Владислав Кириченко

Ця стаття наче дім з вибитими вікнами Відновіть ілюстрації або додайте нові. Це сумно читати без пікч.

Владислав Кириченко - це той тип, який не просто робив книжки, а збирав навколо себе цілу українську культурну махіну. Засновник видавництва Наш Формат та інших проукраїнських сайд-проектів. Це була не та людина, яка б погладила тебе по голівці, особливо якщо ти хоч трохи лівак. Він скоріше з тих, хто казав прямо, що ти несеш хрінь, і ще й був правий при цьому.

Чому байопіки такі нудні?

Зараз відчуємо на собі! Влад народився 1 листопада 1968 року в горлівці, вчився на біофаку МДУ, потім ще добив собі економічну освіту в тій же москві, і стартував не з видавництва, а з бізнесу в біотеху. У 1997 він заснував на московії компанію helicon, яка працювала з лабораторним обладнанням, а з 2003 вже більше жив і працював в Україні.

У 2006 він купив аудіовидавництво “Програв Книга вголос”, перейменував його, і з цього виросла вже не просто контора, а ціла система: книжки, книгарня, інтернет-магазин, аудіо, події, купа всього. По суті, він дуже рано зрозумів, що український контент або сам себе збудує, або всі далі будуть жувати пердіж хуйла з телевізора.

Він ще й тягнув купу культурних штук: фінансував фестивалі типу Шешор, Арт-поля, Мазепа-феста, підтримував українську недільну школу в москві, робив перші україномовні аудіокниги, а в Унежі збудував так звану “кузню” - такий собі простір для таборів, волонтерки, освіти й тусовок без дурного пафосу.

Під час майдану його книгарня в Києві навіть працювала як імпровізована операційна для поранених, і він вже був не просто меценатом, а людиною, яка реально влізла в історію руками, а не постами в фейсбуці. Після повномасштабного вторгнення він ще й пішов у ЗСУ добровольцем, за що отримав сталевий хрест.

На жаль, хороші люди не живуть довго. В якийсь момент у Влада знайшли рак, він помер 20 січня 2026 року в Києві, в 57 років. В підсумку, дуже не дрібна фігура, з тих, хто робив українську інтелектуальну інфраструктуру (а тепер пішов і загуглив, що це взагалі означає), поки інші тупили у не-нашому форматі, мовляв хто ми і куди йдемо.

Що то був за хлоп?

Ну, з того, що в нього публічно лізло в соцмережі, лінія була дуже проста: українське, своє, жорстко, без соплів. Він топив за українську мову, свою культурну сцену, свої аудіокниги, свої книги, своїх авторів. У Нашому Форматі був курс на те, щоб українці менше жували імпортні щі і більше збирали свою голову з нуля.

ще в нього була прям нав’язлива тема так званої “спроможності” замість понтів. Він любив тикати людям у морду ідею, що гроші треба вкладати не в 100-метровий паркан, а в бізнес, освіту, дітей, щось живе й корисне. Тобто не “подивіться, який я успішний”, а “чому ви, бляха, знову купили хрінь замість майбутнього?”.

По війні в нього теж була не поза, а дія. Він ішов у ТрО, допомагав військовим медикам, робив сайти для медиків, видавав книжки для ЗСУ, тягнув проєкти типу “військо читає”. За це й отримав сталевий хрест. Тобто не інстаграмний патріот, а фейсбучний людина, яка реально ростила ліси, хоч і з характером як у бензопили.

Але й, ну, фейсбук у нього був не санаторій. Він часто заходив туди як танк у крамницю: консервативні, різкі, іноді відверто сексистські й токсичні вкиди, через які його не раз розносили. Такий тип, що не вміє бути зручним навіть коли дуже старається.

Він сам так про себе говорив, з іронією - типу “прикрий видавець”», і вже потім це підхопили люди. По суті це про те, що він був незручний, різкий, не з цукром у голосі, але чесний і впертий. Не прикрий як поганий, а як такий, з ким не завжди легко, зате фальші нуль.

Стиль дописів

Окремий жанр гірко-солодкої насолоди патріотичного українця. Писав він ніби він одночасно і видавець, і трибун, і людина, яка зараз тебе морально прожене через паркан. От його текст про Кузьмінського з назвою типу “пам’яті геніального препаратора українського рагулізму” - це вже майже окремий жанр, там людина не просто пише, а кидає стіл через кімнату.

У нього постійно все на максималках з такими висловами в бік того, що не подобається як: “нижчим сходинкам піраміди Маслоу”, “відверті галюцінації”, “недоінтелектуальної бульбашки”, “паралельному зі мною світі”. Це не мова нормального менеджера, це мова людини, яка заходить у кімнату вже з битою і з ідеєю. Але до Ясона, йому все ж далеко…

По прикладах видно, що він любив або підносити себе до місії, або рубати з плеча. Любив писати, що втомився від жлобства і піде в нормальний бізнес.

Обридлий Уніж

Уніж - це не якась загадкова секта, а село на Дністрі, де в 2008 році Кириченко з людьми з НФ взяли стару колгоспну ферму, сад і напіврозвалені будівлі, й почали з цього ліпити свою базу під табори, вишколи, семінари й фести. Там же робили артполе, волонтерки, концерти, ватри, сплави, всю цю ідейну руханку для своїх.

Суть була в тому, що люди не просто приїжджали відпочити в Карпатах, а ще й самі руками добудовували місце, де потім збиралась їхня тусовка. Тобто це був такий собі гібрид табору, культурного центру і маленької лабораторії українського активізму.

І він реально заїбав цією темою, бо для нього це був не просто проект, а символ: мовляв, можна не нити про відсутність інфраструктури, а взяти й зробити її самому. Трохи пафосно, але працює, бо з руїни вони реально зробили місце, яке знали по всій країні. Тільки ось знову - працювати працює, але кому такий формат реально потрібен в сучасному тікток-світі? Дуже нішова ідея дідугана.