь бути доцентом історичного факультету цього навчального закладу, який на жаль, так і не запрацював у повну силу завдяки протидії російських властей. Коли ж у серпні 1997-го року Університет зорганізував у Москві Першу наукову конференцію «Українська діаспора Росії», за підсумками якої було видано Перший том Історико-філологічного вісника Університету, Микола Данилович «відмітився» у цьому збірнику двома своїми працями – «Острогозьк – духовний центр українського населення Воронізької області» і «Закон Божий» М. І. Костомарова – програма Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.)», мені ж пощастило виступити на цій конференції з доповіддю «Українська ідея в творчості Олексія Костянтиновича Толстого».

Від часу приходу до влади в Росії циніків і прагматиків на чолі з Володимиром Путіним, прийшов кінець і таким організаціям як «Перевесло», що було створено романтиками-інтелігентами старих радянських часів. Як це не сумно, але діяльність сучасного українського осередку Подоння на чолі з Дмитром Денисенком обмежується лише тими заходами, у яких йому дозволяє брати участь місцева влада. Так у травні 2011-го року Дмитро Денисенко розмістив на сайті ОУРу невеличкий звіт про участь місцевих українців у «змаганнях Фестивалю спорту серед народів, що проживають на території міського округу міста Вороніж». Такі «фестивалі» проводить час від часу місцева влада в усіх регіонах Росії, аби показати громадськості, що з національним питанням в країні все добре. Характерно, що до українців (корінного населення Східної Слобожанщини) відношення на таких офіційних заходах саме таке, як, наприклад і до таджиків (мігрантів-гастарбайтерів), адже для представників влади Вороніжщини і українці і таджики однаково є лише «національними меншинами», і таким чином українці вважаються тільки «гостями» на своїй рідній, предківській землі.

Наведу кілька речень з цього звіту пана Денисенка: «Українську команду склали члени Воронезької регіональної громадської організації «Українське товариство «Перевесло» та відділення Об'єднання українців Росії у Воронезькій області, а також ті, хто бере участь у громадських акціях цих організацій. У гирьовому спорті гідно виступив курсант Воронезького інституту Федеральної служби виконання покарань Михайло Ковальчук, а в перетягуванні канату українці у запеклій боротьбі поступилися одній з сильних команд – молодіжного руху «Ми – росіяни». 14 травня відбулися змагання з городошного спорту, де українська збірна посіла четверте місце».

Читати бадьорі рядки цього звіту було дещо дивно, адже про виступи на «фестивалі» мера та міського депутата автор написав набагато більше, ніж про виступи на змаганнях самих українських спортсменів. Єдине, що порадувало мене, це фотографії місцевих українців. Подивиться на їхні прекрасні обличчя можете і Ви:

СУЧАСНІСТЬ.

Українці та хохли Східної Слобожанщини.

Ознайомившись із попередніми главами цієї праці, читач мій може скласти цілком справедливу уяву про сучасне становище українців на Східній Слобожанщині. Все місцеве українське населення можна розділити на три нерівномірні групи. До першої, найчисельнішої, треба віднести всіх тих українців, що відмовилися від батьківського коріння, та визнали себе росіянами, бо так у російській державі легше жити (а якщо, не дай Бог, Росією опанують китайці, мабуть також легко визнати себе китайцями). До другої групи відносяться такі Люди, які попри все, мужньо тримаються за свою українськість – таких небагато, але вони, як-то кажуть, «сіль землі», бо до цієї групи здебільшого відносяться представники найінтелігентніших верств місцевого населення. І, нарешті, найцікавішою є третя група – ті, хто відчувають свою відмінність від росіян, але не наважуються у «толерантній» російській державі визнати себе українцями, і вигадують найфантастичніші теорії щодо походження своїх предків, живучи за принципом – хай навколишні відверто посміхаються над моїми фантазіями, аби тільки не визнали, що я українець.

Про першу групу, думаю, не варто і казати, бо з ними і так все дуже ясно. Представники третьої групи існують по всьому українсько-російському етнічному прикордонню. На Стародубщині вони називають себе «руськими» або «сіврюками», на Східній Слобожанщині – «черкасами», на Кубані – «козаками». Об’єднує їх усіх нелюбов до своїх сусідів – не тільки українців з України, але й росіян, яких вони на Стародубщині називають «кацапами», а на Східній Слобожанщині і Кубані – «москалями». «Москалі» і українці хочуть знищити, як вони кажуть, їхню національну ідентичність, але свою цноту вони просто так не віддадуть нікому. Усі навколо них погані, вони одні добрі – на цьому нехитрому постулаті тримається все їхнє світосприйняття.

На інтернет-просторі можна знайти досить значну кількість сайтів і форумів таких українців, які так і не наважилися визнати себе українцями. Кілька років поспіль існував цікавий сайт Курської Сіверської Слов’янської Громади, представники якої обстоювали ідею повернення до віри язичницьких предків, а для здобуття коштів для своєї праці виготовляли та продавали фігурки сіверян з козацькими вусами, які так нагадували своїм виглядом українських селян та козаків.

Цікаво буде привести і розповіді деяких очевидців сучасного східнослобідського життя, позичених з різноманітних форумів. Так на козацькому форумі Вільних Станиць, Антон Ракітін розповідає про мешканців міста Рильська, які при спілкуванні з українцями видають себе за українців, а при спілкуванні з росіянами – за росіян. А ось цитата з Лінгвофоруму про нащадків українських козаків, що переселилися на Східну Слобожанщину в 17-му столітті: «Мой дед - потомок этих переселенцев. В Павловском районе Воронежской области находится несколько таких сёл. Язык, действительно, похож на украинский. Отец мне рассказывал, что по-русски он говорил только в школе и дома (мать - русская), с друзьями на улице разговаривать по-русски считалось дурным тоном (зазнался)».

А ось що пише форумчанин Сірко з Чернігівщини на «Казарлі»: «Слобожанщина и слободские полки есть понятие растяжимое. Географически прежде всего. На Сумщине и Харьковщине бывал и отличий от нашей местности не увидел. В прошлом году был проездом в Воронежской обл. Заметил, что некоторые сёла тоже ничем от наших не отличаются - те же мазаные хаты, та же речь, те же лица».

Про дещо кумедну ситуацію розповідає «Хуторянин» в Живому Журналі, в спільноті «Слобідська Україна»:

«У дев’яності роки батько нерідко їздив по справах бізнесу до Москви разом із колегами та партнерами. Одного разу дорогою вони зупинилися пообідати десь у межах історичної Слобожанщини, але на теперішній території РФ – чи то в Курській, чи то в Бєлгородській області. З’їхали з траси, розклали в полі «полянку», нічого особливого: сало, помідорчики, хліб чорний... З ближчого села надходить дід, бачить картину, дивиться на номерні знаки авто...

- Хохли? – запитує суворо.

- Да, дедушка, хохлы, - доброзичливо відповідають подорожуючі.

І далі місцевий дід чистою українською:

- Як я вас, хохлів, блядь, ненавиджу!!!

Батько досі думає: чи-то справді україномовний російський дід саме хохлів ненавидить, а українців шанує, чи-то це в нього одне й те саме...».

Це, так би мовити, спостереження очевидців. А ось що пишуть з цього приводу науковці:

«Рівень національної свідомості нащадків українських пересельців на Білгородщині наочно демонструють такі їхні висловлювання, що їх наводить етнограф Л.Чижикова: «Мы хохлами назывались, а фактически мы русские, потому что живем на территории РСФСР. По-украински читать мы не можем, так как в школе учили русский язык. Когда по телевизору идет харьковская программа на украинском языке (Харків зовсім поряд, за кілька десятків кілометрів. - Ю.Л.), мы многих слов не понимаем» (мешканець с. Березівки, 1890 р. н.). Або ж: «Теперь все называют себя русскими, и я считаю себя русским. Родился в Курской губернии, через 15 км - хутор Козачок Харьковской области, там - украинцы. Точнее мы - переверты, не знаем хорошо ни русского, ни украинского языка» (мешканець того самого села, 1910 р. н.).

Такі сумні реалії примушують зробити певні висновки. Регіони, заселені й освоєні українцями, залишилися практично ізольованими від України і стали ніби полігоном для витворення «новой общности - советского народа», де впродовж історично короткого часу позбавлено національних рис мільйони українців. На території, що дорівнює майже 1/5 площі теперішньої Української держави, після брутальної ліквідації там на початку 30-х років зародків української преси та шкільництва практично завмерло українське життя. Нині здебільшого тільки українські прізвища й назви поселень нагадують, що там колись теж була Україна. І хто знає, чи висували б територіальні вимоги до нас наші сусіди, намагаючись, скажімо, відірвати од України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жив свідомий свого українського походження люд». (Юрій Лоза «Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії»).

«Нині здебільшого тільки українські прізвища нагадують, що там колись теж була Україна». Дійсно, можна згадати багато українських прізвищ уродженців Східної Слобожанщини, українських прізвищ українських людей, які так і не стали українцями. Згадаємо декількох із них. 7 серпня 1929-го року в місті Грайвороні сучасної Білгородської області народився Юрій Черниченко, талановитий радянський публіцист, яскрава зірка на сірому небосхилі часів брежнєвського застою. Юрій Черниченко писав здебільшого про нелегку долю селянина центральної, так званої «нечорноземної» Росії, про ті проблеми, які намагалося не помічати керівництво «країни розвинутого соціалізму». Багатьом радянським телеглядачам Юрій Черниченко запам’ятався, як ведучий щотижневої передачі «Сільський час» на тодішньому телебаченні.

Одному з уродженців Східної Слобожанщини пощастило побувати навіть у космосі. Анатолій Філіпченко народився 26 лютого 1928-го року в селі Давидівка Лискинського району Воронізької області. Учився в Острогозькій школі. Закінчив Чугуївське (Харківське) військове авіаційне училище льотчиків, був старшим інструктором в Одеському військовому окрузі. Двічі літав у космос – в 1969-му і 1974-му роках. Космонавт № 41 в Радянському Союзі. Почесний громадянин міста Сум та Острогозька. В Острогозьку йому встановлене бронзове погруддя, як двічі герою Радянського Союзу. Російська Вікіпедія позначає національність Філіпченка як українець, хоча інші джерела називають його росіянином.

Бронзовим призером чемпіонату Європи з футболу 2008-го року в складі російської збірної став футболіст Іван Саєнко, який народився 17 жовтня 1983-го року в селі Маслівка Воронізької області. Улюбленою стравою Саєнка є сало, цим, мабуть, його українськість і обмежується.

Пов’язаний долею зі Східною Слобожанщиною і інший російський спортсмен, улюбленець президента Путіна, чемпіон світу зі змішаних бойових мистецтв Федір Ємельяненко. Народився Федір на Україні, в місті Рубіжному Луганської області 1976-го року, але в віці двох років, разом з родиною переїхав до Старого Осколу на Білгородчині, де офіційно мешкає і зараз. Спортивна його кар’єра розпочиналася саме тут. Коли українські журналісти запитують Ємельяненка про його відношення до України, він їм відповідає: «Я родился в Украине, всю свою сознательную жизнь прожил в России, в Старом Осколе. Сейчас - это два разных государства, но для меня это по-прежнему одна страна». Я думаю, ця його відповідь також сподобалася би Путіну.

Тут мені особисто теж хотілося би сказати декілька слів про українські прізвища. Чомусь нормою в офіційній українській мові є таке їх написання, як Ємельяненко, Філіпенко, Фоменко, хоча природно краще би читалися вони як Омеляненко, Пилипенко та Хоменко (або Томенко), адже є в українській мові такі імена, як Омелян, Пилип, Фома (Тома), а от Ємельян, Філіп і Фома немає. Зрозуміло, що ця російська традиція на типові українські прізвища йде ще з часів царської Росії, коли російські чиновники, при наданні документів українцям, перекручували їхні прізвища так, як було любо їхньому російському вухові. Така сама ситуація була і в інших російських колоніях - Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві, де місцеві селяни мали свої прізвища від своїх панів – шведів, німців та поляків. Але з набуттям цими країнами незалежності від Росії в 1918-му році, розпочинається процес повернення людям їх національних прізвищ. При чому місцеві прізвища обирали собі навіть представники «некорінних» національностей – так відомий радянський актор з Естонії, виконавець ролі короля Ліра в однойменному фільмі Юрі Ярвет, мав від народження ім’я Георгій Кузнєцов, яке поміняв саме у роки Першої незалежності Естонії 1918-1940 рр.

Але чомусь навіть через двадцять років після набуття Україною державної незалежності, значна частина її громадян нібито пишається своїми зросійщеними прізвищами, не бажаючи замінити ці російські потворності на красиві українські взірці, якими пишалися колись їхні предки, до того часу, як їх спотворили російські чиновники. Доходить до смішного – навіть такий борець за чистоту української нації, як Олег Тягнибок, має чомусь саме зросійщене прізвище, замість природного українського «Тягнибік». Але ж є в недавній історії України інший приклад – поет Павло Тичина, що відмовився від зросійщеної форми «Тичинін». Або самий високий взірець – В’ячеслав Чорновіл. За Радянського Союзу російською мовою його прізвище писалося як «Черновол», а українською «Чорновол» - згадаймо хоча б повідомлення в офіційних газетах «Радянська Україна» і «Вечірній Київ» повідомлення про його арешт 11 лютого 1972-го року: «За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв'язку зі справою Добоша, притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін.». Але з початком Національного Відродження на Україні наприкінці 80-х років, В’ячеслав Максимович зміг добитися того, аби його прізвище писалося правильно, як українською мовою, так і російською («Чорновил», повернення до спотвореної норми «Черновол» відбулося в Росії лише за сучасного неоімперського режиму).

Наведу тут приклад і з особистого родинного минулого. Батько мій, як згодом і я, народився у Росії. Коли у 16 літ він вперше отримував паспорт, російська паспортистка написала його прізвище в цьому документі за російським взірцем – «Раздобудько». Батько, не зважаючи на досить малий вік свій та суворі радянські часи, відмовився забирати цей паспорт, і добився того, аби йому видали інший, виправлений, з таким прізвищем, як повелося від дідів-прадідів на Україні: «Роздобудько». Цим прізвищем пишаюся і я.

Але повернемося до Східної Слобожанщини. Набагато приємніше мені писати про тих українців цього краю, які не зреклися свого українського ім’я і передали нащадкам те, що отримали у спадщину від своїх предків. 2010-го року Східну Слобожанщину відвідала делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради (до складу цієї делегації увіходив відомий український поет Дмитро Павличко). У виданні «Україна молода» було розміщено звіт про цю подорож. Пропоную Вашій увазі декілька уривків з цієї статті:

«Чимало українців Подоння вражають своєю національною самосвідомістю. Спілкування з нами мешканці Ольховатського району починають настороженою російською, згодом, дещо соромлячись, переходять на слобожанський говір: «У вас літературна українська, така гарна, а ми тут всі балакаємо по-хохляцьки. Так уже склалося історично. Наш говір майже такий самий, як у Старобєльську, на Луганщині. Але коли вже треба перед москалями «повиличкуватися» (показати себе. — Авт.), переходимо на російську. Хоча акцент є. Буває, забудеш, що ти серед них, й починаєш по–своєму балакати, а вони кажуть: «Какая рєчь красівая, скажитє что-нєбудь єщьо».

Дмитро Павличко підтримує громаду: «Українську вже й на Луганщині не завжди почуєш. А тут видно й чутно, що українці живуть!». Директор районного краєзнавчого музею Ольга Івахненко додає, що навчитися мови їм немає де, хоча охочих вистачало б. «От моя мама під час українізації 20-30-х років вчила українську, тоді навіть наш райцентр в документах вказували правильно, по-українськи - Вільхуватка, але нам в українській школі вчитися не довелося», — додає пані Івахненко.

З’ясувалося, що ця жінка буквально марить Україною - знає чимало віршів та пісень, але головною її пристрастю є колекціонування старовинної української вишивки, тож пані Ольга збирає рушники, вишиванки, народні костюми. Щось їй подарували місцеві бабусі, а щось придбала в Україні, де часто буває. Вишиваний приватний скарб директорка музею тримає вдома, часто організовує виставки на Вороніжщині та сусідній Луганщині.

Уже під вечір потрапляємо до нині найбільшого міста Східної Слобожанщини, про яке Олександр Довженко свого часу казав, що «у Розсоші частіше почуєш українську, ніж у Києві». Слово «розсош» також українське й означає заплавну луковину, що просохла після весняної повені. До речі, майже усі райцентри українського Подоння виникли на берегах приток Дону, звідси й назва краю. Місто Розсош (67 тис. населення) відоме своїм щорічним фестивалем Слобідської української культури, який започаткували редактор місцевої газети Віталій Клімов (голова оргкомітету) та місцевий бізнесмен Олександр Бабешко (генеральний спонсор). Разом із ними нас зустрічає і керівник апарату райадміністрації Людмила Кушнарьова (в дівоцтві — Черник).

Роззнайомившись, господарі переходять на українську, а пані Кушнарьова навіть співає гостям «Червону руту». Розмови стають відвертими. Пан Бабешко каже, що після будівництва в місті хімзаводу кількість росіян тут збільшилася в рази. «Нині мені на прийомі чиновники часто кажуть: ми вас готові вислухати, як представника української діаспори... Якої діаспори? Це моя батьківщина з діда-прадіда!, - каже пан Бабешко. - Але центральна влада нам не довіряє, вважає «п’ятою колоною» й на керівні посади, особливо у правоохоронних органах, ставить лише не місцевих росіян».

Представники української громади Розсоші стверджують, що під час останнього перепису населення, на півдні області більшість українців не соромилися вказувати свою національність на відміну від жителів Воронежа. Бо почуваються на рідній землі. «Мене 20-річний син питає: мамо, ким мені записатися, українцем? А я йому: звісно, а хто ж ти іще?!» — каже пані Кушнарьова.

Тут не забувають рідної мови, але шанують і російську, бо вважають її міжнародною й такою, без якої не досягнути успіху в РФ. Утім і досі на нічних вулицях Розсоші можна почути знайому лайку: «пся крев», «бісові діти» та «щоб тебе грім побив!».

Розвивають українську справу на Східній Слобожанщині не тільки місцеві уродженці, але й вихідці з корінної України. У місті Білгороді з 1985-го року мешкає і працює лікар-педіатр за фахом та український поет за покликанням Віктор Череватенко. Народився він у чернігівських Прилуках, закінчив Харківський медичний інститут, і лікує відтепер дітей на Білгородщині. Першу українську книжку віршів «Як цвіт черемухи» видавав ще у Харкові, 1992-го року, але наступну – «Любі мої, хороші» вже у Білгороді. Віктор Череватенко пропагує українську поезію у своїх виступах перед білгородськими студентами, він також був причетний до видання хрестоматії української літератури Східної Слобожанщини «Слобожанська хвиля» у Донецьку. У своїх виступах Віктор Череватенко каже, що писати треба рідною мовою, мовою батьків, і тільки тоді поезія буде йти від серця, від душі. Сам він є членом Спілки письменників Росії, його українські вірші перекладають на російську мову інші білгородські поети, серед них Олександр Гирявенко і Микола Грищенко. У тому ж, 2010-му році, на сайті українців Росії «Кобза» була розміщена цікава стаття про ще одного українського сина Східної Слобожанщини – Євгена Савенка, під промовистою назвою «Лікар людських душ». Епіграфом до цієї статті її авторка узяла такі слова пана Євгена: «Намагаюсь жити за принципом, який висловив давній приятель Валентин Іващенко: «Ми не шматок відірваний, ми – частка України». Пропоную Вам декілька уривків і з цієї статті:

«Євген Вікторович Савенко народився 25 жовтня 1955 року в місті Находка на Далекому Сході. В ті часи немало української молоді шукало кращої долі вдалині від розореної війною, голодом і колективізацією України. Коли Євгену виповнилося шість місяців, батьки перебралися до Воронежа, а сина залишили у бабусі Марії Прокопівни Донченко в районному місті Розсош.

Його батьки з півдня Воронезької області. Дідусь по батькові (родом з запорозьких козаків) жив до 1928 року за Харковом біля Мерефи. Під час розкуркулення виявив спротив, був заарештований, деякий час сидів у в’язниці, потім був примусово висланий в Розсошанський район Воронезької області, радгосп «Начало» де і познайомився з його бабусею. Вона родом з селища Ольховатка Воронезької області. Це поселення Слобідської України. Українці, які раніше жили десь біля Острогу, оселилися там ще у 1651 році, після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком.

Багато чого пережила його бабуся - Громадянську війну, тиф, колективізацію, голодомор, німецьку окупацію, але зберегла в серці людяність, любов до української пісні, і чудову українську мову. Євген Вікторович згадує дошкільні роки у бабусі як найкращі роки свого життя. Невелика мазанка, крита очеретом, з долівкою, призьбою і шипшиною під вікном стояла майже на краю міста, фактично в степу. Довкола був яблуневий садок, де влітку ночували на трофейному розкладному ліжку. Коли вітер хитав гілля дерев, крізь них проглядали такі загадкові й принадні зірки. А ранком всі прокидалися від гуркоту падаючих яблук. Чомусь вони падали саме на світанку.

Українським вихованням Євгена ніхто спеціально не займався, воно жило в ньому природно й завжди.

Коли прийшов час, його забрали в школу до Воронежа. Найбільш в школі його вразило те, що його української мови російські діти (хоча й з українськими прізвищами) майже не розуміють. І що Бога нема... як сказала вчителька. В їдальні його дуже вразив чай: за сім років свого життя він пив тільки узвар, молоко, по святах - ситро.

Потім потяглися довгі роки навчання в школі, в медичному училищі, де він був росіянином, але кожного літа на вакаціях у бабусі він знову відчував себе українцем. Потім була армія, де він дослужився до старшини, навчання в Воронезькому медичному інституті, три роки роботи лікарем в селі Нова Калитва на березі Дону. Там зустрів він і свою долю - Ольгу Юріївну. У 1988 році родина Савенків вже з донечкою Анастасією й сином Віктором, перебралася до Нижнєкамська. Більше тридцяти років Євген Вікторович та Ольга Юріївна віддали лікарській справі.

Початок 90-х років в Татарстані був дуже складним. Набирали сили національні рухи народів Поволжя, і не завжди вони були доброзичливими до іншомовного населення.

Прихильником української мови й культури Євген Вікторович був завжди, але робота, й родині обов’язки міцно втримували на землі Татарстану. Восени 1995 року він їхав з п’ятирічним сином Вітьком в трамваї, який обігнав жовто-блакитний молоковоз. Вікторович звернув увагу сина на кольори молоковозу українською мовою, а син, відчувши, що до нього звернулися не по-російськи, почав відповідати англійською (його дитячий садок був з іноземною мовою). Це спонукало батька на рішучі кроки.

Через тиждень в міській газеті він подав оголошення про збори 7 жовтня українців міста. Відгукнулося немало зацікавлених, багато прийшло просто подивитися, дехто тільки поспівати, але прийшли люди й для свідомої роботи в українському русі, збереження і розбудови української культури.

Особливою турботою Євгена Вікторовича завжди був підбір людей, які хочуть і вміють працювати організаторами і свідомо несуть важкий хрест українського відродження на теренах Росії. Ця робота дала непоганий результат. В товаристві «Вербиченька» склався міцний колектив однодумців, який очолює Рада. З нею можна влаштувати будь-який захід і подолати будь-які проблеми.

З 1996 року при товаристві працює недільна школа для дітей і молоді, яка ще ніколи не припиняла своєї діяльності, працює хоровий колектив «Вербиченька», який вже двічі ставав лауреатом фестивалю-конкурсу ім. О.Кошиця в Москві, розбудовано міський Український культурний центр, друкується українська сторінка в регіональній газеті. В цьому всьому - велика організаторська робота Євгена Вікторовича. Його діти в свій час також брали активну участь в українському молодіжному русі в Татарстані.

Та участі в фольклорі для Євгена Вікторовича завжди було мало. Він завжди шукав нових форм діяльності. Зовсім нелегко було дістати дозвіл татарського Уряду на роботу в Державних архівах. Але з 2004 року архівні знахідки Євгена Вікторовича дивують навіть професійних істориків.

Ним віднайдено невідомі раніше матеріали про перебування на засланні в Казані президента Української народної республіки Михайла Сергійовича Грушевського в 1915-1916 роках. Нещодавно віднайдено унікальні матеріали, які висвітлюють обставини захисту в Казанському університеті магістерської дисертації видатним українським істориком Дмитром Івановичем Яворницьким в 1901 році. В архіві Федеральної служби безпеки Республіки Татарстан їм віднайдені засекречені матеріали про перебування в адміністративному засланні в Казані в 1934-1936 роках видатного українського археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Омеляновича Макаренка.

По результатам знахідок та з ініціативи Євгена Вікторовича товариством «Вербиченька» встановлено в Казані меморіальні дошки колишнім казанським українцям – великому історику і політичному діячу Михайлові Грушевському (2006 р.), видатній українській співачці Оксані Андріївні Петрусенко (2008 р.), всесвітньо відомому художнику-футуристу Давидові Давидовичу Бурлюку (2009 р.).

Євген Вікторович не тільки успішно керує організацією, а й веде велику просвітницьку роботу. За його ініціативою регулярно проводяться урочисті літературні, музичні, історичні вечори, зустрічі, лекції, доповіді на рівні товариства, міста і республіки, на яких він знайомить присутніх з видатними політичними, громадськими, культурними діячами України, розповідає про видатні історичні події. Учасниками і слухачами цих заходів бувають не тільки українці. Їх відвідують зацікавлені люди всіх національностей. Євген Вікторович виступав з лекціями в містах Набережні Човни, Казань, Димитровград, Ніжин, Чернігів, Львів - і завжди з незмінним успіхом. Завдяки неабиякому лекторському таланту Євгена Вікторовича такі зустрічі перетворюються на справжні свята української культури.

Савенко щорічно бере участь у заходах Об'єднання українців Росії, круглих столах Асамблеї народів Татарстану як керівник однієї з найактивніших громад республіки, неодноразово був делегатом форумів Світового Конгресу Українців і Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), брав участь і був доповідачем на численних наукових конференціях.

Його виступи завжди носять конструктивний і ініціативний характер. Активна життєва і громадянська позиція Євгена Вікторовича відбивається в його численних статтях і публікаціях на сторінках газет не тільки Татарстану, але й українських газет багатьох держав, з якими «Вербиченька» веде багаторічне листування.

Плідна робота Євгена Вікторовича не лишилась непоміченою Україною. Він має низку Почесних грамот від Посольства України в РФ, УВКР, Державного комітету національностей та міграції України, Уряду Татарстану. В 2006 році його нагороджено державним орденом України «За заслуги» ІІІ-го ступеню. Його ім’я занесене до Книги Пошани «Україна і українці. Цвіт нації, гордість країни», а також до енциклопедії «Лучшие люди России».

Розпочата і успішно налагоджена Євгеном Вікторовичем справа має велике значення для розвитку українського руху, підвищення національної свідомості, виховання підростаючого українського покоління і молоді в діаспорі. Вона дає змогу людям, закинутим долею далеко від історичної Батьківщини відчути єдність, дружнє плече і підтримку своїх земляків.

Євген Вікторович Савенко – керівник нового часу, людина невичерпної енергії та працездатності, величезного діапазону поглядів. Він користується великим авторитетом серед співробітників лікарні, мешканців міста, свідомих українців російської діаспори й численних українських діячів світового рівня».

Людмила Найденко, заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька».

Як вже неодноразово згадувалося у цій праці, найдавнішим містом Східної Слобожанщини є Курськ. Колись один з центрів провінційного життя племені сіверян, столиця удільного князівства, з переходом під владу Росії на початку 16-го ст., Курськ швидко стає адміністративним осередком Московської держави на її південно-західному кордоні, і з цього часу безповоротно зросійщується. Але українська складова у житті міста повністю не зникає – близькість до України, як і українська минувшина Курська доби Київської Русі не давали засохнути тут до кінця цілющому українському джерелу. У попередніх главах цієї праці писалося про долю українського художника Костянтина Трутовського, який народився у Курську в першій половині 19-го ст. У цьому розділі розповідь буде про тих українців, чия доля була пов’язана з Курськом в столітті двадцятім.

Знаменною подією для Курська стало перебування тут митрополита української греко-католицької церкви Андрія Шептицького в 1914-1915 рр. При чому потрапив митрополит у Курськ не за власним бажанням. 1914-го року, з початком Першої Світової війни, російські війська увійшли до Львова, який входив тоді до складу Австро-Угорської монархії. З переходом Галичини до складу Росії відразу розпочалися тут справжні репресії проти всього українського. При чому воєнна російська влада у краї визнавала національні права місцевих німців, поляків, євреїв, та тільки не українців, адже згідно з офіційною імперською термінологією в Росії, ніякої окремої української нації взагалі існувати не могло. Таким чином у Львові знищувалися всі написи і українські установи, на протилежність польським, і це призвело до різкого зростання антиросійських настроїв серед місцевих українців, і навіть тих, хто перед війною вважали себе відвертими «москвофілами». Зазнала утисків і греко-католицька церква, яку російські урядовці не вважали рівною до православ’я. Митрополит Шептицький, як провідник українського руху у місті, був заарештований, та відправлений під конвоєм у центральну Росію. Так він з’явився у Курську.

Про перебування у Курську українського митрополита неодноразово згадувала і російська преса. В 1998-му році український дослідник з Москви, голова Українського Історичного Клубу цього міста Віктор Ідзьо зібрав ці свідчення російської преси цієї доби, та видрукував їх в «Науковому Віснику Українського Історичного Клубу», в статті «Митрополит Андрій Шептицький у Росії: Курське ув'язнення митрополита». Як видно з цієї праці, перебування Шептицького у Курську мало особливе значення для цього міста.

Митрополит Андрій Шептицький мав не тільки високе церковне звання, до того ж він був ще і графом, і влада Курська повинна була віднестися до нього із усією повагою. З митрополитом зустрічається курський губернатор Муратов, оселюють владику в особняку Полторацького, і дозволяють вільно пересуватися містом, хоча і під наглядом. Але Андрій Шептицький був перш за все глибоко віруючою людиною, а так як у Курську греко-католицьких храмів зазвичай не було, він ходить на службу в православну церкву, вважаючи, що Христа можна славити скрізь, разом з усіма християнами.

Та одного разу Шептицького у церкві побачив сам архієпископ Курський Тихон, який служив там службу, і вчинив скандал прямо у Божому храмі. Архієпископ навіть покликав поліцейських, аби вони вивели митрополита з храму. Відправившись на аудієнцію до Муратова, Тихон змусив того офіційно заборонити Шептицькому ходити до православних церков. Довелося відтоді Шептицькому слухати слово Боже в католицькому костьолі міста Курська. Католицьке духовенство поставилося до митрополита набагато лояльніше. Шептицькому було навіть дозволено самому вести службу Божу та виступати з проповідями. Через те костьол стало відвідувати набагато більше людей, ніж до того, і не тільки католики, а й звичайні мешканці Курська зацікавилися службами митрополита-графа. Влада знову стривожилася, і заборонила Шептицькому ходити і до костьолу, посадивши його під домашній арешт.

Дізналися про це і у столиці Росії. Ліберальна преса виступила навіть на підтримку Шептицького. Ось що писав тоді журнал «Колокол»: «Мы с болью в сердце узнали об изгнании православного униатского митрополита А. Шептицкого из православного храма в Курске. Не будем касаться частного вопроса о неприятии униатского митрополита архиепископом Тихоном. Очевидными есть факты, что, нанося визиты местному Курскому духовенству, митрополит А. Шептицкий хотел отдать дань уважения представителям российской православной церкви, но наши иерархи, нося в сердце неведомую злобу, ненависть, а не любовь Христову, выгнали православного митрополита с православного храма. Неприлично православным града, где митрополит православный-униат обитает, не пускать оного в храм Христовый».

Тим не менш влада вирішила за краще відправити митрополита Андрія Шептицького ще далі в Росію, до Суздальського монастиря, де той знаходився вже у справжньому ув’язненні, в монастирській келії, не мав можливості виходити звідти, і здобувши свободу тільки після Лютневої революції 1917-го року, вийшов звідти вже калікою, з хворими ногами. Географічна наближеність Курська до України призводить до того, що у місті українські прізвища мають не лише етнічні українці, але і представники інших національностей, наприклад євреї. 1948-го року у Курську народився Володимир Натанович Винокур, відомий російський естрадний артист пародійного жанру. А 1957-го року тут же розпочалося життя Ігоря Скляра, кіноактора та співака, зоряною роллю у кіно для якого стала участь у стрічці «Ми із джазу» про Одесу 1920-х років.

20 травня 1899-го року у Курську народився Олександр Дейнека, відомий радянський художник. Батько його був залізничним робітником, а предки – українськими селянами («дейнеками» називалися українські повстанці-козаки в 17-му ст.). Навчався Олександр Дейнека у Харківському художньому училищі, по закінченні якого повернувся до рідного Курську, а згодом переїхав до Москви. Картини художника Дейнеки цілком витримані в дусі соціалістичного реалізму – панівного напряму радянської доби, з загального ряду радянських художників Дейнека вибивається хіба що підвищеним рівнем еротизму, який він зміг дивовижно поєднати з партійними директивами у мистецтві. Оголені постаті жінок, чоловіків і навіть дітей на полотнах Дейнеки своєю монументальною статурою дуже нагадують аналогічні вияви на полотнах сучасних йому німецьких художників доби Третього рейху. Багато картин присвятив Олександр Дейнека українському Донбасу – «В Донбасі», «Перед спуском у шахту», «В забої», «Механізуємо Донбас!» та інші. Полюбляв художник бувати і в Криму – тут він створив такі картини, як «У Севастополі», «Майбутні льотчики», «Кримський пейзаж». Творів, позбавлених від нав’язаних комуністичною системою стереотипів у Дейнеки небагато – найбільш правдиво він писав лише тоді, коли звертався до зображення картин природи рідних місць, з якими було пов’язане його курське дитинство. Як приклад такого мистецтва – картина «Під Курськом. Річка Тускорь» 1945-го року. В наші часи, разом із забуттям мистецтва соціалістичного реалізму, починає забуватися і творчість Олександра Дейнеки. Але тисячі москвичів і гостей російської столиці щоденно вдивляються в величні мозаїчні панно Олександра Дейнеки на станціях московського метро «Комсомольська», «Маяковська» та інших. Пов’язане з Курськом і родове коріння російського режисера Володимира Бортка, автора скандально відомого кінофільму «Тарас Бульба». У Курську в 1924-му році народився батько режисера - Володимир Бортко (старший). Українська Вікіпедія пише про нього: «Російський режисер українського походження. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1968). Батько режисера, сценариста, актора Володимира Бортка». Російська Вікіпедія про Бортка старшого не згадує. У 1957-1964 роках він працював у драматичному театрі імені Миколи Гоголя в Москві. У 1964-1971 роках очолював Одеський російський драматичний театр імені А. Іванова. У 1971-1983 роках працював у театрах Волгограда й Курська. Здійснив окремі постановки в театрах Києва, Львова, Польщі.

Його син, Бортко молодший, з дитячих років не жив у родині батька. Після розлучення батьків, мати, актриса Марина Захаренко, стала дружиною обласканого партією драматурга Олександра Корнійчука, який усиновив Володю. Талановитий драматург, Корнійчук, тим не менш, писав за вказівкою влади про щасливе життя українських колгоспників, в той час, як справжні, а не вигадані письменником українські селяни, вмирали з голоду, а сам Корнійчук, як новітній пан, жив у розкішному маєтку, який на всю околицю сяяв електричним світлом, в оточенні темних та голодних українських сіл.

Володимир Бортко-молодший в 1974-му році закінчив кінофакультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (майстерня Родіона Єфименка і В. Чубасова) за спеціальністю «Режисура кіно та телебачення». Працював асистентом режисера та режисером-постановником на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Тут же, в 1975-му році, він поставив свій перший фільм «Канал». В 1980-му році перебрався на кіностудію «Ленфільм» в Ленінград.

Прославився Володимир Бортко-молодший своїми екранізаціями російських класиків, його фільми дуже вдало поєднували в собі вірність авторському тексту з цікавістю сюжетних ліній та чудовою грою кращих російських акторів. Телевізійний фільм «Собаче серце», за твором Михайла Булгакова, став справжнім проривом для радянської публіки в 1988-му році в загублений світ російської дореволюційної інтелігенції, і став епохальною подією для радянської інтелігенції часів Перебудови в СРСР. Великою творчою вдачею Бортка можна вважати і серіал «Ідіот» за Достоєвським, меншою мірою – «Петро Перший. Заповіт» за романом Данила Граніна.

Але коли режисер Бортко приступив до праці над фільмом «Тарас Бульба», на жаль, пристрасті політичні узяли вверх над вірністю авторському слову, що було так притаманно для Бортка його перших фільмів. Фільм створювався під політичний заказ російської влади, яка серйозно побоювалася тоді впливу «помаранчевої революції» з України на російське суспільство. Всі ми читали цю повість Миколи Гоголя, всі знаємо про існування двох редакцій цього твору – першої романтично-української, і другої, переробленої Гоголем вже в роки важкої хвороби, коли він «заразився» містицизмом, спалив другий том «Мертвих душ» і вчив своїх читачів молитися Богу під час запорів у клозеті.

Всі ми в радянські роки читали цей твір саме у другій гоголівській редакції. І тим не менш, в пам’яті зовсім не залишалися всі ті сентенції про «білого царя» і «велику Русь», а пам’ятався лише великий козацький дух, Запорізька Січ та Україна. Бортко же свідомо знищив у своєму фільмі усю оту гоголівську «українськість», згідно з його агіткою українські козаки нічого іншого не бажали у своєму житті, як вмерти за Москву і «єдину Росію». Але мене боляче вразило зовсім інше свавілля режисера. Сцена на Запоріжжі, коли п’яний Тарас, в компанії з товаришами по чарці, ставить на голову сину Остапу кухоль з горілкою, і стріляє по ньому з пістолю. Звісно, у творі Гоголя такої сцени немає, адже великий письменник, на відміну від менш талановитого режисера, добре знав, що тогочасні пістолі не мали прицілу, це була зброя близького бою, яка била куди доведеться, і влучити з нього з рівною вдачею можна було не тільки у голову Остапу, а навіть у серце – як доля поверне. Бортко позичив цей сюжет з відомої швейцарської легенди про Вільгельма Телля, вмілого лучника, який змушений був стріляти з лука в яблуко на голові власного сина. Але якщо Вільгельма Телля змусили зробити цей небезпечний експеримент вороги, під загрозою смерті його та сина, та він при тому був впевнений, що влучить, бо був майстром з стрільби із лука, то Тарас Бульба, за примхою Бортка, згодний убити свого сина за просто так, заради виграшу в парі з п’яними друзями. Так, непомітно, під пензлем режисера Бортка, з козацького ватажка робиться якийсь жорстокий маніяк, який ледве не вбиває старшого сина, потім таки вбиває молодшого, та їде, не дивлячись на небезпеку, у Варшаву, аби подивитись, як все-таки гине і Остап. Так перетворив Володимир Бортко величну козацьку повість на гротескну, дешеву (за результатом, а не грошима, що були витрачені на цей фільм) пародію.

До характеристики Бортка-молодшого варто додати і такий факт: він є членом Комуністичної партії Російської Федерації, і разом з тим, час від часу, співає осанну президенту Путіну, до політики якого КПРФ знаходиться у непримиренній опозиції в російській Думі. Коли журналісти запитують в Бортка, як це трапляється, що він полюбляє і Путіна і комуністів, він відповідає, що, як на нього, Путіна і Зюганова (лідера КПРФ) «об’єднує любов до батьківщини».

Відомим парадоксом російської історії є той факт, що дуже часто на чолі цієї великої держави були люди, які не були представниками титульної нації, етнічними росіянами, і саме з їхніми іменами пов’язані найпомітніші сторінки історії цієї країни. З цього, по суті, і розпочинається історія російської державності за розповіддю літописця – з того, що у 862-му році мешканці російського Новгорода покликали до себе на княжіння чужих, варязьких князів зі Скандинавії. «Земля наша розкішна і багата, а порядку в ній немає. Прийдіть княжити і володіти нами», - з цих слів саме і розпочинається російська історія.

Перші російські князі та царі пишалися тим, що ведуть свій родовід від варязького Рюрика. Так само царі і імператори з династії Романових пишалися тим, що їхнім предком був міфічний виходець із німецької Пруссії у 14-му ст. А після того, як у 1762-му році російський престол зайняла природна німкеня Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбург, яку росіяни знають під іменем імператриці Катерини Великої, до самої революції 1917-го року на російському троні сиділи етнічні німці, і навіть сама династія офіційно іменувалася у цей час Гольштейн-Готторп-Романовською. Усі російські імператори у 19-му ст. одружувалися з німецькими принцесами (тільки Олександр ІІІ узяв за себе датчанку), і таким чином останній російський імператор Микола ІІ етнічно був справжнім германцем, а не слов’янином, і обличчям дуже походив на своїх кузенів, англійського короля і німецького імператора.

Так само і володарів комуністичної Росії важко було назвати справжніми росіянами. У жилах Володимира Ульянова-Леніна текла калмицька, шведська, німецька, єврейська кров. Йосиф Сталін був чи то грузином, чи то осетином. Після ж його смерті у 1953-му році влада у Радянському Союзі довго була в руках людей, так чи інше пов’язаних з Україною. Етнічними українцями з російської діаспори були Костянтин Черненко і Михайло Горбачов. Безпосереднє відношення до Східної Слобожанщини мали два наступні після Сталіна керівники СРСР – Микита Хрущов і Леонід Брежнєв. Саме вони залишилися у післявоєнній історії Радянського Союзу як найхаризматичніші лідери своєї доби.

Українська Вікіпедія так пише про дитячі роки Микити Хрущова: «Народився у селі Калинівка Курської губернії (тепер Курська область) в селянській родині. Його батько Сергій Никанорович та дід Никанор Сергійович були селянами. Будучи підлітком, Микита працював підпаском — пас овець, телят. В 1908-му році, коли Микиті минуло 14, його сім'я переїхала на Успенський рудник, недалеко від Юзівки [сучасний Донецьк] - робітничого селища з населенням 40 тисяч людей, однією лікарнею та десятками винних та пивних лавок. Микита знову найнявся пасти корів, чистив котли на шахтах. Потім був взятий учнем слюсаря, допомагав ремонтувати шахтарське обладнання».

Отже, народився Микита Хрущов 15 квітня 1894-го року на Східній Слобожанщині, у селі Калинівці Дмитрівського повіту Курської губернії, що знаходиться тепер у Хомутівському районі Курської області, біля самого кордону з Сумською областю України, в селянській українській родині. В дитинстві був пастухом, за що недоброзичливці, вже в ті роки, як став він на чолі Радянського Союзу, називали його потайки «курським свинопасом». Стрімка партійна кар’єра розпочалася для Хрущова під час навчання у Промисловій Академії в Москві, адже навчався він в одній групі з Надією Алілуєвою, дружиною Йосифа Сталіна, входив до кола її обраних друзів, і нерідко бував у квартирі Сталіних в Кремлі, де і був помічений радянським вождем. Сталін високо оцінив здібності Хрущова, і незабаром той очолив Московський комітет більшовицької партії, а 1938-го року був призначений на посаду Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України, та очолював Українську РСР аж до 1949-го року. Хрущов став першим комуністичним керівником України, починаючи з 1917-го року, українцем за національністю (до Хрущова на чолі УРСР були Юрій П'ятаков, Серафима Гопнер, Еммануїл Квірінґ, Станіслав Косіор, В’ячеслав Молотов, Фелікс Кон, Дмитро Мануїльський, Лазар Каганович). Керування Хрущовим Україною припало на важкі роки репресій та Другої Світової війни. Але саме в ті роки Східна Україна об’єдналася з Західною – до складу УРСР увійшли Галичина, Буковина, Закарпаття. Саме за Хрущова у Києві було побудовано новий стадіон, на якому грало в футбол київське «Динамо», і який до 1962-го року називався Республіканським стадіоном імені Микити Хрущова. Коли ж, після смерті Сталіна, Хрущов очолив усю Радянську державу, українська тема набула в СРСР особливого змісту. В усіх містах Радянського Союзу по радіо звучали українські пісні, найбільші кіностудії країни знімали фільми про українців (наприклад «Максим Перепелиця» на «Ленфільмі», з Леонідом Биковим у головній ролі). А до складу УРСР увійшла Кримська область.

Навіть на чолі великої держави не забував Микита Хрущов про своє українське походження. Улюбленим його одягом залишалась українська вишивана сорочка, яку він не соромився одягати навіть на зустрічах з керівниками інших держав. Не забував керівник Радянського Союзу і про свою малу батьківщину – неподалік від рідної Калинівки пройшла нова велика автомагістраль Москва-Київ, і таким чином односельці Хрущова прилучилися до благ тодішньої цивілізації. Шанують Хрущова у рідному селі і зараз. 2009-го року там було відкрито пам’ятник Хрущову, біля якого тепер фотографуються калинівські молодята.

Цікаво, що дружина Хрущова, Ніна Кухарчук, теж була етнічною українкою. А народилася вона у селі Василеві Холмської губернії, та потрапила на Східну Україну тільки в роки Першої Світової війни. Таким чином у родині Хрущових Східна Україна теж об’єдналася з Західною, бо були вони обидва представниками найвіддаленіших один від одного куточків української етнічної землі, що знаходяться зараз за межами незалежної Української держави – Східної Слобожанщини (Росія) і Холмщини (Польща). 1929-го року у подружжя Хрущових у Києві народилася донька, яку вони назвали Радою, на честь Радянської України. Слід відмітити і своєрідний гумор Микити Хрущова, у якому багато-хто вбачав українське коріння. От декілька прикладів хрущовських жартів:

Про канцлера Німеччини: «Мы никогда не примем Аденауэра как представителя Германии. Если снять с него штаны и посмотреть на его задницу, то можно убедиться, что Германия разделена. А если взглянуть на него спереди, то можно убедиться в том, что Германия никогда не поднимется».

Одного американського сенатора, який йому сподобався, Хрущов запитав: «Откуда вы?» - «Из Миннеаполиса». Хрущов підійшов до карти світу, обвів олівцем Міннеаполіс і заявив: «Это чтобы я не забыл, что этот город должен уцелеть, когда полетят наши ракеты». 1964-го року Хрущова було скинуто з посади Першого секретаря ЦК КПРС. На чолі радянської держави встав його протеже – Леонід Брежнєв, якого колись сам Хрущов і привів до вишнього ешелону радянської влади. Так само як і Хрущов, Брежнєв мав безпосереднє відношення до Східної Слобожанщини та України.

Народився Леонід Брежнєв 1906-го року в селі Кам’янському – сучасному Дніпродзержинську, Дніпропетровської області. Але батьки Брежнєва були родом з Курщини, з села, що так і називається Брежнєвим, і знаходиться зараз у Курському районі Курської області. На Наддніпрянщину вони потрапили незадовго до народження Леоніда, але там не закріпилися, і на початку 20-х років родина повертається до рідних місць, на Курщину. Тут Леонід Брежнєв працював на Курському олійному заводі та вчився у місцевім землевпорядно-меліоративнім технікумі. Тут же зустрів він і свою майбутню дружину, Вікторію Петрівну, уродженку сусіднього Білгорода, яка навчалася у Курському медичному технікумі. По закінченні навчання Брежнєв працював землевпорядником в одному з повітів Курщини, але потім перебрався до Білорусі, і на батьківщину своїх предків для життя більше не повертався. А от до Дніпродзержинська він повернувся – саме тут і розпочалася його партійна кар’єра. Ще до війни він став секретарем Дніпропетровського обкому Компартії України, а після війни очолив спочатку Запорізький обком (за рекомендацією Хрущова, тоді глави КПУ), а потім і рідний Дніпропетровський. Далі партія направила Брежнєва керувати Молдавією, Казахстаном, відтак, з приходом до влади в Кремлі Хрущова, Леонід Брежнєв перебирається і до Москви. А через кілька років він скине з посади свого благодійника, та займе його місце.

Цікавим фактом до характеристики Брежнєва є його сприйняття власної національності. Коли він жив та працював на Україні – в усіх документах писався українцем, коли ж остаточно перебрався до Москви – став росіянином. Збереглися численні документи, як наприклад його паспорти різних років, які засвідчують цю метаморфозу.

Повертаючись до описаного вище парадоксу російської історії, хотілося б помітити, що часто буває і так, що людина «некорінної» національності стає героєм тієї держави, яку йому довелося очолити. Так одним з найпомітніших прем’єр-міністрів Британської імперії в добу її «золотого віку» в 19-м ст., був Бенджамін Дізраелі, єврей за національністю. Це був період розквіту Британії, але не можна собі навіть уявити, щоб в уряді Дізраелі не було жодного англійця, або ж вони займалися там чисто декоративними функціями. Англійці і не англійці працювали пліч-о-пліч задля добробуту власної держави. На жаль в сучасній Україні, за президентства Януковича, ми бачимо той самий «російський парадокс» в його найпоганішому вияві. До влади прийшли люди, для яких Україна не є справжньою Вітчизною, у яких не болить душа і серце за її майбутнє. Як же так трапилося – що ми самі привели до влади оцих зайд? І як змусити віддати захоплену ними владу народу?

Ще сто років тому значна частина Східної Слобожанщини була суцільною українською етнічною територією. Авторитетна в Росії Енциклопедія Брокгауза і Єфрона так визначала тоді зону розповсюдження української мови – «південна частина Воронізької, невелика частина Курської (поміж ріками Сіверським Дінцем і Осколом) губернії». А «Воєнно-статистичний огляд Російської імперії» за 1850-й рік так писав про тодішні відмінності поміж українцями і росіянами на Вороніжчині:

«Северные уезды, как пограничные Великороссийским губерниям, наполнились Русскими, южные же, по соседству с Малороссией, Малороссиянами. В самом начале, эти два народа, резко отличались и языком и нравами и обычаями… эти различия заметны еще и до сих пор. Что же касается до Русских, ... жилища крестьян - избы, большею частью деревянные; но есть и меловые и каменные; они отапливаются дровами, соломою и в южных уездах приготовляют кирпичи из навоза; освещаются маслом и лучиною; одежда - суконная домашнего изделия; обувь на более богатых - сапоги; пища ржаной хлеб, щи, гречневая каша, молоко и т. п. … Увеселения: в праздничные дни молодые парни и девки составляют хороводы, а пожилые собираются в кружок и ведут беседу, нередко оканчивающуюся уже слишком оживленным спором. Малороссияне почти во всем отличаются от Русских: наречие их совершенно особое, платье также отличается покроем, женщины носят плахты, повязки особого рода, любят украшаться разными провесками и цветами, на шее много носят бисеру и тому подобных ожерельев; любимые цвета, на платках и платьях, яркие и пестрые; зимнее же платье общее: серый халат и овчинный тулуп; избы их вообще все белые, мажутся внутри и снаружи мелом с частью красной глины. Места, где ставятся образа, разрисовываются разными пестрыми полосами; полы больше земляные, но всегда сухие; вообще опрятность в избах у них соблюдается во всем; приготовление пищи делается по утру и вечером, и нередко, приехавшему после обеда, уже нечего поесть, кроме хлеба; хлеб предпочтительно любят пшеничный, или смешанный с ячменною мукой и одна нужда заставляет есть ржаной; свиное сало есть уже лакомый кусок; бани решительно исключены из их жизни. Русские, в домашнем быту, редко соблюдают чистоту и даже часто живут вместе с животными, от чего смрад и отвратительный запах всегда существуют в их жилищах, в особенности когда начинает холод; посуды вообще бывает в хозяйстве мало и та всегда запачканная».

Перший загальноросійський перепис населення 1897-го року показав по Східній Слобожанщині такі цифри: у Воронізькій губернії українською мовою розмовляло тоді 915 883 особи (в цьому перепису вказувалася не національність, а рідна мова), в Курській – 527 778 чоловік. Таким чином, все українське населення Східної Слобожанщини складало тоді майже півтори мільйони, а конкретніше – 1 443 661 чоловік. Кількість українців у Курській губернії (до якої тоді входили сучасна Курщина і Білгородчина), визначалася у 22,3 % по всій губернії, при чому переважали українці в південних і західних повітах краю – у Грайворонському повіті українців 58,9 %, у Путивльському 52,5 %, Новооскільському – 51 %, Суджанському – 47,9 %, Корочанському – 34,3 %, Рильському – 31 %, Білгородському – 21,2 %. Переважання українців у Воронізькій губернії було ще виразнішим: по всій губернії 36,2 %, в Острогозькому повіті 90,3 %, Богучарському – 81,8 %, Бирюцькому – 70,2 %, Валуйському – 51,2 %, Павловському 42 %. 1926-го року відбувся перший радянський перепис. Відтепер, у переписних анкетах, крім рідної мови вказувалася і національність громадян, що брали участь у перепису. Таким чином українців на Східній Слобожанщині виявилося навіть більше, ніж у 1897-му році: 554 654 чоловіки у Курській губернії (і це без Путивльського повіту, який вже відійшов до УСРР), і 1 078 552 особи на Вороніжчині. І це при тому, що радянська влада робила все можливе, аби кількість українців в РРФСР зменшити. Так для переписувачів було видано окремий Циркуляр № 14, у якому вимагалося всіх тих громадян, які вкажуть свою національність як «руські», записувати виключно росіянами. Не секрет, що значна кількість українців за межами Радянської України називала тоді себе по-старому: «русинами» або «руськими», і при тому яскраво відрізняла себе від сусідів-«москалів». Тепер було наказано всіх їх, гуртом, зараховувати до «росіян». Ось текст цього Циркуляру:

«Для уточнения записи об украинской, великорусской и белорусской народностях в местностях, где словом «русский» определяют свою народность представители трех этих народностей, необходимо, чтобы лица, называющие при переписи свою народность «русский», точно определяли, к какой именно народности: украинской, великорусской (русской) или белорусской они себя причисляют; записи «русский» и «великоросс» считаются тождественными».

Тем не менш, не зважаючи ні на що, українці Східної Слобожанщини відстояли свою українськість. Переважно українськими залишилися чотири повіти Воронізької губернії (Острогозький, Розсошанський, Валуйський і Богучарський), у яких частка українців складала від 51 до 90 %. У місті Розсоші, яке з 1923-го року стало центром окремого повіту, було, за підсумками перепису, 85,7 % українців, в Розсошанській волості – 95,8 %, в Розсошанському повіті – 71,9 %. Загальна частка українців у Курській губернії зменшилася до 19,1 %, але і тут залишалися ще українські регіони – у Суджанській волості 61,2 % українців, у місті Суджі 30,8 %. А на території сучасного Красноярузького району Білгородської області мешкало в 1926-му році 30 123 українці, що складало 88,2 % від всього населення району!

Хоча поруч із українцями жили на Східній Слобожанщині у 1926-му році також і росіяни, та представники різних інших народів, та все ж перепис визначив, що тут існує суцільна українська етнічна територія, площею 42 тис. кв. км, на якій українці складають 63,7 % ( 1,4 млн із 2,2 млн населення). Цілком справедливим було б приєднати цю територію до Української РСР, але більшовицький уряд в Москві цього не зробив, обмежуючись лише гучномовними, але насправді пустопорожніми фразами про права народів.

Катастрофічними для українців Східної Слобожанщини і Кубані стали 30-ті роки 20-го ст. Перетворення СРСР на тоталітарну державу, разом із безглуздо проведеною «коренізацією» у краї, призвело до того, що за підсумками наступного загальносоюзного перепису 1939-го року, українці на Східній Слобожанщині майже зникли – важко було протистояти репресивній державній машині, яка вимагала від мешканців прикордонних з Україною районів Росії, аби вони відрікалися від своєї українськості. 1939-го року в Курській області 138 105 українців, у Воронізькій – 402 710. Та все ж українці не здавалися. 1941-го року, перед самою війною, у СРСР було офіційно видано нову мапу національностей країни. Значна частина Східної Слобожанщини позначена на цій мапі як українська етнічна територія. Але найбільш важкі для східнослобідських українців часи були ще попереду. Швидке зникнення українців на Східній Слобожанщині продовжувалося і вже після Другої Світової війни. Існує ця тенденція, на жаль, і зараз. Це не може не непокоїти українських дослідників. Ціла низка праць присвячена проблемі ліквідації українського життя на Східній Слобожанщині за останні 50 років. Дозволю собі процитувати тут декількох українських дослідників:

«Так, у Воронізькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці - тільки 8,7%. За 30 років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік». ( Юрій Лоза «Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії»).

«1989-й рік: Українське населення можна умовно поділити на три частини. Перша - це ті райони де вони є корінним населенням. Це кілька районів на кордоні з Україною, де вони не змінили самоідентифікацію після 1926 р. і продовжували (по крайній мірі до 1989 р.) зберігати компактність. У цих районах станом на 1989 р. проживало приблизно 1-2% українського населення РРФСР. До них відносяться Вільхуватський р-н Воронізької обл. (75,9%), Ровенський р-н Білгородської обл. (74,6%), Розсошанський р-н Воронізької обл. (65,1%), Підгоренський р-н Воронізької обл. (53,3%), Кантемирівський р-н Воронізької обл. (22,5%) і Розсошанська міськрада Воронізької обл. (34,3%). Вже у сусідніх районах відсоток українців падає до 1%, як наприклад у Острогозькому (1,3%), Кам'янському (1,1%) районах, тоді як у 1897 р. в тому ж Острогозькому повіті їх було 90,3%». («Українці в Росії по районах, 1989 р.»). «Сучасність: Незважаючи на всі зусилля радянської (а тепер і російської) влади статисти ще фіксують українців у Богучарському, Валуйському, Кантемирівському, Вільхуватському, Острогозькому, Ровеньківському й Розсошанському районах Воронізької і Білгородської областей (до останньої в 1954 р. відійшла частина етнічних українських земель Вороніжчини). Щоправда, у жодному з цих районів офіційно чисельність українців вже не перевищує 50%, а в багатьох коливається на межі 3-4%. Люди середнього і старшого віку ще говорять українською, але цей «недолік» старанно виправляє система державної освіти». ( Я. Вовк «Українці Вороніжчини»).

«У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. Ще разючіша картина по Воронізькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли». (Петро Вольвач «Геноцид, або чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії?»).

«Що цікаво, сто років тому, згідно з царським переписом, на Вороніжчині мешкало майже 1 млн. малоросів (i лише трохи більше великоросів), за останнім переписом СРСР - українцями визнали себе 123 тисячі, а згідно з російським переписом 2002 року - лише 73 тисячі. Нещодавно завершився черговий перепис населення, офіційних даних чекають і в товаристві «Перевесло», щоб дізнатися: скільки ще українців заперечили батьківське коріння». [«Перевесло» - Товариство української культури Воронізької області]. (Іван Леонов «Українське Подоння»).

Отже, як бачимо, ситуація просто жахлива! Важко повірити, що таке буває на світі. 1897-го року в Острогозькому повіті 90,3 % українців, 1989-го року в Острогозькому районі – 1,3 %! І це в історичному центрі Східної Слобожанщини. 1926-го року в місті Розсоші 85,7 % українців, згідно з останнім переписом 2010-го року в місті 94 %... росіян, а українці хоча і посідають почесне друге місце, опереджаючи вірмен, азербайджанців та грузин, але їх дуже і дуже мало. Взагалі ж, серед регіонів Російської Федерації за кількістю українців, Воронізька область знаходиться зараз на восьмому місці, після Москви, Тюменської області, Московської області, Краснодарського краю, Ростовської області, Приморського краю і Санкт-Петербургу; про Білгородчину ж з Курщиною і говорити зайво! І як же це називати, як не культурним геноцидом?

І на останнє – цифри. Як зникало українство на Східній Слобожанщині за підсумками загальноросійських переписів:

1897-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 443 661 чоловік (915 883 у Воронізькій губернії, 527 778 - в Курській).

1926-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 633 206 чоловік (1 078 552 у Воронізькій губернії, 554 654 - в Курській).

1939-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 540 815 чоловік (402 710 у Воронізькій області, 138 105 - в Курській).

1959-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 260 719 чоловік (176 845 у Воронізькій області, 68 230 – в Білгородській, 15 644 – у Курській).

1970-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 215 335 чоловік (145 828 у Воронізькій області, 53 767 – в Білгородській, 15 740 – у Курській).

1989-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 220 495 чоловік (122 622 у Воронізькій області, 75 145 – в Білгородській, 22 728 – у Курській).

2002-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 152 482 чоловіки (73 716 у Воронізькій області, 57 846 – в Білгородській, 20 920 – у Курській).

2010-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 98 611 чоловік (43 054 у Воронізькій області, 41 914 – в Білгородській, 13 643 – у Курській).

Не зважаючи на бажання місцевого українства, Східна Слобожанщина так і не стала частиною Радянської України. Аби приборкати національну ситуацію у цьому українському краї, так само як і на українській Кубані, російській владі довелося пообіцяти місцевому населенню зробити все можливе, щоби забезпечити подальший розвиток їх мовних та культурних традицій. Так розпочалася на Східній Слобожанщині та на Кубані наприкінці 20-х років 20-го століття так звана «коренізація». В українських селах та невеликих містечках відкривалися українські школи, в повітових, а потім районних центрах друкувалися українські газети і журнали, навіть вивіски і об’яви на вулицях міст писалися тепер українською мовою. У Вороніжі створюються українські відділи при сільськогосподарському та педагогічному інститутах. Але крім великих «плюсів», мала коренізація і не менш значні «мінуси» для української справи на наших етнічних землях в Російській Федерації.

По-перше, і освіта, і друковане слово використовувалися владою виключно для пропаганди своїх більшовицьких принципів. Український дослідник з Канади Олександр Малицький зібрав і видрукував окремим виданням усю наявну інформацію про українські видання в Росії цієї пори. От список українських газет, що виходили на початку 30-х років 20-го ст. на Східній Слобожанщині (назви цих видань яскраво свідчать і про їхній зміст):

Вповні або частинно українські газети Північної Слобожанщини -

1) «БЕЗ МЕЖІ» (Кореневе), 1931-й рік, українською й російською мовами.

2) «ЗА БІЛЬШОВИЦЬКІ ТЕМПИ» (Кам’янка), 1932, українською й російською.

3) «ЗА ПИСЬМЕННІСТЬ КОЛЕКТИВІСТА» (Розсош [чи Вороніж?]), 1931, українською.

4) «КОЛЕКТИВІСТ» (Богучар), 1930-32, українською.

5) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Бутурлинівка), 1931-32, українською.

6) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Волоконівка), 1931-32, українською й російською.

7) «КОЛГОСПНЕ БУДІВНИЦТВО» (Митрофанівка), 1931-32, українською.

8) «КОМСОМОЛЕЦЬ» (Розсош), 1932, українською.

9) «ЛЕНИНСКИЙ ПУТЬ» (Червоногвардійське), 1932, українською й російською.

10) «ЛЕНІНСЬКИМ ШЛЯХОМ» (Калач), 1930-32, українською.

11) «НОВЕ ЖИТТЯ» (Острогозьке), 1932, українською й російською.

12) «ПРАПОР КОМУНИ» (Кантемирівка), 1930-32, українською.

13) «ПРОМІНЬ КОМУНИ» (Павловське), 1931, українською.

14) «ФАБРИКА ЗЕРНА» (Богучар), 1932-33, українською.

15) «ШЛЯХ КОМУНИ» (Олексіївка), 1930-32, українською й російською.

Як бачимо, газет було нібито й не мало – але термін їх існування був недовгий, і про що могли писати видання з такими назвами, теж зрозуміло.

Те ж саме було і з школами. Цікаві цифри наводить з цього приводу Аркадій Животко у своїй праці «Острогожщина: осередок Подоння», на прикладі Розсошанського повіту Вороніжчини. Розсошанська волость мала 95,8% українського населення, а в 1927-му році мала лише 7 шкіл з українською викладовою мовою, що творило 4% всіх шкіл. На рік 1931-й кількість ця піднеслася до 55-х, або 31% всіх шкіл. Коли ж взяти цілу Розсошанщину з 8-ма районами, що має 89,6% українського населення, то відсоток українських шкіл ще менший. Інші повіти Подоння опинилися в ще гіршому становищі. Порівнюючи становище українського Подоння зі становищем російської меншості в Україні (УСРР), бачимо таку разючу різницю, в першу чергу, в шкільництві. На 2 677 166 душ російського населення тут на 1931-й рік забезпечено було російською школою 94,5% всіх дітей російського населення.

Але головна шкода для українців Східної Слобожанщини від політики коренізації була в іншому. За споконвічною російською традицією, яка залишається незмінною що в царській, що в радянській, що в сучасній Росії, чиновництво так само завзято узялося (за вказівкою зверху) за насадження українськості у краї, як перед тим воно цю українськість тут знищувало. Та внаслідок цього місцева молодь опинилася в украй важкій ситуації. Набувши української освіти у середній (семирічній) школі, українські юнаки та дівчата потрапляли до державних установ, де української мови не знали, і вона тут була не потрібна. Так само і технікуми з вищими навчальними закладами на Вороніжчині та Курщині давали освіту здебільше російською мовою, і таким чином початкова українська освіта ставала майже не потрібною для здобуття подальшої кар’єри. Але школи в українських районах Східної Слобожанщини, згідно з політикою коренізації, треба було робити українськими, і тоді місцеве українство самовільно починає зрікатися від свого українства, аби позбавитися від українських шкіл та мати змогу отримувати більш якіснішу, як і здавалося, російськомовну освіту. Так із кінця 30-х років, раптом зникає українське населення на Східній Слобожанщині, і кожний наступний перепис фіксує той факт, що ця, українська колись земля, повільно перетворюється на суцільну етнічну російську територію. Є в цьому, звичайно ж, провина і від політики коренізації. Але якщо б Східна Слобожанщина стала у першій половині 20-го ст. адміністративною частиною єдиної України (і не важливо навіть якої – незалежної чи радянської), тут і зараз би, у 21-му столітті, жили би українці. Так не сталося, і тепер тут живуть росіяни, хоча по крові це ті самі ж люди.

Та й сама політика коренізації у Радянській Росії продовжувалася недовго. Вже у грудні 1932-го року в Кремлі приймається рішення, за ініціативою Молотова і Бубнова, про закриття українських шкіл та бібліотек на території РФ. Майже відразу після цього зникають з обігу українські видання на Східній Слобожанщині та Кубані. Україномовні школи в окремих сільських районах продовжують діяти ще до середини 30-х років, а представники місцевої української інтелігенції, які негативно поставилися до цього наступу на все українське в Росії, остаточно знищуються під час найбільшої хвилі Великого Терору в 1937-1938 рр. Причинами цих антиукраїнських дій московського уряду можна вважати, як побоювання влади зростання українського націоналізму в УРСР та Росії, так і ті негативні моменти від цієї «коренізації», про які ми писали вище.

Тепер нам на згадку про цей такий недовгий і такий непевний період українізації на Східній Слобожанщині залишилися хіба що старі фотографії з українськими написами на стінах будинків сіл та містечок східнослобідського краю. Кілька років тому на Острогозькому форумі одним з відвідувачів була розміщена світлина 1933-го року з випускниками української школи слободи Нової Сотні, яка знаходиться на околицях Острогозька (саме у Новій Сотні народився художник Іван Крамськой). Учні на цій світлині знаходяться під прапором з українським написом: «Перехідний червоний прапор Кращому загонові по учобі, ударникам у виконанні учбового плану школи». На передньому плані цієї світлини ми також можемо побачити українські журнали «За колгоспні кадри». Вже незабаром після фотографування цих випускників, ті прапори та журнали, як і безліч інших українських матеріалів на Східній Слобожанщині будуть знищені радянською владою «через непотрібність».

Слобожанщина та руськомірці тудей

Згідно з руськомірськими планами в 2014-му Харків та регіон повинні були бути захоплені "мирними протестувальниками" та стати частиною тої самої "Новоросії". Але пронесло ще на стадії захоплення облдержадміністрації. Через два роки ватні збурення дещо притихли, але у підпіллі гарантовано ще довгі роки будуть сидіти любітелі русского міра та непрощателі 2-го мая.

Що подивитися?

Ландшафт краю відомий епічними крейдяними горам, які починаються в районі Сумщини й тягнуться аж до самісінького Дону. Ці природні структури місцеві з гордістю звуть Білогір'ям.

• 

  Ось

• 

  І ще

• 

  Яка краса!

• 

  Карпатам до них ще далеко

Додаткові посилання

• Харків
• Суми
• Михайло Добкін

• Історія поділу регіону
• Блоґ про Східну Слобожанщину на ЖЖ